Відкриваючи для себе віддалені села Кропивниччини й закутки сільських хат, порпаючись у руїнах віджилих осель, в пам’яті й фотоальбомах старожилів, ми відкопали глибоко сховану під пластами часу й стереотипів справжню культуру одягу наших прабабусь і прадідусів. А не ту, яку поширювали радянські ідеологи для розмиття української ідентичності. Ці, дивом не зотлілі від часу, керсетки, сорочки, фартухи ніби чекали, що ми відтворюватимемо правдивий образ жителів нашого краю початку XX століття. Спочатку пошиті за зразками автентичного одягу репліки були візитною карткою гардеробів членів команди “Баби Єльки”, а також слугували для фотосесій, для яких ми плануємо розширити колекцію чоловічого вбрання. Вже навесні буде змога робити сімейні світлини в традиційному одязі. Але найбільше нас радує, що це вбрання стали популяризувати відомі жінки нашого міста – ексголова ОДА, волонтерка Марія Чорна, засновниця альтернативної школи “Крок” і громадська діячка Зоя Лебідь, депутатка й бізнес-експертка Ольга Ковальова-Алокілі. Невдовзі наші майстрині почнуть шити спідниці й керсетки для директорки приватного ліцею «Вікторі» та центру освіти «Мозаїка» Вікторії Поляновської та її трьох доньок. Чим зацікавив традиційний одяг від “Баби Єльки”, як змінюються погляди на українську культуру, про потенціал місцевих традицій для формування впізнаваності регіону і залучення туристів пані Вікторія розповіла в ексклюзивному інтерв’ю.
– Репліки традиційного одягу від “Баби Єльки” підіймають цілі пласти сенсів, вже не кажучи про те, що це просто красиво і стильно. Давно стежу у стрічці Фейсбуку як Світлана Буланова, Інна Тільнова, Наталя Ковальчук показують, як вони комбінують ці репліки із сучасним одягом, наскільки це вписується в сучасне життя, як стильно виглядає.
Я співпрацюю з Ольгою Ковальовою-Алокілі й вважаю найкрутішим її образом, в якому вона з’являється на всіх важливих заходах, – вбрання від “Баби Єльки”. Воно дуже круте, сучасне і його в жодному разі не можна назвати недоречним.
Єва, Майя та Марина Ханілевич-Поляновські у керсетках, спідницях та юпці від “Баба Єльки”. Сорочки та віночки – власна стилізація юних модниць. Фото Аліни Комети
Мої троє доньок завжди готові до того, що в мами можуть виникнути якісь спонтанні ідеї. Однією з них була – за пів години зібратися на фотосесію в репліках від “Баби Єльки”. Мої дівчатка спочатку подивилися на цей одяг онлайн і загалом у них не було якихось знань про нього. І від того цінніша їхня реакція, коли вони його одягнули. При тому, що це дівчатка різного віку – сім з половиною років, 11 з половиною і майже 19. Вони стали крутитися в тих спідницях, які стоять мов дзвоники, й майже в один голос сказали, що вони такі хочуть.
Зверніть увагу, що це абсолютно сучасні дівчата, які розуміються на модних трендах і на стилях. Тим більше моя середня цікавиться модою і на 11-річчя попросила подарували швейну машинку. Ось, такий нестандартний подарунок для дитини. Я їй придбала хорошу, автоматичну. Вона ще не навчилася нею користуватися, більше шиє руками одяг лялькам або собі щось перешиває. Але вона колись казала, що їй хочеться одягатися не так, як усі. І вона була приємно вражена традиційним одягом наших предків. Дитина дійшла висновку, що вони одягалися дуже стильно.
– Зауважте, що ці репліки пошиті за зразками одягу не з міста, а з сільської місцевості. Тобто в ті часи навіть на селі люди одягалися, попри поширені стереотипи, стильно й красиво.
– Так, а в радянські часи нас призвичаїли до думки, що традиційне українське вбрання можна використовувати виключно як сценічне, що воно не практичне. Нікому навіть на думку не спадало одягнути його в повсякденному житті.
Під час обох майданів і особливо під час війни вишиванку стали популяризували як одяг доречний усюди, що його можна носити і з костюмом, і зі спідницею. Але у масовому вжитку й виробництві не пішло далі вишитих сорочок, футболок і суконь. А “Баба Єлька” пішла далі й показала, що окрім вишиванок є ще й інший красивий традиційний одяг. Юпки, спідниці, керсетки. Вони чудово поєднуються з черевичками у тогочасному стилі, як в Інни Тільнової. Дуже хочу дітям до замовленого вбрання ще й такі черевички.
А ще я звернула увагу, що це вбрання виглядає доречно на будь-якій фігурі. У “Баби Єльки” є фотографії у соціальних мережах жінок різного віку й різної статури. Усім личить. Ці моделі дуже гарно компонуються з сучасними одягом. Цікаво було б залучити якогось дизайнера, який на основі крою цього традиційного одягу зробив сучасну колекцію. Можливо, якусь лінію, яка стане трендовою.
Я вже казала, що середня донька цікавиться модою. Так от, за її словами, дизайнери використовують у своїх колекціях старовинні деталі, етнічні моменти й місцеві колорити, про які ми нічого не знали. Вони потім стають базою для сучасних тенденцій у моді. Всі починають носити й так це входить до сучасної культури.
Фото Аліни Комети
– Я розумію, що сьогодні в інтернеті можна знайти багато різної інформації про українські звичаї й традиції. Але важливо знати, що шукати. Як багато ви знали про традиційний український одяг до того, як “Баба Єлька” започаткувала свій проєкт?
– Дуже небагато. Все ж таки позначилося те, що з радянських часів нас привчали до шароварного стилю, нібито він і був традиційним. А також сформувалася думка, що сільські жителі одягалися гірше міських. Особливо дивлячись на якісь тілогрійки, калоші, незрозумілі хустки, адже бабусь у селах часто можна було побачити в робочому одязі. У мене, приміром, не було бабусь і дідусів у селі, вони жили у місті. Але в нашій родині трапилася така прямо містична історія з придбанням сільського будинку. Раніше в нас була дача – 6 соток. Ми їздили туди саджати город, хотіли збудувати дачний будиночок. Але мама подумала, що якщо на цій діляночці збудувати ще будинок, то не буде місця для квітів і це буде як у клітці. А вона дуже любить все садити, їй потрібен простір. І тут вона абсолютно випадково дізнається, що продається будинок в одному із сіл і ми його купили, бо там 20 соток городу. Коли вона сказала про це бабусі, та поцікавилася, що за село. Мама спочатку не могла довго згадати, тому що назва була мало відома. Більше знали Трепівку, що неподалік. Потім згадала, що село зветься Долино-Кам’янка. І тут бабуся їй каже, що це те село, де народився твій тато. А мама навіть цього не знала й думала, що він народився у місті. Як пояснити цей збіг, коли з усіх сіл Кіровоградської області вибрали саме це село, яке не найпопулярніше серед міських дачників, бо туди їхати пів години?
Фото Аліни Комети
– Всесвіт привів вашу родину до її коріння?
– Мабуть. Мені було тоді років 10-11, і я провела половину свого дитинства в цьому селі. Ми там жили з травня по вересень. Тато їздив на роботу і привозив з міста продукти. Мама засадила всі ці 20 соток городу. А потім ще й завела козу і курей. Тож я бачила потім уже, як жило село. І мене дуже вразив контраст між літньою кухнею на сільських подвір’ях і світлицями. Всі ці літні кухні були такими сірими, а люди здавалися такими натрудженими й змореними. Особливо це контрастувало з прекрасною природою. В селі залишилося кілька хат, де жили не дачники, а місцеві бабусі. До яких приїжджали онуки, й коли ми з ними потоваришували, і нас стали пускали до світлиці, тобто всередину хати, то там було, як у музеї. Оці білосніжні вишиті подушки накрохмалені більші, менші й менші. Я не знаю навіть, чи там хтось спав. Бо була й простіша кімната. Але в мене ще тоді з’явилося відчуття, мов це частина іншого життя цих людей. А нинішнє – сіре й буденне.
– В Оксани Забужко колись був допис у соцмережах зі старим фото гарно вбраних дівчат. Її думки також зводилися до контрасту, яким заможним було це село і як одягалися сільські жителі до радянської влади.
– По-перше, в мене тато – історик. А по-друге, я і сама почала цікавитися й зрозуміла для себе, що ось це красиве життя люди ховали, щоб не виділятися з-поміж інших. У них був страх, що так жити небезпечно. І ось, цей сіренький брудненький одяг був як прикриття, щоб тебе вважали таким, як усіх, щоб нічим не виділятися, щоб не позаздрили й не нашкодили.
Але це бажання творити красу в наших жінок було завжди. Мамина мама займалася машинною вишивкою й на замовлення вишивала скатертини, рушники на весілля, серветки. Серед інших були й дуже гарні вирізні скатертини. В дитинстві я бачила, як бабуся це робить. Вона хотіла мене навчити, але не встигла. Але цих красивих речей було дуже багато, прямо стоси, бо вона робила не тільки на замовлення, а й для себе. Вона була дуже творчою, з гарним смаком і дуже вдало поєднувала кольори.
Ще велику роль у формуванні мого світогляду відіграв мій вчитель історії Сергій Петрович Харченко. Свого часу він зробив музей української культури в 11-й школі. Багато всього зібрав і ми йому ще також приносили. Я татові продзижчала вуха розмовами про прядку, то зараз прядка стоїть і в його вітальні. Те, що робив Сергій Петрович було дуже цінно, бо ми починали навчатися ще в радянській школі російською мовою. Українська з’явилася у другому класі, її викладали майже як іноземну. Й одна викладачка, здається в 5-му класі, сказала, що українська нам не знадобиться, тож краще робіть уроки з інших предметів. А українською, як чуєте, так і пишете, пунктуація – така ж, як у російській мові. Сергій Петрович був першим із наших учителів, який перейшов на українську і вимагав від нас, щоб ми також відповідали лише українською. Хоча вчителі з інших предметів ставилися до цього значно демократичніше. Завдяки йому для нас історія була найважливішим предметом і я прочитала книгу “Тіні забутих предків” та “Історію України-Русі”. “Тіні забутих предків” прочитала буквально за ніч і зрозуміла, наскільки красива й милозвучна українська мова. Вона викликала в мене естетичне задоволення. До того я ніколи українською мовою не розмовляла. Тоді здавалося, що російською написано більше літератури і більше різноманіття слів, тому що й самі вчителі мало знали українську мову.
– От, ви замовили для себе і доньок репліки одягу від “Баби Єльки” для чого? Щоб мати гарну річ чи це спосіб нести в культуру Кропивницького якісь традиційні речі?
– Мені дуже хочеться популяризувати такі речі, бо це стильно, незвично, не купиш у пересічному магазині. Якщо купуєш щось у масмаркеті, то розумієш, що в такому одязі ходитиме ще хтось. А я не дуже люблю, коли всі ходять в однаковому. Ну, і в мене широке коло спілкування. Серед друзів у Фейсбуці багато киян, із якими ми разом навчалися. Також по роботі, що стосується освіти за кордоном, є чимало партнерів у різних містах. Я також належу до Бізнес-асоціації освітніх закладів та Міжнародної підприємницької спільноти “Board”. Часто надихаюся різними освітніми проєктами за кордоном. Наприклад, восени їздила знайомитися із освітньою системою Фінляндії. Була в університетах Чехії, Польщі, Австрії, Словаччини. І мені хочеться усім цим людям показати нашу культуру. Серед мого улюбленого вбрання була дуже гарна жовта вишиванка від нашого місцевого бренду “One by One” з конопляного полотна. Я в ній була всюди – і на паромі до Фінляндії, й у віденському університеті. Бо в одязі з натуральної тканини комфортно навіть у спеку. Можливо, “One by One” чи інший наш бренд “Charwish” зацікавляться викрійками традиційного одягу і втілять у якійсь зі своїх колекцій.
Фото Аліни Комети
От, мої дівчатка відразу почали обговарювати, з яким сучасним вбранням можна комбінувати речі від “Баби Єльки”, з яким взуттям. Вони, сучасні діти, також популяризуватимуть нашу культуру і цей одяг серед своїх однолітків. Взагалі від душі вважаю “Бабу Єльку” класним проєктом, завдяки якому жителі області більше дізнаються про свій край. От, я дізналася під час фотосесії, що чорно-біла вибійка на вишиванці, в якій я була, – це наша місцева. Взагалі у вишивці і вибійці стільки символізму, що можна створити окремий курс, що означають ті чи інші символи, як їх поєднували наші предки і для достатку, захисту свого роду, на щастя.
Хоча багато хто думає, що моя освіта пов’язана з іноземними мовами, оскільки я вільно володію трьома, але я маркетолог за освітою. І вважаю, що те, що робить “Баба Єлька” – це дуже круто для просування нашого регіону. Якби це все масштабувати, наприклад, через якийсь тематичний фестиваль, це стало б гарною презентацією Кіровоградщини. У нас є все, щоб зробити наш регіон цікавим для туристів. Інші скористалися і значно меншими речами.
– Дякую за ідеї, особливо з фестивалем, і за розмову в цілому та приклад, як інші люди, зокрема, вчителі, здатні впливати на світогляд молодого покоління.
Партнерська публікація
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: