Долинську громаду учасники фольклорного-етнографічного проєкту “Баба Єлька”продовжили відкривати для себе на початку весни. У березні відбулася перша експедиція за підтримки Агентства міжнародного розвитку USAID, під час якої команда не лише записувала свідчення старожилів, а й почала знімати документальний серіал, присвячений культурній спадщині Кропивниччини. Спочатку побували в гостях у 89-річної Надії Валебної у самій Долинській, а потім продовжили розмовляти із старожилами села Олександрівки цієї ж громади. Бачили перші проліски, лелечі гнізда, лебедів на Боковеньці, слухали щебет лісу, що прокидався від сплячки, і їли… молозиво від Красулі. Про це та інше розповіли “Без купюр” учасники проєкту “Баба Єлька”.
Фото “Баби Єльки”
Як ми важко робили в колгоспі, не передать вам, не розказать
Надія Антонівна Валебна 1935 р.н. родом із села Юхимове Знам’янського району. Там вона встигла закінчити лише 4 класи, а далі була рабська праця в колгоспі… Зараз вона живе в Долинській, поряд із донькою – у теплі, добрі і любові. Та дитинство бабуся пригадує зі слізьми на очах.
“Пам’ятаю, що ходили в ліс збирали горіхи й гриби, гризли, бо голодні були. З 12 років вже робила в колгоспі, дітей гляділа, а тоді поставили у колгоспі до телят. Так важко і страшно було, хай Бог милує, як згадаю. А тоді ж планували мене свинаркою…” – згадує бабуся.
Урятувала її сусідка, яка приїхала з Одеси ненадовго в село. Надія почала її просити забрати з собою, хоча точно й не знала, де та працює. Аби не в колгоспі…
“Я стала її просить, щоб вона мене з собою взяла, щоб тікать із рабства. То я їй благодарна і сьогодні, царство їй небесне. Вона працювала в Одесі на залізниці, важко доводилося, але я рада була, що вирвалася з колгоспу, там задаром люди робили. Що ж там платили? Як заробив хто трудодні, то 200 г зерна якогось там видавали. Задаром, задаром! Нікому паспорта не давали, бо селяни б потікали всі з того рабства. Я чула по радіо, що шістнадцять государств Україна годувала. Грабили, налогами обкладали батьків, як вони бідні страждали, хай бог милує”.
Бабуся Надя пам’ятає постійне відчуття голоду, хоча четверо дітей Параски і Антона Криласів (її батьків) пережили всі Голодомори. У 40-их роках родину врятувала коза, яку купив дід Логвин. Годувальницю-корову забрали німці, які потім ще й просили “яйка” у баби Марії. Далі було дрижчання шибок, коли по Кобилянівці (так називалася вулиця) їхали німецькі танки… А через тиждень після Великодня діти бігали на кладовище, щоб знайти на могилці поминальні харчі і з’їсти їх. “Ми самі те яїчко не бачили. Після Паски йшли на кладовище, де яїчко на могилі лежало, хватали й тікали. Оце ми так тоді їли”.
Та було й хороше: танці, гармоніст із сусіднього села Заломи і любов (хоча з чоловіком розписалися у 1955 році просто, без гулянки – не було грошей).
Бабусю Надію її мама Параска народжувала вдома. Через берег, угору по вулиці, уточнює Надія Антонівна, жила баба Нечипорка, яка приймала у сільських жінок пологи. Родина Криласів мала біду – одне за одним маленькі діти, яких народжувала Параска і Антон, вмирали… Доживати години їх клали у ночвах під хатою, а вмирали вони від поліомієліту. Про вакцину на ту пору ніхто в селі не знав…
Попри поважний вік, бабуся Надя слідкує за новинами та подіями у світі. Звісно, найбільше їй болить війна. Вона знає вагу бомби, яку кидають на Сумщину, плаче за загиблими воїнами і скептично оцінює намагання путіна пояснити свою версію історії.
“Та Україна 500 років існувала, а там, де зараз Кремль, тоді жаби квакали. А він каже “не існувало!”
Красулине молозиво та “кулінарні діалектизми” Олександрівки
Олександрівка зустріла команду “Баба Єлька” крислатими дубами, які стояли своїми ногами у синіх хмарах пролісків. Скільки вони бачили-перебачили ці дуби. Бачили, як замість Олександрівки тут гомоніли Добрянка, Наталівка, Лозоватка, Гембечова. Тепер це одне село – Олександрівка. Поряд із селом розташований заказник “Гранітний степ”, а відразу посередині – заповідний ліс. Раїса Олегівна Бакеркіна – директорка місцевого Будинку культури – бігає на роботу через кладку і ліс. Вона погодилася бути провідницею етнопроєкту в селі за однієї умови – відпустити подоїти корівку Красулю, яка нещодавно привела бичечка Велеса. Домовившись про це, команда поїхала в гості до Катерини Стеценко 1937 р.н.
Від неї учасники “Баби Єльки”вивчили нове слово – “ласагони”. Це спеціальні “млинці” із листя берестка та крупи. Звісно, неважко здогадатися, в який період української історії з’явилася ця страва…
“А шо ж вам розказувать, діточки, про Голод? Як ми кінський щавель та лободу рвали? Листя із берестка, усе це мили, парили… На базарі купимо баночку крупички якоїсь, усе перемішали і не на сковороді, не на олії, а оце прямо на плиті, що канфорки оставалися… Перевертали і оце такі були наші «ласагони». Це я помню, моя дитино… А мати моя пережила три голодовки…” – згадує бабуся Катя.
Вона закутана в хустку на фоні тканого вовняного килима у квітах, праворуч – ще тепла плита, на якій парувала мисочка борщу, вгорі – піч, де колись вигрівалися діти. Світло з маленького вікна освітлювало помережане зморшками обличчя цієї Мадонни, а вона згадувала перекази, як її мама виносила свою “дівоцьку” одежину на базар, щоб обміняти на баночку “крупички чи дертички”.
Діда баби Каті розкуркулили. “Мав дві коняки й шмат землі, то ж багач”, – каже Катерина Федорівна. Попри те, що чоловікові вдалося вижити на засланні, додому він не повернувся – по дорозі в Україну, на залізничній станції, на нього напали грабіжники, які не які гроші забрали, а його вбили. Дружина ж його померла у 1933-му, лишивши дітей сиротами. Отаке “обнаковенне” життя організувала радянська влада українцям.
До речі, “обикновенно” – це слово-відповідь на більшість запитань команди “Баби Єльки” про приготування їжі. Борщ – обикновенно, паска – обикновенно, пиріжки, вареники, киселі, каші… Усе наші ба робили “на око” і обикновенно, перейнявши традицію від своїх ба. Обикновенно Катерина Федорівна фарбувала на Великдень крашанки – у міцному відварі цибулиння. І так само просто пекла паски. От тільки в цьому році вже не пектиме, бо важко, та й діда немає…
Про дитинство, де про солодке тільки й мріяла, розповідала команді наступна респондентка з Олександрівки – Валентина Патинко 1941 р.н.
Розпитуючи в неї про дитячі мрії, учасники етнопроєкту вкотре почули про подушечки – цукерки, які років 70 тому продавалися в сільських магазинах.
“– А коли хотілося солодкого, то що ви їли? Не було ж цукерок ось як зараз?
– Були. Отакі подушечки у сахарі. Такі солодкі, такі добрі, шо наче свячена паска. Було, мама мені дасть якісь копійочки, а я піду куплю сто грам і розділю на себе, на маму і на сестру. То я свої поїла бистренько, а їхні принесу додому і розділю ще раз. То мама і свої оддавала нам.
– А якщо хотіли доброго, вона вам що готувала?
– Мама і гарбуз, і буряк запікала. Терла бурячок на тьорочку і пересипала макухою. Била макуху, а тоді сіяла на ситечку, і оту мучичку сипала в бурячок, ставила в піч. А буряк солодкий, і таке воно було смачне. Таке смачне, що їси-їси і не наїсися, бо воно солодке…”
До речі, про солодке. Як розповіли учасники “Баби Єльки”, експедиція у Олександрівку завершилася майстер-класом із приготування молозива – делікатесу, “про який ми, городські жителі, тільки й могли мріяти”. Завдяки Раїсі Олегівні команда зафіксували увесь процес його приготування: від доїння Красулі до… дегустування. А ще дізналися про один “молочний” забобон: щоб у корівки не було маститу, молозиво не можна розрізати чи насипати металевим столовим приладдям. Лише дерев’яною ложкою чи лопаткою.
Крім молозива, під час експедиції в Олександрівку команді пощастило навчитися готувати вареники… з сирою картоплею, які є традиційною стравою в родині Раїси Бакеркіної.
Для приготування таких вареників слід замісити тісто (на воді та з яєчком), натерти на дрібну тертку картоплі, часнику та цибулі, приготувати “зажарку” із цибулі чи сальця. Перед тим, як кутати начинку у тісто, слід добре відцідити сік із картоплі, посолити і поперчити начинку. На смак такі вареники здаються ніби з м`ясом (додаткового смаку додають часник і цибуля в начинці).
Учасники “Баби Єльки” кажуть, що хоч цього разу не вдалося “спіймати” в Долинській громаді традиційну старовинну пісню, зате вони наловила багато іншого – першого весняного тепла, нових знайомств, щирих обіймів і цінної інформації, яка допоможе глибше зрозуміти свій рідний край і… себе в ньому.
Довідково: “Баба Єлька” – фольклорно-етнографічний проєкт, команда якого їздить селами та досліджує традиції Кіровоградщини – народні пісні, вбрання, танці, кулінарію, а віднедавна створює репліки народного одягу – спідниці з вибійками, гамани або ладунки, сумки.
Надія Антонівна Валебна. Фото “Баби Єльки”
Катерини Стеценко. Фото “Баби Єльки”
Валентина Патинко. Фото “Баби Єльки”
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: