Цієї суботи на площі Героїв Майдану Кропивницького знову було людно. Це рідні полонених і зниклих безвісти військових вкотре вийшли на мирну акцію, аби нагадати про них владі й суспільству. Присутні — переважно жінки. Від болю в їхніх очах щемить серце, а під пісню Юлії Рознен, що лунає на кожному такому заході — взагалі розривається. “Тобі я заспіваю колискову! Тобі зізнаюсь у коханні знову, бо ми з тобою є сім’я! Назавжди разом ти і я!…” Хоча співачка звертається до України, та кожне слово відгукується в душі через розлучені війною сім’ї й водночас дає надію, що кожна з цих жінок ще зізнається в коханні своєму чоловікові. Для журналістів, які не вперше висвітлюють акції на підтримку військовополонених, більшість облич уже знайомі. Зокрема, й обличчя зовсім юної дівчини, з темним довгим волоссям і темно карими сумними очима, яка кутається в прапор 36-ої Окремої бригади морської піхоти. Вона не дружина, не сестра, не мама. Вона — дівчина, яка вміє чекати. І така вірність хлопцеві дорого вартує. Дмитро другий рік в полоні, а вона другий рік на всіх акціях на підтримку військовополонених. На перший погляд — спокійна і виважена, але по паузах, під час яких ледь помітно здригаються кутики губ, видно зусилля, з якими вона стримує емоції.
“У лютому 2022-го Дмитру було 19, зараз – 21. Ще до війни він служив у морській піхоті. Він цього завжди хотів. Його відмовляли, але він впертий. Коли почалася війна їх відправили до Маріуполя. Він опинився разом із побратимами на вщент зруйнованому заводі імені Ілліча – без води, їжі, боєприпасів і з великою кількістю поранених і загиблих. Тому вони намагалися прорватися з оточення, але двічі їхню колону розбивали. 12 квітня 2022 року під час прориву частині вдалося прорватися на “Азовсталь”, а частина потрапила в полон”, – розповідає Діана.
Дівчина дізналася про це наступного дня, 13 квітня.
“На одному з російських каналів дуже багато відео з полоненими. Я серед них усіх впізнала свого Дмитра. Але до сьогодні зв’язку з ним немає. У Національному інформаційному бюро при Міністерстві інтеграції підтвердили, що він у полоні. І я тепер принаймні маю змогу писати йому листи. Щомісяця відправляю через міжнародну організацію Червоного хреста, однак жодної відповіді від нього не отримала. Недавно було рівно шість років, як ми разом”, – розповідає дівчина, наче й немає майже двох років розлуки.
Подробиці, в яких надважких умовах наші воїни тримали оборону в Маріуполі, дівчина дізналася від побратима Дмитра, який повернувся з полону. А разом із цим і про те, як з одного пекла потрапили в інше — сумнозвісну Оленівську колонію.
“Дмитро не розказував, що там відбувалося на заводі імені Ілліча. Дзвонити, зрозуміло, він не мав можливості, але писав короткі повідомлення в телеграмі раз на кілька днів. Іноді присилав просто плюсик — і то вже для мене була радість, бо я знала, що він живий. Побратим, який повернувся з полону, теж із Кропивницького. Коли ми зустрілися, він розповів, що був разом із Дмитром на початку в Оленівці. В Діми контузія і він почав скаржитися на серце. А там, в Оленівській колонії, було пекло. Було дуже складно морально і фізично через нелюдське ставлення. З них дуже сильно знущалися. Їх треба повертати додому”, – констатує дівчина і робить для цього все, що в її силах.
Зокрема, просить журналістів частіше писати про тих, хто в полоні, щоб про них не забували, щоб влада відчувала увагу суспільства до проблеми військовополонених.
В суботу на площу Героїв Майдану вона прийшла з плакатом “Поверніть мені моє життя з полону”. Вона знає від тих, кого звільнили, що листи від рідних до них не доходили, але продовжує писати Дмитру, сподіваючись на диво.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: