Після невеликої перерви на «Без купюр» знову авторський проект «На висоті з Оленою Горобець». І ще одним його гостем став Василь Шкляр. Один із найавторитетніших сьогодні письменників, найбільш читаних. Під час його перебування в Кропивницькому з презентацією нової книги «Характерник», нам вдалося поговорити про сьогоднішню ситуацію в Україні та провести паралелі з нашим минулим, яке на основі історичних, документальних фактів розкриває в своїх творах Василь Шкляр.
– Ви заглибились зі своїм новим романом «Характерник», який презентували в нашому місті, вже в історію ХVІІ століття. Зараз різні аналітики, різні дослідники по-різному оцінюють тогочасні проблеми, які й сьогодні є в українців – роз’єднаність, недовіра одне до одного. Словом, те, що заважає нам перемагати в політичних та геополітичних ситуаціях. Ви для себе, як глибоко в історії дослідили, знайшли ці проблеми українського суспільства? Чи вони були з нами від початку «де два українці – там три гетьмани», чи це, можливо, спадок того трагічного ХХ століття, голодомору, репресій, тоталітарної системи? Чи причина в нашому деякому «хуторянстві» – сам по собі, «моя хата скраю»?
Читайте також: На висоті з Оленою Горобець: Віта Атаманчук про захист мови на прикладі Норвегії. ВІДЕО
– Вже набила оскому фраза, що історія повторюється. Я би не сказав, що це явище притаманне тільки нам, українцям. Бо в яку б епоху я не заглиблювався, є явища, які збігаються настільки, що аж боявся, аби мене не звинуватили, що зумисне екстраполюю ті події на теперішнє, чи навпаки шукаю ці паралелі. Їх не треба шукати. Вони очевидні. І ця наша розпорошеність, про яку ви кажете, це теж певний феномен українства. Ми кажемо про таке виняткове явище як козацтво «де два українця там три гетьмана»… У романі «Характерник» я якраз беру ту епоху, коли на Лівому березі гетьман Самойлович, на правому – Дорошенко, Суховій, Ханенко. Це начебто негативна така річ. Але я от говорив із В’ячеславом Кириленком, і ми дійшли дивовижного висновку, що завдяки отому хуторянству, завдяки українському егоїзму, розпорошеності на хутори свої, свої зимівники, де кожна хата – окрема фортеця, свої дзоти, можливо, ми й вийшли, бездержавна нація, з найбільшою територією в Європі. Дивіться, могутні Франція, Німеччина – і менша територія. І вийшли зі збереженою мовою, яка зазнала стільки нападів, стільки ударів, стільки репресій.
Українська мова, попри те, що вона й досі не толерується державою на належному рівні, досі належить до найбільш вживаних у світі. І це теж, певною мірою, завдяки козацькій вольниці. Якби ми були дисциплінованішими, згуртованішими, одностайнішими, то давно мали б свою державу – успішну, одну з найкращих, наймогутніших, але значно в менших межах. Українець же не такий. «Давай мені від Сяну до Дону, давай мені Донбас і ще там за Кубанню». Хлопці кажуть: «Ми візьмем Кубань, візьмем Кремль!». А я їм: «Навіщо? Уявіть, що Кремль готовий сьогодні приєднатись до України, тільки, що ви будете робити з тією Росією?!». І ось навіть у романі «Характерник» читач подумає, що це я вже придумую діалоги, а він же документальний. Коли прийшли московські посли на Січ і там вели дискусію з Сірком, той їм каже: «Якби вони дали мені, той же Самойлович, оці полки реєстрові, хоча б 5 полків, я пішов би й зараз завоював би весь Крим!». Він робив же успішні напади на Крим і аж до Туреччини доходив. І далі каже: «Я б забрав цей Крим нам, Крим був би наш!». І йому москвин Чадуєв каже:«А як же він був би ваш, якщо там мова не ваша, і віра не ваша, і люди не ваші. От коли ми, каже, москвини, візьмем Крим, ми відразу насадим там своїх людей, свої порядки, свою мову, і він буде наш!». От, вам і відповідь на запитання.
Читайте також: Оксана Забужко у Кропивницькому: “До розвалу Росії треба готуватися”. ВІДЕО
– Письменники – це люди, яким натхнення диктує «егрегор», які мають зв’язки з минулим-майбутнім, мають якісь такі прогностичні здібності. Заглибившись в епохи попередні, чи можете уявити, чи маєте передчуття, до чого сьогодні ми йдемо? Ситуація напружена і є побоювання дуже апокаліптичні навіть щодо перспектив української державності. Як ви відчуваєте, чи можемо ми, врешті-решт, зміцнитися, чи все ж є побоювання, що треба готуватися до важких випробувань?
– Звісно випробування попереду і складні. Ми вже бачимо, що з цим перемир’ям нічого не виходить і з розмежуванням нічого не може вийти. Я давно висловлював непопулярну думку, до якої вже дедалі більше схиляється людей і навіть політики артикулюють цю ідею в ефірі, за яку мене колись ледве не в сепаратизмі звинувачували… Я був за стіну. Я казав: «Не треба, щоб хлопці стояли на одному місці – і ні туди, і ні сюди, і гинули. Навіщо?». Ставимо стіну, будуємо сучасну модерну Україну, до якої в час геополітичних розламів, а вони неминучі у ХХІ-му сторіччі, до успішної держави приєднаються всі питомо українські землі. І приєднаються на наших умовах, а не на їхніх. Так як тепер йдеться не про те, що вони Донбас хочуть приєднати до України, а навпаки – Україну до Донбасу. Це дуже тяжка формула, і вона теж непросто здійснена. Бо це так легко сказати – побудував стіну і все. Але ж найбільша наша біда полягає в тому, що прагнення наших патріотів «Донбас наш», «Донбас зараз у складі України» – вона ж збігається з бажаннями того ж Путіна. Путіну не потрібен Донбас поза межами України. Йому потрібен могутній фактор впливу на політику саме в нашій державі. І якщо ми, навіть без Криму і Донбасу, не можемо обрати україноцентричний парламент, то уявіть собі, що буде, якщо ми обиратимемо, чи вони обиратимуть до нашої Верховної Ради відвертих сепаратистів. Вони і зараз є в межах нашої країни, вони є в парламенті – просто відверті україноненависники. От, у чому проблема, що, знаєте, як в тій казці: «Праворуч підеш – коня втратиш. Ліворуч підеш – голову. Прямо – там взагалі…»
Читайте також: Важко побороти корупцію в країні з масовою корупційною свідомістю – Володимир Панченко. ВІДЕО
– Зараз у вас відчуття – Україна звернула на манівці чи все ж продовжує хоч і з труднощами, але рух у правильному напрямку?
– Зараз Україна в «підвішеному» стані. Тому що ми неоднорідні, у нас багато є центрів впливу: вояки, які стоять на передовій, хочуть одного, ті – іншого. Не знаю, у нас, напевно, таки був варіант, треба було воювати і відбирати Донбас силоміць.
– Хорватський сценарій?
– Так. Кажуть, армія наша слабка була і не така. У нас завжди, в українців, були добровольчі армії. Ще від першого і другого зимового походу. Українська повстанська армія була добровольчою. Ніхто туди не мобілізував силоміць.
І нам тоді треба було, як ви кажете, хорватський сценарій, і ми б все одно мали менші втрати, ніж зазнали їх в Іловайську чи Дебальцевому. Кажуть, Росія б пішла на нас всією потугою. Ну тоді б ввесь світ побачив, хто з ким воює. І тоді треба було б встановлювати за участю сторонніх, західних сил перемир’я і відведення військ. Не було б цієї лінії розмежування. Зайшли іноземні війська в Україну, будь-ласка, – вийдіть і все. Тому ще отаманша Маруся моя (героїня однойменного роману, – ред.) казала, що втрати в боротьбі, в наступі завжди менші, ніж у покорі.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: