Слово «священик» в багатьох зазвичай викликає асоціацію з людьми в рясах і певною моделлю поведінки. Через цей суспільний стереотип, мабуть, мало кому може прийти в голову, що священик може очолювати молодіжну організацію і при цьому бути будівельником за освітою… Наш співрозмовник отець Євгеній, настоятель храму преподобного Максима Сповідника в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області, із тих, хто в позитивному сенсі не зовсім вписується в наші уявлення про священнослужителів. І не тільки тому, що очолює в області одну з найбільших у світі міжнародну молодіжну волонтерську організацію YMCA і згуртовує молодь довкола цікавих благодійних проектів, служить священиком, хоча за фахом інженер-будівельник, а в юнацькому віці звертав на себе увагу дівчат тим, що пропонував переглянути Псалтир… Взагалі є досить сучасною за поглядами і «просунутою», як кажуть в молодіжному середовищі, людиною. Про благодійність і її форми та про свій шлях до віри, навчання в інституті та про сучасну молодь читайте в нашому з ним інтерв’ю.
Як Ви прийшли до віри?
Дуже просто. Це завжди було якоюсь частиною мого життя. Навіть маленьким, я пам’ятаю, в мене був інтерес до всього церковного. До того ж, моя прабабуся Євдокія, яка після війни втратила чоловіка і сина, знайшла втіху в церкві та співала в соборі. Мене часто залишали з нею, і вона брала мене на служби. Так, ще з дитинства ці церковні піснеспіви і згадка про неї, дуже зворушують мене. Потім вона подарувала мені старий, пошарпаний без обкладинки Псалтир. І навіть, коли зустрічався з дівчатами, в 15-16 років, коли вони приходили до мене в гості, я їм його показував. Деякі крутили пальцем біля скронь. А потім, коли вже став дорослим, після армії, коли вже мав сім’ю і дітей, ланцюг певних зустрічей мені допоміг визначитися і остаточно пов’язати своє життя з релігією.
Після розпаду Радянського Союзу, на початку незалежності України, в 1991 році, по закінченні інституту, єпископ Василій, з яким я мав «коротку» бесіду, вирішив мене посвятити в священнослужителі без особливого навчання та практики. Все в той час робилося швидко, бо боялися, що в один момент свободу заберуть. І вже ближче до Різдвяної служби, я був за двісті кілометрів від дому, на приході маленького села в Миколаївській області на кордоні з Одеською, не маючи досвіду, не знаючи толком нічого, почав своє служіння Господу. Мав біля себе прекрасних учителів – приходських бабусь. Вони мене всьому навчали. Читав багато старих книг про богослужіння… Ось такі особисто в мене були релігійні університети. Послужив там трішки, потім служив у Кіровограді на Селищі Новому. Ось, уже 17 років в Суботцях. Це те, чим я живу, що мені цікаво, і, що мене радує і підтримує. Я не знаю, якби не церква, як би жив у цьому світі, на що опирався б, дивлячись на те, що відбувається навколо.
Ви сказали, що закінчили інститут, а за якою спеціальністю?
За спеціальністю я інженер-будівельник. Після закінчення технікуму та служби в армії, вступив до нашого КІСМу. А потім нас перевели до Криворізького гірничо-рудного інституту. До того вчився в будівельному технікумі, про який завжди згадую дуже добре, тому що тут були такі роботящі та мудрі дядьки, які вчили нас життя і дали гарну базу. Працював деякий час на будівництві, і зараз, проходячи повз деякі будівлі, я пам’ятаю, як це будувалося, і що мій внесок там теж є. Потім працював учителем в УПК (учбово-професійний комбінат) майстром. Це була теж важлива сторінка в моїй біографії, ця робота навчила не боятися аудиторії, спілкуватися з людьми. Підготовка до уроку дозволила навчитися структурувати матеріал, як у подальшому проповідь. Тож досвід вчительства – безцінний.
А які у Вас хобі? Чим ви займаєтесь у вільний час від служби?
Та, яке хобі. Сім’я, діти, внуки, привезти, відвести, поліклініка, школа, танці. Дуже люблю щось збирати. В дитинстві це був конструктор, а тепер ось треба збирати систему водопостачання у себе вдома. Клею труби, ставлю лічильники, скручую якісь гайки. Мені подобається, коли щось працює. Можу підключити комп’ютер і зробити якусь примітивну локальну мережу в себе вдома, налаштувати роутер. Це прості речі, але які потребують часу. Ну, це і все хобі, а так в основному сім’я. Я одружений вже 35 років. Дружина моя кохана, терпить мене всі ці роки, мій непростий характер, за що я їй дуже вдячний. Їй було 17 років, мені 18, коли ми почали своє сімейне життя з чистого аркушу, абсолютно без досвіду, і все, що ми напрацювали – це тільки разом. Це для мене це дуже цінне. Троє дітей, двоє онуків… Найстаршій донці – 31 рік, молодшій – 12. Така різниця покладає великий обов’язок, змушує по-різному виховувати і давати поради. Сину – 23 роки, волонтер, працює в Німеччині. Ось так і крутиться все життя. А служба – це теж життя моє. Коли я бачу, що потрібен комусь – це мене мотивує. Своїх прихожан вчу ділитися зі мою не тільки проблемами, а й радощами, це теж важливо. Бо в священика складається враження, що навкруги одна біда, коли спілкуєшся з людьми, в основному, які чогось потребують. Коли ж людям добре, вони в храм не ходять і священик цього не знає. Тому мої прихожани намагаються поділитися зі мною і радістю, щоб підтримувати мене в гарному настрої. І я намагаюся підтримувати їх, знайти щось позитивне в будь-якій ситуації. Звісно, є таке поняття, як професійне вигорання, у нас про це не дуже говорять, але я по собі знаю і помічаю в інших, що в багатьох представників духовенства спостерігається апатія.
Як ви стали президентом волонтерської організації YMCA?
Президент, тому що я почав цю структуру створювати в нашому місті і поки що просто немає когось іншого, хто бажає взяти ці обов’язки на себе. Якось мене запросили на конференцію «YMCA Україна», я познайомився з командою і отримав пропозицію брати участь у різних програмах. У мене в парафії у Селищі Новому була хороша молода команда. До цих пір спілкуємося час від часу. Двоє з цієї команди зараз священики. В українській YMCA є люди різні за менталітетом і релігією. І так вийшло, що в 2000 році ми зареєстрували нашу локальну організацію, яка існує й досі. Намагаємося розширюватися і залучаємо молодь. Ми не закликаємо приходити до нас і щось брати, а спонукаємо робити щось хороше самостійно. Треба сказати, що YMCA – це бренд, який має представників по всьому світу, наприклад, в ООН, є також європейський, американський і африканський альянси. В США ця організація приділяє велику увагу спорту, в Індії – благодійності, як і ми. Оскільки ми не фінансуємося державою, то шукаємо фінансову допомогу в міжнародних фондах, пишемо гранти під конкретні програми. Ми вільні від рамок. Прийшовши в YMCA, ви маєте можливість розкрити свій потенціал, продемонструвати креативні підходи. Можна створити гурток для дітей-сиріт, або ще щось.
Це молодіжна організація, а як Вам працювати з молоддю?
Дуже цікаво. У нас прекрасна молодь. Всі кажуть, що вона не така, весь час в комп’ютері і так далі. Різні звісно люди є, але в цілому в нас хороша молодь, добра, креативна, готова до змін. Я не все приймаю в сучасних молодіжних захопленнях, але це прекрасно, що нове покоління інше. За своєю службовою діяльністю я більше спілкуюся зі старшим поколінням, молоді люди до церкви приходять хіба що в пошуках філософії, та й то, коли стають дорослішими. Завдяки ж YMCA в мене є можливість поспілкуватися з молодшими людьми, для мене це важливо, щоб тримати руку на пульсі. Отримую від цього спілкування величезний позитив.
Які Ви бачите варіанти благодійності, окрім тих, що ми звикли вважати за благодійність?
Благодійність повинна бути християнською рисою будь-якої людини, вона не залежить від віку чи професії. Вона може проявлятися у будь-чому. Наприклад, у тому, щоб лампочку вкрутити у своєму під’їзді. Це також ставлення людини до себе і до суспільства, що полягає в тому, щоб зробити простір навколо себе кращим та світлішим. Обмежуватися одним напрямком не варто. Ми намагаємося це робити не тільки через церковні та партнерські програми, наприклад, з «YMCA Ісландії». Нам звідти вже 13 років, як надсилають різдвяні подарунки. Ця програма так і називається «Різдво в коробках». Підтримати просто словами – це теж благодійність. Благодійність – це необов’язково гроші. Ось, вийшов хлопець із в’язниці, йому 32 роки, 16 з яких він просидів за гратами. Тому за своїм розвитком і світоглядом залишився хлопчиком 16 років, йому важко адаптуватися до життя. Йому потрібно допомогти в цьому, навчити брати відповідальність на себе. Це теж одна із форм благодійності. Тобто й поділитися умінням жити в суспільстві. Це дуже важливо, можна нагодувати людину, але краще навчити або спонукати робити щось самому.
Що Вас надихає на благодійність?
Всі повинні давати свою десятину. Це Біблійний принцип, тобто ти повинен щось від себе відірвати і комусь дати. З часом кожна людина підсумовує, що зробила, для чого жила на цій землі. Мені подобається вірш, процитувати не процитую, але він про те, що помер клоун і на Страшному Суді його запитали, що він зробив доброго за життя. Він відповів, що втішав рабів, щоб їхнє життя не здавалося таким жахливим, і Бог його помилував. Навіть клоун робить велику справу, коли втішає людей, на мою думку, священик теж для суспільства робить велике діло. Щодо порівняння з клоуном не знаю, але я цього не боюсь. Тому, що підтримати людину, втішити в тяжкий момент – це дорогого коштує.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: