Днями у Кропивницькому гостювала відома письменниця, авторка зі шкільної програми з літератури Марина Павленко. Вона зустрілась зі своїми юними читачами в школах і бібліотеках. Її називають “вірусом позитиву” і дивуються, як вона вміє запалити очі уже досить скептичній аудиторії семикласників.
“Без купюр” приготував ексклюзивне інтерв’ю з письменницею для своїх читачів, яке змусить Вас закохатись у цю неймовірну жінку. Її слова повні мудрості, натхнення і любові. А деякі фрази просто готові афоризми, варті вірусного поширення в мережі.
Сьогодні всі знають Марину Павленко насамперед як дитячу письменницю. Чи не ображає Вас таке звуження до лише одного жанру? Адже Ви також чималих успіхів досягли як авторка дорослої поезії.
Дійсно починала я як поетка. Коли вірші йшли, приходили до мене з неба, я їх записувала і відчувала, що це справді поезія. Але в якийсь момент, я зрозуміла, що можу змайструвати будь-який вірш, сонет, тріолет. На будь-яку тему. Там будуть пристойні рими, метафори, образи. Але це буде вірш зроблений, він не буде той, що прийшов, не зовсім навіть поезія. Я відчула, що щось мені потрібно інше.
І таким чином, почала переходити на прозу. Це почалося не зовсім так швидко.
У дитячій літературі Ви починаєте з творів про домовичка для дітей молодшого шкільного віку, згодом зупиняєтесь на прозі для підлітків. Це пов’язано з пошуком своєї ніші, чи з тим, як росли Ваші власні діти?
Чому почалося з домовичка? А справді почалося з книжки «Домовичок з палітрою».
Я не знаю, чи пов’язано це з моєю донькою молодшою, якій я розказувала історію про домовичка, дорогою на город за місто. Іти нам було далеко, а вона малесенька – 4 роки, чимчикує поруч, і всі кілометри велася на історію про домовичка. Чи просто така потреба прийшла написати цю історію. Адже там виписане моє власне дитинство. Яке боліло в мені, нуртувало, якось так не давало спокою, аж поки я не написала цю книжку.
Чи сталося так з Русалонькою, що я почала підростати і з початкової школи перейшла до підліткової літератури? Думаю, що теж не можна так сказати. Як і “Домовичок..” – це водночас і дорослий текст, в основу якого лягла насамперед доросла історія.
А саме розповідь однієї уманчанки, якої вже і немає, “царство їй небесне”. Але вона запевняла, що вона є останньою представницею свого роду. І більшість тих історій з минулого в “Русалоньці….” – це історії її роду. Це доросла історія, яку я поєднала історією сучасної семикласниці Софійки, вона ж Русалонька. Таким чином змішуючи два часових пласти. А книга в результаті вбирає в себе і доросле, і дитяче, і підліткове.
Прототипом Софійки десь є моя старша донька Оля, яка на той час була шестикласницею. Чи пов’язано це? Прямого зв’язку я не можу провести, але щось є звісно.
Якісь історії з доньчиного шкільного життя певно увійшли до книжки?
Так. І характер, і химерики виписані її. У школі, коли читали “Русалоньку…” дуже її впізнавали. Але діти мої терплячі і мужньо все це зносили.
Скільки років їй зараз?
Старшій Олі зараз 24 роки, вона художниця. Працює в Києві, ілюструє книги. І наскільки сучасні та цікаві, а на мою думку ще й дуже гарні, в неї виходять малюнки, що я мрію, щоб вона проілюструвала і мені книжку. Можна сказати, що я в черзі стою до неї. Молодша, яка теж була, до речі, прототипом хлопчика Ростика в “Русалоньці з 7-в..”, тоді була малесеньким немовлям. Зараз вона вже десятикласниця. Адже “Русалонька…” витримала уже 7 перевидань з того часу (8 перевидань, станом на лютий 2019 року – прим. “Без Купюр”).
І дивишся, що світ уже змінився з того часу, але якісь ключові речі лишаються актуальними і для сьогоднішніх семикласників.
Русалонька і домовичок – персонажі міфологічні. А сьогодні серед батьків і педагогів існують різні думки на рахунок того, чи можна дітям про такі речі читати. Дехто навіть влаштовує цілі кампанії ненависницькі проти письменників. Чи доводилося Вам зустрічатися з такою критикою, претензіями, нападками?
О так! Ще з часів домовичка. Казали: “ Як можна?! Як можна читати дітям про цю нечисть?” І ще “Ваші “Півтора бажання” ми прочитали залюбки, але книжку з назвою “Домовичок з палітрою” навіть у руки не могли взяти! Це не по-християнськи!”
Про “Русалоньку..”,та ще й зі словом прокляття у назві (мається на увазі перша книга з серії “Русалонька із 7-в або прокляття роду Кулаківських – прим. “Без Купюр”) я наслухалась теж. На щастя, ці відгуки були рідкісні, але такими, що запам’ятались.
Я завжди на таке відповідаю, що у нашому світі усе так відносно і умовно. Можна ходити щонеділі в церкву і в душі бути більш нечистим, ніж той домовичок у якому насправді скільки добра і світла.
До того ж, варто враховувати, що дохристиянська міфологія – це ж теж наш спадок. Чому ми маємо його відкидати? Люди тоді що не людьми були? І це великий пласт культури, який потім синкретично і гармонійно вплівся у християнство. Тому я вважаю, що треба дивитись на сам текст, а не на слова, яких ми так часом боїмось.
Бояться батьки і вчителі і так званих ненормативних слів, зокрема сленгових, які ви використовуєте в текстах. Чи дорікали Вам з цього приводу?
Щодо мови нападок прямих не було. Але, думаю внутрішньо, багато хто зіщулювався, коли я читала уривки зі сленгом. Адже Вадим Кулаківський (персонаж серії книг про “Русалоньку..” – прим. “Без Купюр”) говорить сленгом. Мені довелось над цим сленгом добряче попрацювати, ціле дослідження з його вивчення провести. Я старалась, щоб сленг не повторювався, щоб він максимально відходив від російського.
Адже мені хотілося б, щоб ми творили свій сленг. Я вважаю, що наша мова не лише калинова і солов’їна, вона може бути і картопляною, і кукурудзяною, і автобусною. Може бути такою як в “Кайдашевій сім’ї”, коли ми можемо нашого нападника, нашого кривдника нею так послати, що він не скоро і назад прийде. У цьому і цінність нашої мови. Вона годиться не лише для свят, не лише для свята мови, коли ми її, як незручні підбори взуваємо, побудемо трохи, а потім з полегкістю скидаємо вдома і переходимо на “общєпонятний”. Ні, мова наша універсальна. Вона настільки безмежна, настільки багатогранна! І збіднювати її, відмовляючись від якогось пласту, мені здається, нерозумно.
До того ж, вона твориться. Вона не заморожений продукт, що дістався нам від попередніх епох. І нам треба як і актуалізувати деякі старовинні слівця, адже наші предки дійсно скажуть як зав’яжуть, так і творити новий сленг. Він у чомусь компактніший, у чомусь лаконічніший, у чомусь зручніший, у ньому є свої переваги.
Ми намагаємось дбати про очищення мови від русизмів і кальки з російської і це добре. Але поряд з тим, до слів, які приходять з англійської мови, в Україні сьогодні панує якесь зовсім некритичне ставлення. Їх просто беруть в обіг, навіть не намагаючись знайти чи створити питомо український відповідник. Чи відчуваєте Ви цю небезпеку і чи намагаєтесь якось реагувати?
Я відчуваю, що цей час назріває. Спочатку ми хотіли якнайдалі відійти від російської. Важко зразу і те і те зробити, ніби на два фронти. Але тепер потрошки і в цьому напрямі треба працювати. І творити власні відповідники. Так, наприклад, зараз у польській мові роблять усе, щоб знайти чи створити питомо свої слова, щоб найменше вживати англіцизми.
Все це прийде і у нас. Просто ця проблема нас ще не налякала так сильно.
Які відгуки отримуєте найчастіше від читачів, про що пишуть діти, якими каналами вони користуються? Чи просять продовження, чи пояснення?
Пояснювати нічого не просять, з чого я роблю висновок, що їм все зрозуміло.
Зв’язуються зі мною через фейсбук та інстаграм. І прямо хочеться іноді позаскрінювати всі ці відгуки, щоб коли у мене буде поганий настрій, перечитувати їх. Це дуже милі, десь наївні, позитивні дитячі відгуки. Вони з такими тонкощами помічають нюанси в долі Софійки, в долі Вадима Кулаківського. Саме хлопці найчастіше питають: «З ким вона останеться?». І популярне питання: “Коли ж буде продовження?” На що я відповідаю, що пора вчасно зупинитися. Хіба що, напівсерйозно, а може й напівжартома відповідаю, можливо колись напишу “Русалонька з 7-в. 20 років потому”.
До речі, що стосується хлопців. Зазвичай вони не читають книжки в яких головною є героїня, а не герой. Тоді як хлопчачі головні персонажі вважаються універсальними. Вашу ж “Русалоньку…” читають і хлопці, чи аналізували Ви в чому секрет?
Я аналізу не проводила, але дійсно чула чимало зітхань, ще коли старша донька росла і текстів з головними персонажами дівчатами було вкрай мало.
Але це певно стереотипи про те, що хлопці не читають про дівчат, бо таки читають. Перевірялось на чоловіках від 6 до 40-ка років, з першої по п’яту книжку сприймають абсолютно нормально, з інтересом.. Був навіть епізод, з моїм колегою, доцентом нашого філологічного факультету Уманського педагогічного університету, коли вийшов другий епізод “Русалоньки” я, знаючи, що у нього є донька підліток, передала для неї книжку. А наступного дня ми з ним зустрічаємось і він каже: “Така класна книжка, читав до другої години ночі!” І це так несподівано було, адже я передавала книжку для дівчинки, але приємно.
Інший мій колега перечитав всі п’ять книжок, зробив абсолютно цікавезний часовий і географічний аналіз пересування персонажів у світі “Русалоньки..”.
Але напевно були і такі чоловіки, які і плювались на мою книжку. Думаю, що і жінки такі були. І це нормально. Всім подобатись неможливо. Це було б навіть підозріло напевно, якби все почало всім подобатись. Мати ворогів – це, я вважаю, велика честь.
Вони урізноманітнюють життя і доводять, що ти таки комусь цікавий. Тож це має радувати, а засмучувати. Хай хтось ненавидить, хай хтось любить, але нехай воно живе і хай читається. А час покаже.
Розкажіть про те, як влаштована ваша система роботи над текстом?
Поки що немає жодної. Було б чудово, щоб вона була, як дехто рекомендує працювати щодня у світанкові години, бо вони найпродуктивніші для творчості.
Спочатку твір виношується в голові, іноді роками. Записую якісь ситуації, потім думаю де їх можна використати, це такі якісь моментики з життя. Потім воно все накопичується досить довгий період. Я звісно розробляю в голові схему, коли мої герої одружаться, коли розлучаться і що буде далі. Хоча буває, що герої ламають всі мої плани і починають вести мене за собою. Це найкращі моменти творчості, коли я тільки встигаю за ними записувати. А попередній етап дійсно непростий, коли треба доштовхати себе до комп’ютера, набрати текст, змінити його, потім роздрукувати, покреслити і ще 10 разів переробити. Тобто початковий етап досить складний.
Я довго працюю ще й тому, що намагаюсь уникати якихось порожніх діалогів, усе має бути насичене підтекстами. Зрештою, може виходить і перенасичене. Я визнаю, що може треба писати простіше.
Далі редагування. Я редагую сама і ділюсь зі своєю мамою – Ольгою Павленко, яка пропрацювала все життя вчителем словесником у одному з сіл на Уманщині. І з мого вже готового тексту, 700 раз виправленого, вона повертає роздруківку всю червону – решето зробила з того тексту. Мені! Письменниці! Як можна?!
Але насправді, я з вдячністю завжди сприймаю ці її правки і показую навіть студентам на засіданнях університетського літоб’єднання. Коли хтось плаче, що йому хочуть порадити якесь слово, поміняти щось, кажу: “Дивіться на цей текст і спокійно ставтесь до порад!”
Я написала “юної дівчини”, мама перекреслила слово “юної”. Дійсно. Нащо ще те уточнення. Це відсікання зайвого. І скільки вона ще таких слушних порад мені дає.
Скільки мамі зараз?
Буде 70 влітку.
Ви обрали для себе жити в Умані, своєму рідному місті. Наскільки це допомагає чи заважає у творчості, кар’єрі? Адже не секрет, що для того, щоб тебе знали і видавали треба брати участь хоча б у ключових подіях в літературному житті на рівні країни, бути в дискурсі.
Думаю, що сьогодні, в епоху інтернету, відстані зблизились. Я можу, зайшовши в фейсбук, дізнатися чим сьогодні снідав письменник з Києва, Харкова, Запоріжжя. Для цього не потрібно кудись їхати. Щодо подій, згодна, що у Києві їх сконцентровано більше. Але чи значить це, що столичний поет може їх відвідати всі? Можливо і він так само часто як і я їх відвідує – десь раз на півроку. На Львівський Форум можна і поїхати, як і на Книжковий Арсенал у Києві. Я вважаю, що відстані сьогодні розмиті. Плюс те, що мене ніколи не тягнуло до столиці. Може це моя природна консервативність і лінь, які не є позитивними моїми рисами. Але я згодна з думкою моєї сестри, яка каже, що Київ це місто в якому треба вижити. І я вважаю, що Умань – це місто в якому можна жити. Воно прекрасне як своєю давністю, так і своєю сучасністю, воно і молодіжне, бо тут багато навчальних закладів і дуже старовинне. Воно і українське і водночас багатонаціональне. Є цілі квартали інших країн і народів, я не вважаю, що це проблема. Це лише створює Умані колорит і його цікавість. Вже не кажучи про Софіївку, чи якісь інші речі якими вона відома. Це абсолютно чудове місто. Мальовниче, яке я люблю. Мені важко уявити, що я щось змінюватиму. Думаю, що в цьому, можливо,і є моя своєрідність, що я бачу з цієї точки світ. Не всім же бачити його зі столиці. А хочеш до Києва, дві з половиною години і ти в Києві, ще дві з половиною години і ти вже хочеш повернутися додому.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: