Відзначаючи Міжнародний жіночий день, в Україні все більше говорять про повернення первинного змісту цьому святу, про визнання жінки як повноцінної діяльної особистості, важливість жіночої солідарності для захисту прав, а також підтримки на шляху самореалізації кожної з нас.
Про це власне наша сьогоднішня історія.
Як протистояти стереотипам і цілеспрямовано досягати власних цілей? Для чого жінці бути сильною і рішучою? Хто може підтримати жінку, яка сама мусить стати опорою для «кам’яної стіни» розповідають читачам «Без купюр» Олена Ситнікова та Ірина Магльована з села Могутнього Кропивницького району.
І першим фактом, з якого починається наше з ними знайомство є спільне для обох захоплення стереотипно «нежіночою» справою – бджільництвом.
Жінки, бджоли і стереотипи
Пані Ірина займається пасікою уже майже 8 років. Починали разом з чоловіком. Він і досі допомагає їй робити вулики, рамки. Але з самими бджолиними сім’ями вона працює сама. Каже, що любов до бджіл певно передалась їй генетично від дідуся:
«Він так мріяв передати комусь свою справу, але на той час, діти були зайняті іншою роботою, іншими проблемами. Дідуся уже давно немає, а ми аж тепер через роки прийшли до того, щоб цим займатись».
Першопочатково ідея про власну пасіку належала чоловіку пані Ірини, але більшість часу в нього відбирала інша робота, а пізніше він мусив піти на війну.
А для от для жінки бджоли стали новим натхненням. За професією пані Ірина вчитель початкових класів, викладала також зарубіжну літературу у сільській школі. Так склались життєві обставини, що вона мусила покинути улюблену роботу і зайнятись домашнім господарством.
Перші уроки пасічництва вона брала свого ж у колеги вчителя, також вчилась тонкощам справи через інтернет.
Розповідає, що на початку довелось зіштовхнутись упередженнями з боку чоловіків пасічників:
«Казали, що я не зможу, що нічого у мене не отримається, що це не жіноче заняття. На щастя, це було не так часто, але було».
Через кілька років, подібним стереотипам довелось протистояти і пані Олені, другій нашій героїні.
«Теж були ті, хто не вірив у мої сили. Навіть моя мама і чоловік сумнівались, що у мене щось вийде. Але тепер всі знають, якщо є у мене є мета, краще на моєму шляху не стояти.»
На Кіровоградщину вона приїхала разом з двома дітьми 5 років тому у статусі внутрішньо переміщеної особи (ВПО) з міста Макіївки Донецької області. Її чоловік тоді ж пішов добровольцем до лав Українських збройних сил.
«Я рік пропрацювала у Кропивницькому продавцем у магазині. А потім, на ті невеликі заощадження, що у нас з чоловіком були ми вирішили придбати тут житло. Вистачило лише на невеликий будинок у селі, – згадує Олена Ситнікова. – Коли чоловік повернувся з війни, влаштувався на роботу у місті. Бо робота яку можна знайти в селі не дуже оплачувана, а у нас двоє дітей ще й син уже навчається в університеті. Я залишилась на господарстві – курочки-гусочки, город. Але весь час шукала, чим ще можна було б зайнятись, що б могло приносити родині прибуток».
Знайомство
Познайомились жінки, як завжди це буває, випадково. У селі відбувався концерт на честь воїнів-захисників.
Олена Ситнікова: Наші чоловіки на той час були на сході, а нас як дружин воїнів запросили на цей захід. І ми з Іриною сіли поряд. Розговорились і так почали спілкуватись.
Ірина Магльована: Мене Олена зацікавила одразу тим, що вона людина, яка приїхала з міста, не боялась ніякої нашої важкої сільської роботи. Їй було все цікаво, за все хапалась і все у неї виходило. Бо з таким це робилось завзяттям, наполегливістю.
Олена Ситнікова: Сільська людина це все бачить щодня і певно тому воно не викликає у неї емоцій. А я народилась у місті, у мене нічого не пов’язано було з землею господарством. Батьки все життя прожили в місті.
Ірина Магльована: А тепер двір повен всілякої живності: і курчатка, і козенятка, і гусенятка, і поросятка, і город, і садок молодий насадили.
Олена Ситнікова: Ви ж розумієте в селі нема обмежень – можеш займатись чим завгодно, аби тебе це радувало і приносило задоволення. Тепер, не уявляю, щоб я поїхала назад у місто. А ще коли в мене є пасіка, мені важко навіть описати ці почуття! При тому, що наскільки я боялась бджіл, то зараз я їх просто люблю. І все дякуючи Ірині. Я приходила казала: «А можна я побуду біля тебе поки ти пораєшся біля вуликів, поспостерігаю» Потім почала їй допомагати. Запитала у неї чи я зможу цим займатись сама. І вона сказала: «Звісно зможеш, я ж змогла!» Я вирішила спробувати, а Ірина мені в усьому допомагала, підтримувала. Без допомоги важко чогось досягти.
Про приборкання страху
Ірина Магльована: Перші рази, коли Олена приходила до відкритого вулика, вона дуже боялась і бджоли це дуже відчувають цей адреналін в крові і починають гудіти.
Олена Ситнікова: Я хочу сказати, що це страшно! Починається паніка. Я відходила. Ірина бачила і казала краще наступного разу продовжиш. Таке враження що вони всі по тобі ходять. Вони ж небезпечні і їх багато. Мій чоловік і зараз дуже боїться бджіл. Коли ми купували перші бджоло пакети, він навіть не вийшов з машини. Ще й тоді пасічник, який нам продавав бджіл дуже дивувався чому це чоловік не допомагає нам їх переносити. Але мед ми качаємо разом. Я так створила йому всі умови, щоб жодна бджілка не залетіла, щоб не дай Боже коханого не покусали.
Це до речі ще одна причина, чому не так багато жінок займаються пасікою, бо не кожна захоче ходити півліта такою «красивою» з підпухлим обличчям. А в моєму випадку якось обличчя найбільше і страждає.
Ірина Магльована: Просто поки організм не звик бувають сильні алергічні реакції. З роками це минає. У мене уже рідко-рідко, коли рука підпухне.
Про різницю між жіночим і чоловічим підходом у пасічництві
Олена Ситнікова: Різниця є. У жінок все має бути гарненько, красиво, акуратно. У жінок не буває абияк. У них може бути менше вуликів, але це буде все до ладу. Чоловіки ж більше налаштовані на швидкий ріст і менше заморочуються.
Ірина Магльована: Якби ви побачили зараз Оленчині нові вулики. Там і квіточки, і метелики – стільки креативу! Чоловіки більш прагматичні, думають передусім про гроші.
Медові мрії і плани
Олена Ситнікова: Я уже і прокидаюсь з новими ідеями, проектами про пасіку. У мене уже на черзі і будиночок у вигляді вулика в голові, і вивіска «Медова королева». Щоб до нас приїздили туристи.
Ірина за мене старша на 10 років і я собі вирішила, що і в мене має на такий термін вистачити сил. Тому на 10 років розпланувала собі, що за чим буду робити, як розвиватиму цю справу.
Великий поштовх мені зараз дала участь у програмі від Міжнародної організації з Міграції і ГО «Територія успіху» за якою я отримала грант на розвиток своєї справи. Ми уже купили 12 бджолопакетів. І готуємось заселяти їх у вулики. Тепер у нас з Іриною буде порівно по 20 вуликів. Покладаючись лише на власні можливості я б ще кілька років йшла до цього рівня. А зараз можу уже собі ставити ціль у 50 вуликів на найближчий час. Наскільки мені дозволять сили, я прагнутиму тепер росту. Тому, що як хобі це добре і цікаво, але потрібно в родину і якісь гроші приносити.
Цілі глобальні, але буду рухатись до них поступово.
Бджолотерапія
Олена Ситнікова: Спілкуючись з бджолярами ви помітите яке спокійне у них ставлення до життя це дуже адекватні люди. Заспокоєння вони приносять дуже велике.
Ірина Магльована: Знаєте, з віком ми не молодшаємо. З’являються якісь хвороби і восени я казала чоловіку: «Мабуть, це мій останній сезон, мабуть, я вже не зможу». Був такий період, я думала, що весною ми продамо пасіку і все.
За зиму я відпочила.
Ще сніг на вулиці, а бджілка уже повинна здійснити перший свій обліт, коли сонечко світить, а погода тиха і безвітряна. Бджілки вилітають і я вже біжу послухати гудуть вони, чи не гудуть, і як гудуть. Якщо спокійно, то у них все добре.
Ось уже весна, теплі дні – це вони літають там. Прийду в садок, сяду на пеньок і спостерігаю. Воно настільки заспокоює, зачаровує!
Дивишся, вони пилок несуть на лапках, то вони вуличок чистять – вигрібають з нього сміттячко, яке з зими залишилося.
І це так відновлює нервову систему, особливо після 27 років роботи у школі.
Про жіночу солідарність
Ірина Магльована: Жіноча солідарність є. Я теж покинула своє рідне село, коли вийшла заміж і переїхала сюди. І теж лишилась своїх подруг. У нас був там такий свій жіночий гурток. Ми влаштовували і чаювання, і займались рукоділлям, ділились проблемами. Зараз часи тяжкі, підтримка дуже важлива. А як наші хлопці прийшли після війни їм самим потрібна була психологічна допомога. Перші півроку це був жах. Я звісно старалася підтримати всіляко підтримати свого чоловіка. А нам хто надасть психологічну допомогу після того, як ми чекали їх стільки чекали, хвилювались. Стільки безсонних ночей.
Олена Ситнікова: Все моє коло спілкування лишалось там: сестри, родичі, друзі. Тут я була зовсім одна. Тому те, що ми знайшли одне це велика удача, без цього ніяк. Це і порада з будь-якого приводу і підтримка і допомога.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: