Чим далі ми живемо, чим більше подій вібувається у нашому житті, тим очевиднішим стає роль і важливість духовного чинника у житті людини і нації. З кривавого тоталітарного ХХ століття Україна вийшла з найстрашнішими духовними втратами: покалічена русифікацією і двомовністю, з глибокими виразками безвір’я, релігійного роз’єднання, патологічним перекосом у патеріалізм. Чи не про цей час пророкував Шевченко: «…і в огні її, окраденую, збудять»?
Ікона в українському стилі художника Олександра Охапкіна
Присутність духовного в людині докорінно змінює її, розкриває моральні чесноти, пробуджує кращі людські риси. Очевидно, духовна єдність нації робить її незмірно сильнішою, впевненішою, здатною до розвитку, стійкішою до всіляких соціальних інфекцій.
Ми стоїмо на порозі створення Української незалежної помісної церкви і важливо чітко усвідомлювати, що вона у жодному разі не повинна стати калькою Московського патріархату. І тут мало лише одержати томос. Нашу церкву слід наповнити українським сонячним світоглядним змістом.
Саме наша українська земля свого часу стала своєрідним центром передання християнської ідеї. І хоча християнство століттями боролося із так званим язичництвом, воно перебрало з давніх наших вірувань чимало традицій та ознак – колядки та щедрівки, зелені свята, клечання, освячення плодів на Спаса, ін. Власне, весь річний цикл релігійних свят не міг не бути підпорядкованим споконвічним законам природи, народних традицій та звичаїв.
Тож, очевидно, давно настав час не протиставляти давні українські вірування і християнство, а збагачувати, підсилювати віру у Спасителя традиційним для ментальності українців одухотворенням природи, Землі, Сонця. Зневажати, нищити їх – такий самий гріх, як нищити будь-яке життя, дане Богом. Очевидно, тут немає протиріччя, важливо тільки, щоб частина священства, вихована у російській православній традиції, відчула, зрозуміла і прийняла цю ментальну особливість, зробивши її частиною свого духовного наповнення.
Віра у Бога має захищати все живе. Адже ми, земляни, сьогодні наближаємось до планетарних природних катастроф найперше тому, що людина не цінує скарбів природи, не відчуває її болю і втрат, по-хижацькому користується її дарами. Людина втрачає духовний зв’язок з природою, а значить, і з Богом, бо вони обоє його творіння. Християнство, декларуючи любов до ближнього, випустило з уваги любов до усього сущого, певною мірою вважаючи це поганством. Українська помісна церква не стане ментально українською, якщо не буде визнавати й культивувати духовного зв’язку людини з природою. І навпаки – незмірно зміцніє, якщо прийме і розвиватиме цей дискурс. Віра у Бога буде набагато дієвішою, коли сповідуватиме не тільки традиційне і усвідомлене – любов до ближнього, а й нечасто згадуване православними священиками – любов до сущого. І це не тільки оточуюча нас жива і нежива природа. А й мова, яка зароджувалась і фінкціонувала тисячоліттями у певному ареалі. Кожна мова – це явище духовне, сакральне. І українська церква має нести це розуміння, а не відсторонюватися від нього. Церковно-слов’янська мова богосужінь, можливо, свого часу і відіграла певну роль у справі просування християнства, але уже некороткий час на теренах України зокрема служить однією з «історичних» підвалин Московського Патріархату, церкви імперської і антибожої по своїй суті.
Українські православіє і католицизм нині в Україні мають забути про свої відмінності, тим більше, що їх зовсім небагато, узгодити розбіжності і виступати спільним фронтом проти зла і бездуховності.
Людям, які визнають Бога і духовність, як таку, варто звернути увагу на той факт, що країни Європи, яких свого часу більше торкнулась Реформація, живуть краще, там вищий рівень розвитку економіки і більший розмір ВВП на душу населення. Очевидно. справа не тільки у раціональнішому підході до виробництва, а й у дієвішій участі кожної людини в житті суспільства, а відповідно, й економічних процесів. І Українська церква мала б переймати цей досвід: релігійна громада має бути живим організмом, де кожен на виду, взаємодіє з іншими, кожен може отримати посильну допомогу, як моральну, духовну, так і матеріальну, де поняття духовності та моральних принципів не догма, а жива практика. Громада має бути здатна діяльно боротися зі страшними виразками суспільства: злочинством, корупцією, алкоголізмом, наркоманією. Адже усе це і багато іншого зла, насамперед вражають людину на духовному рівні.
Сам процес богослужіння має бути максимально наближений до людини, такий, у якому кожен бере участь, а не лише є тільки пасивним спостерігачем, як це є нині у абсолютній більшості храмів. Їхня атрибутика, образи мають нести красу і духовність, але не тяжіти над людиною. Давно слід відмовитися від застарілого і такого, що зжив себе, візантійського стилю іконопису. Тим більше, що маємо чудовий приклад української ікони – високохудожньої за виконанням і національної по духу. Так само має звучати українська духовна музика і піснеспіви рідною мовою.
Віра у Бога має відкривати перед людиною прекрасні, світлі, безмежні перспективи, а не акцентувати на покорі, поклонінню, возвеличенню Творця. Ці речі мають бути усвідомлені і від серця, а не насаджуватися, як догма. Первинним має бути радість і світло спілкування з Богом, а не сліпе поклоніння йому. А від цієї радості і світла у людському серці обов’язково буде вдячність і визнання його сили і всеосяжності. І як з цим можна поєднати обов’язковість отих хусточок, безкінечних поклонів, мало не армійської дисципліни у системі церковної ієрархії? Українська церква має відкинути те, що давно віджило себе і робити сміливі кроки, аби відповідати потребам душі сучасної людини та викликів транформованого у безлічі сучасних форм зла.
Ілюстрації – фото ікон в українському стилі художника Олександра Охапкіна
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: