Днями в Кропивницькому помпезно відсвяткували першу річницю глянцевого ділового журналу «PERSONA». Не буду вдаватися в деталі, як це було і з ким. Помпезно – і цим все сказано. Перед Новим роком хочеться говорити і думати про новий відлік часу, який не можна витрачати марно. Чудовим прикладом для того, аби надихнутися і налаштуватися, і є журнал та його колектив.
Ще рік тому, коли ми з шеф-редактором та автором ідеї журналу Нелею Желамською тільки робили анонс першого номера, в соцмережах виникло гучне обговорення на кшталт «бути чи не бути» довго цьому виданню в нашому медіапросторі. Було багато скептиків, які пророкували йому максимум десять номерів, а більшість і менше. І чесно кажучи, щоразу, коли команда починала працювати над новим номером, страх не впоратися жив у кожному, хто назвався частинкою його колективу. Бо мало в кого з нашого з Нелею покоління журналістів, на відміну від старших колег, є досвід створення самодостатнього – тобто самоокупного, не дотаційного, а значить і незалежного від місцевих маленьких і великих медіамагнатів видання.
В рамки сформованих за останні роки кліше жителів нашого міста ніяк не вкладалося, що хтось працюючи десь і на когось може робити ще щось сам по собі, для власної самореалізації і для читача. Ще й досі багато хто навіть із колег, порівнюючи журнал із іншими глянцевими виданнями країни та інших міст, не вірить у те, що за ним стоїть неспівставний людський і матеріальний ресурс. Що на момент його створення, кістяком було кілька осіб, котрі у вільний від основного місця роботи і від сім’ї час, якого катастрофічно бракувало, намагалися зробити щось своє власне.
Поєднуючи часто непоєднуване в нинішніх економічних умовах із поправкою на місцеві особливості ринку, читацької аудиторії – економіку видання, яка вимагає одного, й ідею, що немає нічого спільного з тим, що продається, якщо, наприклад, говорити про соціальні проекти. При цьому ще й не забувати про якісну журналістську складову. Зрозуміти, як це непросто незначними силами, здатний тільки той, хто працював у тих умовах, в яких народжувалася «PERSONA», а не просто уявляє собі за вже згаданими вище шаблонами.
Як уже казала під час святкувань, це була перевірка не просто журналістських, а й людських можливостей скаженим ритмом і регулярно щомісяця трьома-чотирма абсолютно безсонними ночами. Але завдяки їм ми пересвідчилися, що меж наших можливостей не існує, вони є тільки в нашій уяві.
Власне, мені усвідомлення цього допомогло разом із Анастасією Зубовою створити буквально за кілька місяців ще один проект, який можу з усією відповідальністю назвати незалежним, що, сподіваюсь, більшості видно з тематики і з різношерстності героїв наших публікацій.
Як і у випадку з «ПЕРСОНОЮ», багато хто сьогодні, покладаючись на чутки і домисли, намагається знайти власника й інтернет-виданню «Без купюр». Але судячи з того, скільки вже доводилося чути версій, небайдужі до нашого сайту – далекі від одностайності, що тільки говорить на користь його незалежності і незаангажованості, і що ми насправді нікому не надаємо перевагу та дотримуємося балансу.
Тож не вірте чуткам, вірте у власні сили і не бійтеся випробовувати їх. І тільки після цього робіть висновки про можливості і шанси незалежної журналістики. Всім, хто зрозумів, – спасибі, хто не зрозумів, про що я, – не бійтеся мріяти, не бійтеся працювати на ентузіазмі. А ще гарних новорічних свят, амбітних ідей і самореалізації.
А нинішній команді журналу «PERSONA» – творіть, дивуйте, долайте, стимулюйте розвиватися інших і журналістику в тому числі. Тим більше, що у вас це виходить.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: