“Традиція святкування Різдва, носіння вечері, колядок та щедрівок виявилась сильнішою за радянську пропаганду. Ми пов’язані із землею, яка дає нам життя, а звідси віра в магію. В силу хліба, зерна, колосся, мак”, – каже засновниця етнопроєкту “Баба Єлька” Інна Тільнова. Правда, Різдво та Святвечір на Кіровоградщині – це про традиції “квоктання під столом”, носіння вечері, вшанування померлих предків, душі яких прилітають на Святвечір. Це про теплий вечір із родиною, на який ми повинні обов’язково прибути. Це єднання поколінь.
Кожна родина має щось не схоже на сусідську, але й те, що для всіх українців однакове. “Без купюр” розповідає про традиції на Різдво, які записала “Баба Єлька” в різних селах області, та про святкування у родинах 68-річної пані Надії, де переплелося все з кількох далеких одна від одної областей, та Інни Тільнової, яка зберігає та плекає любов до звичаїв.
Сильнішим за заборони виявилось прагнення вшанувати предків
Під час експедицій команда “Баби Єльки” спілкується із людьми, чиє дитинство припало на радянські часи. Тож розповідаючи про Різдво, вони згадують, як їм забороняли носити вечерю до хрещених. Їх могли висміювати на лінійках, малювати карикатури в стінгазетах на цю тему. Проте традиція святкування Різдва, носіння вечері, співання колядок та щедрівок виявилася сильнішою за радянську пропаганду.
“Сильнішим за заборони виявилось прагнення вшанувати предків і “запрограмувати” вдалий наступний рік, адже більшість ритуалів, яких ми притримуємось у ці дні, спрямовані саме на це. Ми пов’язані із землею, яка дає нам життя, а звідси віра в магію. В силу хліба, зерна, колосся, маку (це те саме зерно)”, – розповідає Інна Тільнова, засновниця енопроєкту “Баба Єлька”.
Старші люди згадують, що мама або баба обов’язково складали різдвяного вузлика. До хустки клали калач чи книш, кілька пиріжків, зав’язували навхрест і давали в руки дитині.
З таким вузликом дітвора йшла до хрещених. Приходячи до них, дитина мала зі словами “Добрий вечір, прислали тато й мама вечерю”, віддати гостинці. А взамін отримувала теж калач, пиріжки, але ще й яблука, горіхи, рідше – цукерки та гроші.
“Обов’язковим був візит до хрещених, данина традиції. Також вечерю носили бабусі та дідусю. Бувало, що вечерю носили до баби-бранки – старшої жінки, яка на селі виконувала функції акушерки і приймала пологи”.
Анастасія Павлівна Зеленько із села Розумівки розповідала, що в дитинстві мама просила її залазити з сестрою під стіл і квоктати як курочка. Це робилось для того, щоб у майбутньому були гарний врожай і здорова худоба.
На Святвечір до нас можуть прилетіти душі предків
Інна Тільнова згадує, що її Різдво було зі снігом. Хоч батьки не були та не є релігійними, проте відзначення цього свята та Великодня для родини – це дуже важлива подія.
“Раніше на Різдво ми їздили до баби Соні в село Ленінку Маловисківського району. Я пам’ятаю мороз, сніг, велику кількість тарілок із холодцем (ніхто в нашій родині не дотримувався посту і не ходив до церкви, бо її не було в селі), тарілки з киселем і холодець стояли у “великій” хаті (це неопалювальна кімната)”.
До баби Соні з’їжджалися усі онуки, яким видавали жовті монети по 50 копійок за вірші й торби, які приготували мами.
“Після частувань мене клали спати на лежанці, бо я була менша й ще вміщалась на ній у повний зріст, хоча ноги вже викладала на дрова, які там сушились”, – пригадує ті дні Інна Тільнова.
Головними атрибутами Різдва зараз у родині Інни є кутя, калачі та вечеря. І як же без колядки, різдвяної зірки, яку жінка з сином майструє напередодні.
“Також ми ставимо склянку, наповнену зерном, і вставляємо в неї свічку, запалюємо її з думкою, що на Святвечір до нас можуть прилетіти душі предків. Мама насипає куті в тарілочку, і ми відставляємо цю мисочку спеціально для невидимих гостей”.
А ще Різдво Інни не обходиться без дідуха.
“Хоча за традицією дідухи треба оновлювати щороку (минулорічне збіжжя треба обмолотити, зерно посіяти в полі, солому використати для худоби чи зробити мульчу для дерев у саду, щоб давали врожай), але я не наважилась розбирати дідух, який є в нас. Та й у мене немає курки, щоб підкласти їй у гніздо. Чи корови, щоб дати їй у ясла це сіно”.
Дідух. Фото: із фейсбук-сторінки “Баба Єлька”
Перша різдвяна зірка – можна сідати за стіл
Коли Інна із сім’єю приїжджають з вечерею до батьків, то її тато традиційно кладе часник на кути столу, а також годує домашніх тварин (курей, кроликів) кутею.
“Раніше замість дідуха, тато скручував солому у вигляді атропоморфної фігури і вносив її до хати.
Мама готує кутю із пшениці, маку, меду, горіхів та родзинок. Тато варить на плиті цілий баняк цієї пшениці, а потім перед подачею мама змішує усі інгредієнти, тому що солодощі роблять пшеничне зерно твердим. Я пам’ятаю, що в дитинстві виходила на вулицю, щоб побачити різдвяну зірку. Якщо вона зійшла – можна сідати за стіл”, – з теплотою згадує Інна.
Цікаво й те, що син пані Інни вивчив колядку, яку навчив його прадід Володимир. Чоловік із маленького села на Херсонщині. Так вдалося зберегти традицію колядування в родині Данильченків, буквально, з діда-прадіда.
Ой в полі-полі там плужок оре,
А за тим плужком сам Господь іде,
Діва Марія у церкву ходила
У церкву ходила, в Бога просила:
Ой, Боже-Боже, ой роди, Боже,
Жито-пшеницю, всяку пашницю.
З Різдвом, будьте здорові!
“Ну, і на Різдво ми вбираємось у традиційний український стрій – повністю, від смушевої шапки до свитки, чумарки й чоботів”.
Традиції Кіровоградщини зі смаком Івано-Франківщини
Неподалік від Маловисківської громади – Компаніївська, де в селі Лозуватка живе 68-річна Надія Бегер. Для її сім’ї Різдво – це одне з найголовніших свят. Із дитинства бабуся пам’ятає просту-просту кутю та те, що 7 січня його ніхто майже не святкував. А як нині – 25 грудня.
“Не було в дитинстві в нас такого, як зараз. Була кутя, але яка? Вона ж ніде не продавалася. Ото баба моя, з Рівненщини була, брала трохи пшениці, вручну її облущувала в ступі. Наливала трохи сахарного сиропу або узвару. Оце й уся кутя. Так робила моя баба, батькова матір. Ще помню пиріжки з квасолею”.
Багато традицій у родині пані Надії з’явилися після заміжжя.
“А от свекруха й чоловік мій, вони були із Івано-Франківщини, на Святвечір запалювали свічку, ставили на столі, під скатертину клали сіно, по кутах розкладали часник. Хто найстарший в сім’ї, той підкидав ложкою кутю, щоб прилипла до потолка. Отак воно було”.
Кутю підкидали до стелі, бо вважалося, що чим міцніше кутя прилипне до неї, тим багатшим і щасливішим буде рік. А от сіно символізувало народження Хреста, адже новонародженого Ісуса Діва Марія поклала саме на сіно. Воно ще й символізує худобу, яка його постійно вживає, та птицю, яка висиджує на ньому курчат чи каченят.
Нині на святвечоровому столі в сім’ї Надії Миколаївни повинні стояти кутя, домашній калач та узвар.
“У нас раніше на столі не було тільки пісних страв, були й м’ясні. Оцей піст, що до Різдва, називають Пилипівка. Зараз ми вже стараємося лише пісне готувати, хоч посту не дотримуємося. Робимо голубці із рису та грибів, або вареники із картоплею. Варимо узвар і домашньої сушки. Є холодець. Калачі домашні, їх пече невістка. Не завжди виходить 12 страв, проте головне, що сім’я за столом”.
Кукурікання під столом та вечеря хрещеним
“А ще діти залазили під стіл і там кукурікали, мукали, бекали, квоктали, хрюкали, щоб кури водилися, півні браві, корови. Щоб телята родилися, курчата та свині”, – згадує Надія Миколаївна.
Згадує вона про традицію, про яку розповідала Інна Тільнова. Тож вона характерна не тільки для нашого краю, а й для Рівненщини.
Загалом на Святвечір і Різдво діти мають одну з головних ролей. Від їхнього щирого та веселого кукурікання залежить добробут тварин. Колядують та щедрують теж дітлахи.
“На Святвечір, Різдво і аж до Маланки хрещеники носять вечерю своїм хрещеним батькам. Племінники та племінниці дядькам і тіткам. Онуки – дідам і бабам. Вечеря – це торбинка, в якій є калач, яблука, горіхи, цукерки. Цю торбинка обмінюють на іншу – яку підготували тітки, дядьки та хрещені батьки. До того ж ті, кому принесли вечерю, повинні дати й подарунок або гроші”.
Коли дитина приносить клунок із смаколика, то повинна промовити: “Щедрий вечір, добрий вечір, батько й мати прислали вечерю, а я принесла чи приніс”. Потім віддати тим, кому ця вечеря призначалася.
На Святвечір до нас приходять душі померлих родичів
У родині пані Надії вірять, що в ніч на Різдво до живих приходять померлі родичі. Це час, коли душі можуть вільно пересуватися.
“На Святвечір, коли зійде перша зірка, ми сідаємо вечеряємо. А потім залишаємо на столі кутю, узвар і калачі, і трохи тарілок, одну-дві, щоб було з чого їсти, померлим родичам. Бо їх багато, а посуду мало. І лягаємо спати, а духи “вечеряють””.
Це більше данина традиціям, збереження того, як робили предки. Надія Миколаївна згадує, що про дідухи говорила свекруха із Франківщини. Проте чомусь тут, на Кіровоградщині, на Різдво їх ніхто не робив.
Трохи про кутю
Класична кутя робиться із пшениці. Надія Бегер готує саме таку. До відвареної пшениці кидають мед, мак перемелений, горіхи, родзинки. Кутю роблять не рідку, бо не наливають узвар чи компот.
Інна Тільнова розповідає, що кутя буває із перлової крупи, залита компотом, посипана цукерками. Кутя з рису та халви, кутя, залита узваром. Усі вони цікаві й смачні, жоден із рецептів не є правильним чи неправильним.
Загалом, як згадують старожили, різдвяний стіл був скромним.
“Сьогодні українці мають доступ до багатьох продуктів і попри скруту, все ж живуть краще, ніж сто років тому. Мені особисто не дуже до вподоби, що Різдво і Великдень перетворюється на бенкет і переїдання, без роздумів і спогадів про суть цього свята”, – каже Інна Тільнова.
В експедиціях “Баба Єлька” зафіксувала цікаву страву, якою команда по-особливому пишається, – різдвяне гніздечко, яке готує Наталя Кондратенко із села Мошориного Суботцівської громади. Що ж це за “гніздо”? На сіно кладуть спечений калач, а всередину домашні яйця.
Фото: із фейсбук-сторінки “Баба Єлька”
Усі страви на столі Наталі Кондратенко пісні. Це і капусняк, пампушки з часником, квасоля з овочами, вінегрет, узвар із сушених груш та яблук, тушкована капуста з грибами, гречана каша зі смаженою цибулею, вареники з картоплею на картопляному тісті, печені яблука, солодкі пиріжки із фруктами.
А баба Настя Зеленько на Святвечір готувала кутю, киселик із калини та кашу.
Дозвольте заколядувати-защедрувати
Ой на Різдво по вечері
Ішов Господь по й оселі.
Ішов Господь дорогою,
Зустрів дівку із водою.
Таку автентичну колядку “Баба Єлька” почула від уже покійної Анастасії Зеленько із села Розумівки Олександрівської громади. Жінка народилася в 1939 році, два роки тому, залишивши по собі пісні, бабуся померла.
Ой, дай, дівко, води пити,
Спраглії вуста прикропити.
Ой, не дам я води пити,
Бо ця вода не чистая.
А ця вода пречистая,
Сама дівка нечистая.
Дев’ять синів породила
Та в цій воді потопила.
Ой, стань дівко, не лякайся,
Йди до церкви сповідайся.
А ще дівка до церкви не дійшла,
По коліна в землю ввійшла.
Святий Петре, Святий Павле,
Дайте ключі пекельні.
Візьміть ключі пекельнії,
Пустіть душі праведнії.
Фото: Marieta Velychko
“За 6,5 років команда проєкту “Баба Єлька” побувала в 114 експедиціях і записала понад тисячу старовинних пісень. Серед них чималий пласт, який відноситься до зимової календарної обрядовості. Це колядки, щедрівки та пісні до Маланки. Нещодавно я зробила підбірку найкращих, на мою думку, колядок та щедрівок, яких назбиралося понад пів сотні”, – розповідає Світлана Буланова.
Серед найулюбленіших пісень співзасновниці “Баби Єльки” є й християнські колядки з образами та сюжетами з Біблії, як, наприклад, у вже згаданій вище.
Проте не цуралися наші предки в колядках і щедрівках згадувати не біблійних, а дивовижних тварин. Пісня, записана від цієї ж баби Насті, про міфологічних істот, райських птахів та золотую куру:
Ой на горі, горі
Береза стояла,
А на тій березі
Золотая кура,
Дзіндзівая ружа
Щедрий вечір, Добрий вечір!
Добрим людям на здоров’я!..
І як же не згадати, каже Світлана Буланова, дохристиянські колядки, у яких оспівують господаря та його родину, двір, господарство, тварин, та навіть бджіл. Записали пісню у селі Несваткове Олександрівської громади від переселенців із Чорнобильської зони:
Оригінальною та ексклюзивною колядкою поділилася із “Бабою Єлькою” Степанида Мелещук 1927 року народження із села Верблюжки Новгородківського району. Ця пісня авторського походження:
Коляда, коляда, Бульба з носа вигляда
А про колядки-засівалки чули? Вони дуже часто несли жартівливий, або сороміцький характер. У більшості їх виконували діти. Наприклад, ось ця, яку “Баба Єлька” вивідала від Ніни Хоменко 1949 р.н. та Ганни Рябко 1941 р.н у селі Соснівка Олександрівської громади:
Коляда, коляда,
Бульба з носа вигляда,
А за нею друга.
То її подруга.
Колядую-дую,
Ковбасу я чую.
На пічі у клоччі
Витріщила очі.
І це мала частина того, що “Бабі Єльці” вдалося записати в експедиціях. Команда побувала лише в 124-х селах, тоді як на Кропивниччині їх близько двох тисяч.
У селі Надії Миколаївни, як і в сусідніх, традиція щедрування та колядування вмирає, та й раніше це було не так поширено. Проте небагато дітей після Нового року, 1 січня, ходять посівати не тільки родичів, а й односельчан.
Редакція “Без купюр” бажає щасливого та спокійного Різдва. “Даруй літа щасливії, вашому дому й господарю, Даруй літа щасливії вашій усенькій родині!”.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: