Цього тижня у Кропивницькому гостював Сашко Дерманський – улюбленець маленьких читачів, які лише починають знайомитися з книжкою. Це він подарував життя Чудовому Чудовиську, принцесі Маляці, вужику Ониську та багатьом іншим кумедним і бешкетним персонажам. Уже більш як 20 книг його авторства побачили світ.
Сьогодні, надвечір 14 грудня, стало відомо, що найновіша книжка Сашка Дерманського «Мері» здобула перше місце в рейтингу і нагороджена престижною премією «Книга року за версією ВВС».
Про те, чи дорослішатимуть його сюжети, критику і тиск статусу відомого письменника, мистецтво поза політикою та звісно нову книжку Сашко розповів у інтерв’ю «Без Купюр».
– Якщо порівнювати ті речі, що виходили раніше, це і «Чудове чудовисько» і «Пригоди вужа Ониська», вони орієнтовані більше на молодшого читача, новіші ж твори, «Стонадцять халеп Остапа Квіточки», «Мері» уже ніби для трохи старшої аудиторії. З чим це пов’язано? Вам самому зараз цікавіше писати доросліші речі, це запит від читачів, чи може, бо ваші діти ростуть?
Не думав над цим аж надто серйозно, але, можливо, це містить певну небезпеку. З часом почав розуміти, що мої книжки читає багато дорослих людей. Тому, чим далі більше намагаюсь вкладати і дорослі сенси у свої тексти. Небезпека, можливо в тому, що ці дорослі сенси можуть десь переважувати. І ці речі заходитимуть дуже класно дорослим, тим, хто читає ці книжки. Але хто зна, як їх сприйматимуть діти. Зараз побачимо, до речі. Адже у новій книжці «Мері» є такі якісь прийоми, притаманні дорослій літературі і, навіть, кіно. Бачу цю історію на екрані і навіть так її й писав.
Читайте також: У Кропивницькому письменник Сашко Дерманський зустрівся з маленькими і дорослими читачами. Фоторепортаж
Я бачу своїм читачем не лише дітей, а в ідеалі хочеться писати для сімейного читання, щоб усім було цікаво і щоб кожен знаходив там щось своє. Балансувати доволі складно, щоб і не зовсім уже піти у дорослу аудиторію. Але мені складно судити про це і взагалі про свої книжки. Тому чекаю реакції читачів.
– Чи бувають ці реакції несподіваними? В тому сенсі, що люди можуть вичитувати у книжках, якісь такі речі, яких автор не мав на увазі, навіть претензії висловлювати з цього приводу. Маю зовсім свіжий приклад про Вашу принцесу Маляку, яким поділились бібліотекарі. Один тато довго і голосно обурювався нібито непристойним змістом цієї книжки через епізод, де дракони облизують принцесу, бо її не можна з’їсти. Чи доводилось Вам відбиватись від таких нападок?
Оцей приклад – це щось новеньке, не чув ще такого. А відбиватись дійсно доводилось, одного разу навіть від “чорного трибуналу комуни”. Його очолювали люди зі святим письмом у руках.
– Якими ж були їхні претензії?
Що не можна писати такі книжки. Що вужі, дракони, чудовиська це не від Бога все. І там ще багато всього. Але це клінічна, насправді, історія. Мене здивувало, що це сталось у Львові. Мене запросили на зустріч, зібрали дітей. Але перед тим мені влаштували в методкабінеті таку собі співбесіду. Сиділа ціла президія людей, які доводили, що мої книжки шкідливі і погані. Але що найцікавіше, вони хотіли, щоб після цієї розмови, я таки йшов до дітей зі своїми шкідливими книжками. Але я морально був не готовий. І це був єдиний випадок, коли я сказав: «Вибачте, я, мабуть, не зустрічатимуся з читачами». Батьки обурювалися: «Як же так!». Але я пояснив їм потім ситуацію і вони зрозуміли.
Різне буває. Деякі педагоги не сприймають образи вчителів, які трапляються час від часу у моїх творах. Їм здається, що я паплюжу честь професії, показуючи директора школи Хубу Бубу таким, як він є. Називаючи його Хуба Бубою, змальовуючи його звички, показуючи його живою людиною, яка переймається життям школярів і на рівні з ними може робити якісь дурниці. Я на це кажу: «Це ж самоіронія, хіба ви не бачите, я ж сам вчитель!».
– Але тиск на письменника може бути не лише стосовно його творів. Сьогодні Ви є активним користувачем соцмереж. Чи бувають випадки, коли підписники намагаються регламентувати, що і як писати у себе на сторінці, як реагувати на ті чи інші події?
Читайте також: Інтерв’ю – Сергій Куцан, автор комедійної повісті “Зюзя”, про смішне і сумне
Той період, коли я активно проявляв свою політичну чи громадянську позицію у соцмережах давно минув. Зараз я використовую цю платформу переважно для презентації своєї творчості. Але не розумію тих, хто каже, що мистецтво чи спорт – поза політикою. Люди, які так кажуть, або лукавлять, або вони якісь негідники, якщо розмежовують ці речі, для того, щоб нібито їм можна було їхати до ворога і співати там пісеньки. Мені якось зателефонувала колега і запитала, що б я відповів, якби мені запропонували видати книжку в Росії. Зрозуміло, що б я відповів. І вона тоді аж видихнула з полегшенням. Каже: «Ну слава Богу, бо я думала що це зі мною щось не так. Мене всі переконували «що тут такого», «ми таким чином впливаємо на розуми і свідомість дітей ворога і вони виростуть і не будуть ворогами». Не знаю, як це називається, швидше за все це безпринципність. Мені особисто теж не зайві були б нормальні кошти, чесно нібито зароблені власною працею, власною творчістю, але це може бути будь-яка країна окрім ворожої, про що тут говорити.
– Як ставитесь до того, що на письменників загалом, і на Вас зокрема, покладають десь, навіть, надмірну відповідальність? Мовляв: «Ви великий письменник, до Вас дослухаються мільйони!».
Ну який я великий письменник? Просто намагаюсь придумати цікаві історії, які подобаються дітям. Звісно, там є якісь виховні моменти, можливо я чогось навчу цих дітлахів. Тут же головний принцип – не нашкодь. Я намагаюсь не нашкодити. Хочу, щоб дітям було цікаво, книжка стала їхнім другом. Щоб вони щось дізнавались, вчилися відчувати, переживати радіти і сумувати. Отака моя робота, і я собі її роблю. Відчуваю, що відповідальність є. Мені здається, що завдяки відчуттям, інтуїції, мені вдається не завдавати якоїсь шкоди. Чи багато користі від моїх книжок? Ну не знаю, сподіваюсь, що щось там є добре.
– Уже виросло покоління, яке починало читати з Сашком Дерманським…
Мене сьогодні злякала дівчинка у бібліотеці. Каже: «Моя мама читала вашу першу книжку в дитинстві». Я навіть сів на стільчик. А ще не так давно хтось писав в інтернеті: «У нас уже третє покоління росте на ваших книжках» (сміється – авт.).
Читайте також: Інтерв’ю – Макс Кідрук: “Повстання машин не буде”
Якщо чисто математично порахувати, таке щось і могло би бути. Перша книжка «Володар Макуци» вийшла у 2004 році, тобто майже 15 років тому. З мене математик поганий, але я розумію, що є люди, які читали в дитинстві ці книжки і зараз у них уже з’явились свої діти. Але, щоб три покоління це напевно таки занадто (сміючись – авт.).
Тішить, що негативні відгуки, якась критика з’являються значно рідше. Все ж таки, більше бачу, що роблю добру справу. І це тішить, гріє, коли розумієш, що це комусь потрібно. Вчора був в одній школі, сидів підписував книжки і чую, хтось горнеться, прийшла дитина і обіймає. І я розумію, що це найкраща премія. Бо ти ж ідеш до дітей, сприймаєш себе таким, як і 5-10 років тому, звичайною людиною. А потім виявляється, що для когось із дітей ти незвичайна людина. Це важко вкласти собі у голові. Але для них ці зустрічі особливі, і ти для них хтось особливий. В любові вони часто освічуються, кажуть: «Ви мій улюблений письменник». А я люблю їх.
– Ви спеціально обираєте тему, на яку хочете висловитись?
Мені часто доводиться продовжувати якусь серію книжок, чи про вужа Ониська, чи про Маляку, чи про Чудове Чудовисько, вже роками чекають. Розумію, що треба написати п’яту Маляку. І тема зрозуміла – виправити все те погане, що я натворив у попередній книжці. Я там зробив те, чого ніколи не робив. У мене не гинули герої. Коли ця книжка була в роботі у художниці, мені телефонує Володя Бризкін, директор видавництва «Теза» і розповідає, що йому зателефонувала Валя (Валентина Бортанюк – художниця) в сльозах, каже: «Володю, подзвони йому, скажи щось, що ж він наробив!». Так, справді там сталися деякі сумні речі. Так буває в житті.
– Але ж Маляка – це добра і весела казка.
Так, як і всі Маляки веселі та іронічні, четверта частина теж весела та іронічна. Але так складаються обставини, мені захотілося наблизити трошечки до реалій, наштовхнути читача на думку, що в житті трапляються складні речі і треба вчитись їх сприймати і приймати.
Читайте також: Інтерв’ю – Вадим Овчаров: Пишу те, що сам із задоволенням читав би. ФОТО
– Теми, з якими дорослі не дали собі ради, так звані важкі, дискусійні, на кшталт толерантності можуть з’явитись у Ваших книжках?
Це складно для мене. Чесно – я боюсь цих тем. Мабуть, треба було б. Але я навіть не думав, як це робити. От скажімо, я точно знаю, що не писатиму про війну, бо не був там. Можливо, дотичні якісь теми….
– А про роботів, космос?
Це цікаві речі, але перш ніж писати на такі теми, треба багато вивчати і бути компетентним в цих питаннях. Я ж переважно вигадую. Обрав собі жанр казки і він дає мені певну свободу і можливість покладатися більше на фантазію.
– Але чи є все одно якийсь етап підготовки до написання твору, вивчення матеріалу?
Часом буває, я чіпляюсь за якусь цікаву річ, хочу хоча б для себе дізнатися більше. Це не значить, що я використаю все це в книжці. Скажімо, коли писав «Мері», дізнався дуже цікаві речі про чистокровних верхових коней, якою в мене є Мері. Будь-яка найшвидша інша порода не здатна змагатися навіть з найповільнішою чистокровною. Дуже скрупульозно ведеться родовід цих коней, його можна простежити аж до одного з трьох жеребців, з яких ця порода почала виводитись 300 років тому. І якщо десь ця ниточка родоводу втрачається, вже не може ця тварина вважатися чистокровною.
Тобто, якщо трапляється щось, що мене захоплює, починаю це не те щоб досліджувати, але, принаймні, побільше дізнатися. І за нагоди, якщо це не заважатиме сюжету, можу поділитися знаннями, якими збагатився сам, з читачем.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: