На сході стріляють, гинуть солдати і мирні люди, стають каліками. А тут – святкують, співають, танцюють, ніби нічого й не відбувається. Чи нормально це? Напевне, нормально. Так і сказав один молодий учасник АТО для своїх ровесників, котрі далеко від фронту: «На те ми й тут, щоб ви могли там ходити на дискотеки, сидіти в кафе, проводжати додому дівчат». Нормально. Як і військовий парад на День незалежності. Ненормально інше – коли можна відкупитися від служби в армії, наживатися на крові, коли кабінетне мурло говорить учаснику АТО, як колись воїнам-афганцям: «Я вас туди не посилав». І ненормально, що про наших героїв так мало розповідають. Звичайно, мав рацію відомий письменник-фронтовик, виступаючи проти героїзації війни. Але це, коли вона давно минула і рани її зажили, тим більше, коли не починалася. Щоб не кортіло. А коли війна іде, про її звитяжців повинна знати кожна людина в країні.
Люди поважного віку пам’ятають фільм «Повість про справжню людину», принаймні по його повторних прокатах. Ім’я льотчика Олексія Маресьєва, котрий, втративши обидві ноги, повернувся в стрій і продовжував літати на бойові завдання, завдяки письменнику Борису Полєвому стало відомим ще у перший повоєнний рік. Невдовзі з’явився й фільм. У головній ролі знявся культовий актор Павло Кадочников, що за кілька років до того зіграв роль радянського розвідника Олексія Федотова (прототип Кузнецова) у фільмі «Подвиг розвідника». В подальшому воєнна тема надовго окупувала радянське кіномистецтво, стала чи не провідною. У, здавалося б, наймирнішому сюжеті обов’язково з’являвся піджак з бойовими нагородами, зарослий травою окопчик чи «стара вітцівська будоннівка». Європа вже давно жила мирним життям, вшановувала своїх ветеранів не парадами і салютами, а просто забезпечила їм гідну старість. А ми, замість того, щоб подбати про наших звитяжців Другої світової, продовжували воювати. У кінофільмах, піснях, картинах, власній свідомості – так, ніби життя зупинилося ще до 9 травня 1945 року. І вляпувалися у локальні війни – у Середній та Східній Азії, Африці і Вест-Індії та переконували танками так звану соціалістичну Європу у вірності єдино правильного вчення.
Творити культ героїв у радянські часи вміли. Нам би так сьогодні. Он скільки «маресьєвих» повертається після тяжких поранень у свої батальйони на схід. Чи багато ми про них чуємо? Дивно, але, вирісши на тій же воєнній тематиці, ми розучилися шанувати подвиг. Найпопулярніші носії інформації – телеканали охоче розповідають нам, хто кого вбив, хто що украв, хто кого згвалтував, де що згоріло, де що впало, де пропало. І навіть у цих сюжетах часто примудряються не називати людей, котрі при цьому намагалися чомусь запобігти, когось врятувати. Щодня дивимося і слухаємо передачі з лінії фронту: де стріляють, хто стріляє, скільки загинуло, скільки поранено. В них, згідно із законами жанру, обов’язково промайне чиєсь обличчя, хтось скаже кілька слів. Хроніка. А де ж яскраві розповіді про подвиги, про героїв? Трапляються, скажете? А ще – про них пишуться книги, скажете? Так. Тільки тиражі тих книг мізерні як на широкий загал української громади, ми їх практично й не бачимо. Може це і є головною причиною того, про що сказав наш богатир Василь Вирастюк: «Чесно кажучи, фактично нічого не помінялося у свідомості людей. Для них немає війни».
А на сході точаться бої, гинуть наші хлопці, і жінки часом займають їхнє місце, як дружина Олега Сидора Марина, котра пішла на передову, туди, де поліг її чоловік. Тоді, коли на екрани вийшов фільм про Маресьєва, його перемогу над інвалідністю і самим собою сприйняли як щось унікальне. Сьогодні в Україні таких потерпілих у війні з російським агресором, що не здалися зневірі, безліч. Ось бодай кілька імен.
Володимир Васянович з Житомира. Підірвався на фугасі і втратив ногу. Після реабілітації повернувся на передову. «Я хочу бути корисним на фронті, – сказав він. – У мене є стимул – перемогти і побачити мир в Україні».
Олександр Шевцов, втратив ногу – «Я знаю, що все життя попереду, що все буде класно. Це ще я повинен допомагати людям, а не вони мені. Є люди, які у спину кажуть: «Навіщо ти туди пішов? Воно тобі треба було, щоб оце ти ногу втратив?» А я сиджу і розумію, що у нас тут немає «Градів» чи «Смерчів» тому, що ми їх зупинили там, на Донбасі».
Вадим Догорук, кіборг, був двічі поранений. Після першого поранення у Донецькому аеропорту повернувся на фронт. І вже під Дебальцевим їхній БТР потрапив у засідку. Йому відірвало руку. Поранений, чотири дні пролежав на морозі, відморозив обидві ноги. У київському шпиталі ноги йому ампутували. «Я лишився живим, отже – я ще потрібен, я ще не все зробив. Хочу закінчити інститут, стати психологом у військовій частині. Хочу, щоб люди розуміли себе, і я буду їм допомагати в цьому».
Василь Пелиш, розвідник, потрапив у полон, бойовики відрубали йому руку за те, що на ній було татуювання «Слава Україні». Протез йому зробили фахівці з Америки і Канади, і на передпліччі домалювали тризуб. – «Я хочу світ побачити – це хороша штука, після такого вмерти можна. А щоб побачити увесь світ, у мене ще все життя попереду».
Олександр Чалапчай з Кіровоградщини. Втратив обидві ноги. Став волонтером. «Хочу підтримати своїх хлопців, які з травмами, як душевними, так і фізичними. Бо життя не закінчилося», – говорить Олександр. «Заряджений на життя», – назвав Олександра журналіст Геннадій Рибченков. «Ще коли лежав у госпіталі, – пише Геннадій, – лікарі кликали його поспілкуватися з іншими пораненими, щоб Сашко своїм прикладом показав, що не потрібно впадати у відчай, навіть з обмеженими можливостями жити можна і потрібно. Його оптимізм робив неможливе – бійці, котрі впали у відчай, втративши ногу чи руку, поверталися до життя».
І так – у всій Україні. Наші хлопці показали: повернення до активного життя – не виняток, а норма. Отакі ми, українці. Як сказав ще один захисник Вітчизни: «Я сильна людина, я все витримаю». І посміхнувся. Пригадується козак із давно прочитаної книжки. Його на палю саджають, а він жартує: «Криво паля лізе, пане».
Щодня дивимося по телевізору репортажі зі сходу країни. Слухаємо повідомлення про втрати, поранення. Щодня молимося за тих, хто на передовій. І розуміємо – вони там, де нас немає. Немає з різних причин, не всі ми там потрібні. І все ж… Життя не вічне, кожному визначено час, коли він постане перед Богом. Вони дивитимуться Йому у вічі прямо. А ми, котрі не були поруч із ними, мимоволі опускатимемо очі…
Броніслав Куманський
Донбас до України чи Україну до Донбасу?
Виборчий фальстарт: хто рано починає, той усім набридає?
Who is who на президентське крісло та їхня челядь
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: