Чи можуть українці жити повним, насиченим, змістовним життям вже сьогодні? Розвивати власну справу, займатись речами які приносять радість, проводити цікаво і активно час з родиною, створювати щось нове, робити світ кращим, насолоджуватись відчуттям свободи, коли йдеш під вітрилами?
Все це ніби не про нас. Це там, у заможних “європах” таке можливо. А нам зась, наша доля впиватися в якомусь мазохістичному самозречені реальними чи надуманими стражданнями, чекати месій, і змін які б робили наше життя кращим, не вимагаючи від нас змінюватись чи докладати зусиль, брати хоч якусь відповідальність на себе. Багато в чому все це, знову ж таки, відлуння нашого трагічного ХХ сторіччя, досвіду виживання наших батьків і дідів в умовах тоталітарної держави, відсутності свобод і вибору. Всі їх страхи і травми маємо сьогодні у спадок і щоб вийти з цього стану посттравматичного заціпеніння, так званому простому пересічному українцю банально бракує живих реальних прикладів, моделей поведінки, зрозумілих і досяжних.
Можливо, для когось з наших читачів таким прикладом і моделлю стане абсолютно звичайний українець, кропивничанин за власним вибором, пан Юрій Баранок і вся його родина.
І для початку ось кілька фактів про нього, які змусять Вас дочитати це інтерв’ю до кінця.
Йому 44 роки, він батько трьох дітей. Він з тих, кого так часто оплакують політики-популісти, малюючи катастрофічні і незворотні наслідки еміграції з країни. Пан Юрій 7 років жив і працював за кордоном разом з родиною, але повернувся в рідне місто. Бо вважає, що вдома краще і що його діти мають бути українцями.
Він міський житель, який арендував спершу 2, потім 4 а тепер 6 гектарів землі біля міста, посадив на ній і плекає сад, плоди якого піддає переробці і вже у готовому вигляді продає. Реагує на потреби ринку, шукає нові можливості і варіанти того як розвивати сімейний бізнес. До якого сьогодні долучені всі члени родини і який забезпечує їм всім гідний рівень життя, свободу подорожувати і розвиватсь.
У дорослому віці пан Юрій згадав про покинуте колись навчання гри на бандурі, відшукав свою вчительку і відновив навчання сам, а також привів до неї своїх доньок. Така ж історія з тягою до малювання. І як вишенька на торті захоплення цієї родини яхтингом, походами під вітрилами Кременуцьким водосховищем, участь у регатах і конкурсах.
Ми зустрічаємось з паном Юрієм незадовго до чергової родинної подорожі до Швеції, у гості до друзів. Він має обмаль часу, але погоджується на спілкування з нами. Чекати кілька тижнів або й місяців на їх повернення нам вже не сила, бо за цей час їх історія вже може змінити чиїсь життя, надихнути на рішучі дії.
[lwptoc skipHeadingLevel=”h1,h3,h4,h5,h6″]
Отже, почнемо з самого початку, розкажіть коли Ви поїхали і чи думали тоді, що це назавжди?
Ще будучи студентом Київської сільгосп академії, я стажувався у Швеції. Пізніше знайшов там роботу і одразу після завершення навчання, ми разом з дружиною і чотирирічним сином вирішили їхати. Ми були молоді, нам хотілось випробувати себе в нових умовах, побачити ще щось окрім звичної картини. Там ми не затримались. Невдовзі я отримав хорошу пропозицію роботи в Ірландії і ми переїхали туди. Там у нас народилась донька і там ми жили аж до повернення в Україну.
Ми не мали мети покидати Україну назавжди. Поки були там, добудували будинок. Була ідея, що заробимо там грошей, якийсь стартовий капітал. Нас зовсім не гріла думка, працювати там на фермі все життя.
А малим бізнесом там досить складно займатися. Все досить сильно зарегульовано. Це стереотип, що в Україні важче ніж в Європі починати власний бізнес. Коли ми повернулись у 2007 році за один місяць я став підприємцем. І податки, які ми сплачуємо, є м’яко кажучи дуже лояльними і не такі вони великі.
Але у Вас таки був власний бізнес в Ірландії.
Так був. Ми і торти пекли, розвозили по магазинам, робили домашній сир (творог) по 60 кг на тиждень. Це в першу чергу наші ж українці його купували, які там живуть. Але ж бюрократія там, порівняно з українською просто неймовірна. Дуже багато правил.
Та й загалом там не те суспільство в якому мені хотілося б прожити все життя. Там комфортно, класно, але ….Ти весь час відчуваєш, що ти чужий. Навіть після багатьох років за кордоном, українець в тобі залишається. Тому морально дуже важко. Нам лишалось 5 місяців до отримання документів на постійне проживання, ми не витримали і повернулись.
Цього нашого кроку ніхто не зрозумів. Ні тут, ні там. Нас перші 3 роки всі розпитували, чому ви приїхали, чому повернулися. Казали: «Це тільки ви такі здвинуті, що повернулися назад!»
У нас там багато друзів і вони не думають повертатись. Але їх діти, хоч і знають українську, але вже навіть між собою спілкуються англійською.
Повертаючись в Україну чи був у Вас план чим тут будете займатись?
Так, звісно ми готувались. Перший наш бізнес тут – це аренда нерухомості. Пробували сили також у будівельному бізнесі. Я з Ірландії привіз в Україну екскаватор, яких тут на той час ще не було . Сам на ньому довго працював. Там же в Ірландії я вивчився на екскаваторщика і досі можу працювати.
А перша Ваша освіта ветеринарний лікар, працювали а фахом?
В Україні, ні. Працював у Швеції на фермі. Там, якщо ти знаєш ветеринарію, то ти мультиспеціаліст. Можеш як укол зробити, так і операцію провести якусь. Але там тварини менше хворіють, тому працювати було не дуже складно.
Що найцінніше дав Вам досвід життя закордоном?
Ми дуже змінились насправді. Відкрилось зовсім інше бачення. Змінилось ставлення до всього. І до роботи, і до стосунків між людьми, і навіть до навколишнього середовища.
У Швеції до прикладу, в будинках двері не замикають, а в машинах лишають ключі. Нема заздрощів, конфліктів. Не витрачають гроші на коштовні речі. Кожна сім’я має по кілька авто, але вони не надто дорогі.
У них є чому повчитись. Там все так давно стабільно, так розписано і прогнозовано. Але ритм життя нам більше подобається тут. Поки вони піднімають одну ногу, то ми вже три рази підскочили, як каже моя дружина. Українцям потрібен рух, динаміка, зміни. Вони ж там всі такі повільні, розсудливі. Будуть думати ще 15 хвилин, поки ми могли б зробити за хвилину і забутись уже.
Ви довше жили в Ірландії, але більш тепло відгукуєтесь про Швецію, чому так?
Швеція – це вже моя сім’я. Для моїх дітей це друга домівка. В Ірландії у нас складались більш ділові, але теж дружні стосунки.
А до кого в гості їдете у Швецію?
До родини в якій ми працювали. Ми дуже зріднилися. І ми до них часто в гості їздимо і вони до нас і в Ірландію приїжджали, і в Україну. Бабусі нашій швецькій уже 82 роки і вона досі полює на лосів. Щороку має ліцензію на 5 постілів. Вона хвалилась нам, що в минулому сезоні у неї було три кулі і три лосі.
Загалом шведи дуже добре ставляться до України і українців. Може це ще генетична пам’ять, не знаю. Вони і цікавляться нашою країною, знають навіть назви міст. І в політиці нашій розуміються. Їх не так легко зазомбувати російській пропаганді. Вони самі навіть, власним коштом знімають фільми-розслідування про Україну.
А для ірландців Україна – це там де Чорнобиль і Шевченко, той що футболіст.
У нас є друзі і в країнах Балтії, але вони більше не приїжджають, бо дивляться раша тудей.
Розкажіть про Ваш бізнес, чим займаєтесь зараз, що вирощуєте в саду?
Від початку сад ми розбивали разом з сином. Була ідея, що сад буде для нього. Але потім син вирішив ще попрацювати де інде, пошукати вже власного досвіду і вражень. І зараз живе у Данії.
Тож сад залишився мені.
У нас ростуть яблуні, персики, абрикоси.
Також посадили павлонію, її вирощують на деревину. Це дерево невибагливе. Росте на будь-якому грунті. За 5 років дає 400 кубів деревини з гектару. При цьому, коли ви її зрізаєте, вона продовжує рости з пенька, загалом 4 цикли або 20 років.
Перші два роки, поки укріпиться коренева система потрібен полив. Далі не потребує нічого.
Вона йде на дрова, на пелети. Але також її цінують і як деревину для виготовлення меблів, вона дуже легка, як алюміній серед металів. «Ікея», до речі, відома також тим, що спеціалізується на стимулюванні вирощування цієї деревини.
А ще вона чудовий медонос. Дає до 70 центнер меду з гектару. Є люди, які саджають її лише для меду.
З яблук ми вирощуємо симеренку, фуджі, грені сміт. Нажаль, на яблука зараз погана ціна. В Польщі багато хто навіть не збирав урожай, так і лишили на полі.
Тому ми взялись за переробку. Стали робити сушку з яблук. Але не таку, з якої роблять узвар. А чіпси, слайси, які йдуть у йогурти, каші. Я зробив сушильну камеру. Доньки розробили дизайн упаковки.
Ними вже зацікавились в мережі магазинів спортивного і здорового харчування. Адже завдяки спеціальній обробці в них зберігається максимум вітамінів.
Найважливіше це навчитись швидко переорієнтовуватись. Якщо не йде один напрямок, треба робити щось інше.
З тих же яблук можна робити сидр. Син працював у Франції, там сидр дуже популярний напій, на рівні з пивом. Ми в цьому році вже пробували робити партію сидру поки лише для себе. Я поки не бачу як вийти з ним на ринок. Це алкоголь з ним більше мороки при реєстрації і ліцензуванні, а сам напій поки ще не такий розкручений. Побачимо як воно буде.
Продовження розмови з Юрієм Баранком читайте на «Без купюр» вже невдовзі. Про захоплення яхтами , участь і перемогу на конкурсах бандуритів і Україні і за кордоном, малювання і як їм вдається лишати час на захоплення і творчість.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: