Я вже писала, що наші обласні премії у сфері гуманітаристики, як правило, визначаються і вручаються досить тихо, у тісному колі зацікавлених осіб. І лише обласна літературна премія імені Евгена Маланюка час від часу збурює і інформаційний простір, і серця причетних людей. Чи це у літераторів найбільші амбіції, чи емоції у них найсильніші? Тут, здавалося б, безмежне поле для філософствування, літературних паралелей, а то й іронії.
Але поема Володимира Яремчука «Розбрат-крук», яка цього року номінувалася на лауреатство і не одержала його, чітко показує причини цих спалахів. Прочитавши її, розумієш – де саме пролягла та межа, яка й спричиняє досить жорстке протистояння.
Ім’я Евгена Маланюка уже певною мірою стало хрестоматійним. Шевченко ХХ століття, співець Степової Еллади – ці вислови, за якими стоїть глибокий зміст і великий біль, помаленьку стають штампами. А сам поет, за винятком кількох найвідоміших рядків, залишається мало прочитаним в Україні. Найбільший тираж його вибраного (16 тисяч) з передмовою Тараса Салиги побачив світ ще у 1992 році. Звідтоді, очевидно, було багато різних видань, але вони мали, як правило, епізодичний, малотиражний, регіональний характер. І таке враження, що після смерті незабутнього Леоніда Куценка, дослідницька робота над спадщиною поета і публіциста припинилась. Досі Україна не має повного зібрання його творів.
Між тим Маланюк – найконтраверсійніший український поет. У його рядках не оди, похвала і замилування Україною, а докір і біль, не сльози над втраченим, а гнів на нашу національну недолугість, невміння об’єднатись проти ворога. Маланюк одним із перших у світовому українстві чітко і ясно сформулював: наш найбільший ворог – Росія. Той, хто торкнувся цієї енергетики, не може не відчувати її сили. І вона, безперечно, присутня й при визначенні лауреатів. Так само, як була присутня й при заснуванні самої премії, коли сесії обласної ради довелося кілька разів переголосовувати це питання, поки воно набрало достатню підтримку.
Тоді заважали комуністичні стереотипи. Їх ми ніби успішно долаємо. Але ще довго будемо долати імперський синдром, вихованої на російській культурі інтелігенції, до душі й серця якої не пробивається український біль, національні трагедії вона сприймає відсторонено, часом навіть дорікаючи у нашій чутливості та сльозливості. А якщо до цього домішуються ще й непомірні амбіції?..
Так склалося, що у перші роки після заснування премії, склад комісії був досить сильним. Світлої пам’яті професори Леонід Куценко, Світлана Барабаш, Василь Марко, суперамбітний, але досить компетентний Віктор Погрібний. Поки вони були живі, жодних видимих протистоянь не виникало. Але коли на літературну арену краю вийшов непоганий, але з хворобливими амбіціями, поет Олександр Косенко, ситуація докорінно змінилась. Його натиску не витримав професор Григорій Клочек і теж залишив роботу в комісії.
Але причому тут Володимир Яремчук з його поемою? «Розбрат-крук» написана ще у 2003 році, хоча видана лише позаторік (це теж одна з проблем нашої гуманітаристики, що талановиті твори через фінансову неспроможність доходять до нас з великим запізненням). Та вона не лише не втратила своєї актуальності, навпаки – ясно вказує на корені того протистояння серед українців, яке повсякчас готувала, організовувала і плекала Російсько-Радянська імперія і чим РФ успішно й скористалася у останній українсько-російській війні.
Поема написана на документальних фактах. Автор у передмові називає прізвища тих, про кого йдеться і хто на власні очі бачив описане: колишній військовослужбовець Г. Растімешин, який вимушено став учасником виселення одного із сіл у Західній Україні, професор В. Сергійчук, який на архівних документах довів знищення кадебістами родини селянина Парфенюка. Той пішов воювати у Червону армію проти німецько-фашистських окупантів, але в органи повідомили, що став дезертиром. Пізніше виявилось – помилково. Та кедебісти, розшукуючи ненависного дезертира, розстріляли усю його родину, включно з малими дітьми. Інший українець – Коваленко, на тих же дорогах війни, мріє про весілля своєї єдиної доньки-розумниці. Та куля не чує його мрій, він гине. А доньку-молоду вчительку ті ж ввічливі працівники КДБ посилають на Західну Україну викладати російську мову. Через деякий час її зґвалтували, убили і вкинули в криницю. Хто це зробив? Бандерівці, що помщались за своїх? Чи переодягнені кедебісти, загони яких цілеспрямовано засилались у ті краї, аби сіяти й утверджувати розбрат? Тільки небеса знають про це, пише автор.
Такі сюжети важко вкласти навіть у прозу, що вже говорити про поетичний текст! Але Володимир Яремчук робить це на диво майстерно, підмічає яскраві деталі, та не розтягує їх опис, а вміло виводить на рівень символу, насичуючи тією енергетикою, що б’є у серце. Тому й я, прочитавши поему, не можу змовчати. Адже це блюзнірство вищою мірою, не маючи аргументів проти рівня художності поеми, звинувачувати автора, що він… показав героїв-бандерівців ґвалтівниками-бандитами!
І хто це робить? Олександр Косенко, що, як на мене, засліплений власними амбіціями, втратив можливість адекватно оцінювати художність тексту. Про це свідчить минулорічне лауреатство відверто слабкого і просто безграмотного твору в номінації «Проза», вперто лобійованого ним.
Особливо зворушливо, що палко переживає про реноме бандерівців письменниця Ольга Полєвіна, авторка російськомовної поезії та добротного міщансько-любовного прозового чтива. І у поезії, і у прозі вона свого часу висловила своє ставлення до того болю, який пульсує у поемі Яремчука. Пан Володимир не лише констатує спровокований розбрат, а й дає рецепт: українців має єднати мова, повернення до неї, як до родинної оселі, де цілюща добра енергетика минулих поколінь має лікувати рани, нанесені ворогом:
«Чим пояснити ницу й нездорову
Самозневагу нашу вікову?!
Євреї відродили мертву мову.
А українці знищують живу…»
Ольга ж Полєвіна у одному зі своїх віршів згадує ситуацію, коли її якийсь літній чоловік на автобусній зупинці назвав москалькою у відповідь на російську. Який протест викликає це у авторки:
«Но я не отрекусь тебе в угоду
От языка мне данного судьбой.»
А ось у іншому вірші:
«Чужинка я на Родине своей,
Я чужестранка в собственной Отчизне!»
І далі, мовляв, не забирайте у поета рідну мову, бо вона для нього дорожча хліба. Це про російську. Чи українці її у когось коли-небудь забирали? Чому ж так тонко відчуваючи свою глибоку спорідненість з російськомовним простором, письменниця ніде не висловить не те що прихильності й любові, а хоча б солідарності з трагедіями української мови, за яку не те що могли образливо, а цілеспрямовано впродовж століть знищували тих, хто смів підняти голос на її захист.
Правда, у романі «Королєва полини» є пару сторінок про нещастя-перекотиполе, що саме відріклося від рідної мови і дитину намагається пересадити тепер уже навіть не на російську, а на англійську, бо в Америці краще жити. Цей епізодичний образ тільки підкреслює недолугість того скаліченого українства, яке на фоні російськомовної шляхетної, розумної, освіченої головної героїні, очевидно, не має жодних перспектив. То чому ж так переживати про реноме бандерівців? Вони ж, мабуть, так само, як той дядько на зупинці, обізвуть москалькою…
Ще один «захисник» бандерівців – перекладач Олександр Архангельський. Чимало написав барабанно-патріотичних віршів. Але життя показало інше. Коли у жовтні 1990-го року ми, рухівці, приїхали у Знам’янку проводити свою конференцію, що мала відбутися у місцевому Будинку культури, нас зустрів натовп агресивних, озлоблених людей, які кинулися рвати синьо-жовті прапори, розпихати нас та брудно лаятись. Виявляється, місцевий комітет Компартії організував своїх активістів, аби не дати цим проклятим бандерівцям провести свій шабаш на території російськомовної прокомуністичної Знам’янки. Серед організаторів того цирку був і тодішній початкуючий компартійний діяч Олександр Архангельський. То, може, зараз не варто кидатися на захист бандерівців? Тим більше, що «захист» той наскрізь фальшивий.
Так само, як і звинувачення у плагіаті іншого номінанта – Василя Мошуренка. Бо, як виявилось, жодного плагіату не було. Знову ж, міг бути схожий мотив чи тема, той же біль за долю українського села, усі знегоди якого сирота Василь Мошуренко пізнав на собі. Олександр же Архангельський у своїй перекладацькій діяльності, мабуть, ще не вивчив точного значення слова “плагіат”. У цій номінації лауреата не визначили, очевидно, не в останню чергу через такі серйозні звинувачення.
А хто ж став переможцем у номінації «Поезія»? Перша поетична збірочка Артема Луценка із символічною назвою «Півкроки”. Його римування, звісно, підтримали викладачі (хто ж не підтримає дитину, що прагне розвитку?) Один із викладачів навіть став коректором його збірки. А редактором – вгадайте з трьох разів. Ну, звісно, Олександр Косенко. Йому, очевидно, байдуже, що таким чином він може дуже нашкодити початкуючому поету. Бо сам Артем Луценко свою поезію у своїх же рядках назвав «недосказані недослова».
«Тінь жива
стежить за мною,
тікаю
прокинувся
в дзеркалі кавовий труп»
Або:
«Голова кишить
Зрадами й мишами,
я дарую не ранки,
а рими»
Але, якщо без іронії, можливо, у хлопця і є якість зачатки таланту, які ще розвивати і розвивати, а не підносити на п’єдестал, бо там можуть забронзовіти якраз оці зради і миші…
Прочитати поему “Розбрат – крук” Володимира Яремчука можна сайті “Ятрань” за посиланням.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: