Ювілейний п’ятий «Літфонтан» майже тиждень вирував у Кропивницькому й області. Шестеро дитячих письменників, троє з яких вперше завітали до нас, протягом чотирьох днів спілкувались з юними читачами в школах і бібліотеках. «Без купюр» поспілкувався з ними усіма, щоб ближче познайомити наших читачів із сучасними письменниками. А також, щоб дізнатись про їхні спостереження щодо інтересу наших дітей до книги. І першим публікуємо інтерв’ю з письменником з сусідньої з нами Черкаської області – Сергієм Куцаном.
Його дебютна гумористична повість «Зюзя», про співочого пацючка, вийшла друком після перемоги в конкурсі «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок». І продовжує збирати відзнаки. На цьогорічному Форумі видавців у Львові потрапила у топ продажів. Названа «Найсмішнішою книжкою Форуму», ввійшла до Довгого списку премії Дитяча Книга року ВВС-2018.
До того як заявити про себе як дитячий письменник, пан Сергій став успішним підприємцем, реалізував ряд культурних і просвітницьких проектів, серед яких, наприклад, випуск аудіокниг, у «Нашиму форматі» (а це і Горліс-Горський, і Винничук, і Андрухович, і Дочинець)
Ви писали «Зюзю» спеціально на конкурс чи у Вас уже був рукопис готовий?
У мене був рукопис. Я навіть встиг його подати у кілька видавництв і на конкурс звісно. І доки інші чухалися, «Фонтан казок» зробив його переможцем, і я вирішив: якщо він їм так сподобався, то хай вони і видають. А інші хай швидше чухаються наступного разу.
Як народилася історія про Зюзю?
Я, насправді, хотів написати не саме про Зюзю, а комедійну історію будь-яку. Я хотів, щоб це була комедія ситуацій – сітком. Щоб це було літературно, щоб це було для дітей. І я собі обмізковував, як і що це може бути. Ще я хотів обов’язково приплести туди науковців. Бо діти сьогодні дуже мало знають і уявляють собі, що таке наука, ніхто не хоче бути науковцем. Поки я був у Вас у Кропивницькому, постійно питав у дітей: «А хто з Вас хоче бути вченим, науковцем?” Чомусь ніхто. Чомусь це непопулярно. Я вважаю, що це дурня.
Можна навіть сказати, що це небезпечно. Адже наука сьогодні є запорукою конкурентності у світі.
Так, тому нехтування наукою – шлях у нікуди. До того ж, зараз наука дуже стрімко розвивається, а завдяки новітнім технологіям, це ще й дуже цікаве заняття. Але дітям про це мало розповідають. Одним словом, я хотів, щоб в історії були науковці. Науковці працюють в лабораторії зі щурами. Отже, щурі. А далі почав розвиватися сам сюжет.
А чи доводилось окремо вивчати наукове підґрунтя?
Там зав’язка вся навколо того, що пацюк вміє співати. Я придумав, що якщо ввести йому людські гени, то його горлянка зможе мутувати так, що його звуки буде чутно людям. Насправді, пацюки видають багато звуків, і половину з них наші вуха не вловлюють через високий діапазон. Я подумав, що така ідея цілком зійде за науково обґрунтовану. І уявіть собі, місяць тому, вже після того, як книжка зібрала свої оплески на літературному ринку, я читаю новину про те, що японські вчені вже експериментують в такому ж напрямку. Вони вирощують такого пацюка. Виявляється, гіпотеза, яку я вигадав три роки тому, бентежила не лише мене.
Це ще раз доводить, що світ набагато цікавіший, ніж будь-який автор може вигадати.
100%! Скільки разів таке було, що тобі приходить ідея, думаєш треба швидко писати. А виявляється, що поки ти чухався, вже хтось давно про це написав і навіть видав, та ще й зняв мультфільм . І ти собі думаєш – треба ворушитись швидше. Ідеї висять в повітрі. А ще й в наш час, коли інформаційний простір переповнений, вигадати щось зовсім нове дуже складно.
Далі Ви бачите себе так само в дитячій літературі? Можливо, вже є новий рукопис?
У мене насправді повно рукописів. Але всі вони потребують ще ретельного доопрацювання. «Зюзю» я закінчив першим, можливо, найближчим часом завершу ще щось.
Це все комедії, чи, можливо, Вас можна буде читати і в інших жанрах?
Ні, це не будуть комедії, поки що. Я вже знаю, як змусити дітей сміятися. Принаймні відгуки, які я отримую, дають мені привід так думати. Тепер цікавіше вичавити з них сльози.
Для Вас цьогорічний «Літфонтан» – це перший такий інтенсивний гастрольний тур?
Так. Такий інтенсивний вперше. Я ніколи не виступав 4 дні поспіль і ніколи не був раніше в Кропивницькому.
Ось це інтенсивне спілкування з дітьми, батьками, вчителями у школах і бібліотеках міст і містечок нашої області, можливо, відкарбувалось якимись цікавими спостереженнями, інсайтами?
Так, є таке. Оскільки я сам з Черкащини, а живу більшу частину часу в Києві, я звик до того, що чим далі від Києва вглиб країни, тим люди більш україномовні. На диво, Кропивницький вразив мене тим, що російська мова тут присутня дуже сильно. А особливо серед дітей. Тому що хоч Київ і значною мірою російськомовний, діти там більш інтегровані в українську культуру на рівні літератури, музики, імен, будь-чого. У Кропивницькому цього нема. Я навіть ловив такі флюїди, коли діти соромились своєї української, соромились того, що слухають українську музику. І гиготять один з одного, коли хтось розповідає, що україномовний мультфільм йому сподобався більше, ніж російськомовний. У Києві такого вже давно не спостерігаю. У Києві те, що українське “рулить”, уже такий доконаний факт. На рівні шкіл, на рівні дітей. Проблема буває лише тоді, коли дитина розуміє, що не досконало володіє мовою і вона робить усе, щоб це виправити. Тут, в провінції, українська – це ще не круто і мене це дуже зачіпає. І це те, що чути і видно з першого погляду.
Така оцінка, як холодний душ. Ми розуміємо і весь час працюємо над цією проблемою, але щоб аж так?!
Я буду аргументувати. У мене пацюк у книзі співає пісні українських виконавців. Я, звісно, не претендую, щоб діти знали всі пісні українських виконавців чи тих, які співає мій пацюк. Тому, коли я виступаю, я питаю, яких українських виконавців діти знають. Ну, це два-три прізвища. В Києві це буде двадцять-тридцять імен. Добре було б, якби вони слухали англомовну культуру. Ні, всі вони слухають нашого північного сусіда. Їх батьки з ним воюють, а вони слухають його пісні.
Я мав розмову про це з вашими учителями. Вони запевнили, що усвідомлюють це як проблему і намагаються над цим працювати.
Як Вам працювалось у складі такого собі письменницького десанту. Коли Вас було аж шестеро. І на деяких зустрічах доводилось ділити увагу слухачів на всіх. Наскільки для вас такий формат комфортний?
Промоція літератури і повинна відбуватись у таких турах і на зустрічах із читачами. І це нормально, коли не завжди виходить зустріч один на один з читачами. Це різні досвіди, різне проникнення в аудиторію і вони обоє мають право на існування. Хоч мені здається, що саме дітям, корисніше, коли з ними працює один автор за один раз. Тому що тоді у них формується цілісне враження. В іншому випадку діти похапцем отримують 6 різних інформацій одночасно. І жодна з них достатньо глибоко їх не торкає.
Чи були якісь цікаві запитання від дітей, такі що запам’ятались?
Мені здалось, що через те, що ваші діти значною мірою ще не розбалувані увагою літераторів, їх питання, скажімо так, стандартні. Для того, щоб питання були нестандартні, дитині треба зустрітись, напевно, як мінімум з трьома письменниками. Поставити їм всі стандартні питання, зрозуміти, що вони стандартні, і після цього йде новий рівень пізнання і новий рівень спілкування. Діти насправді скрізь однакові – допитливі, цікаві. Очі горять у всіх однаково. Я бачив багато чудових, розумних дітей за ці дні. Але, щоб вони виросли ще й успішними, з ними потрібно працювати. Долучити їх до української культури – це, знову ж таки, завдання дорослих.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: