24 червня – річниця з дня народження Олени Журливої, ім’я якої носить вулиця та навчальний заклад у Кропивницькому. Адже останні 20 років поетеса прожила в нашому місті. Про її долю з тяжкими випробуваннями та талант, який не вдалося реалізувати на повну розповідає видання “Українки”.
Олена Журлива
Вродлива, щедро обдарована, і все ж – журлива… Ще в юності Олена взяла псевдонім, який визначив її трагічну долю. Або ж відобразив її. Водночас вона жила на повну – була співачкою, поетесою, вчителькою. А ще – femme fatale. Здається, у неї закохувалися всі, хто її бачив, і недаремно вона мала славу “пантери чоловічих сердець”. Олена Журлива не забута й зараз – пісню “Мовчи” за її віршами виконують сучасні рок-групи. Але як багато ми про неї й не знаємо…
Юне обдарування
Олена Пашинківська (це її справжнє прізвище) народилася 24 червня 1898 року на Черкащині у містечку Сміла, в українсько-польській родині. Сім’я була чимала, дев’ятеро душ, тож борги й злидні супроводжували їх постійно. Семеро дітей, на жаль, померли з голоду, вижили лише двоє сестричок – Оленка та менша Катруся.
Жила сім’я бідно, часто переїжджала. Батько працював вчителем церковно-приходської школи, але був переконаним атеїстом і сварився зі священнослужителями. А ще багато пиячив. Тим не менш, першим вчителем Олени став саме батько. Він і запалив її жагу до творчості. Оленка росла допитливою дитиною і прагнула вчитися. Її все цікавило, особливо любила вона їздити з батьком на ярмарок, де можна було послухати сліпих лірників. Ще малою почала писати вірші. “Але вона нікому не показувала свого зошита – ховала у стрісі бабусиної хати”, – згадувала сестра. Однак потім змінила тактику й віддала в часопис “Рідне слово” свій перший вірш.
Вірш був російською мовою з доволі претензійною назвою – “Чего хочу, сама не знаю” (його Олена написала в 11 років). Вірш не лише надрукували, а й навіть виплатили гонорар.
Ця перша дитяча перемога переконала Олену: треба мріяти та наполегливо йти вперед. Відтоді її вірші друкувалися у часописах “Дзвін” та “Літературно-науковий вісник”.
У 14 років невгамовна дівчина познайомилася з Лесею Українкою, якій читала свої поезії. У 16 її вперше арештувала царська поліція – за участь у демонстрації до дня пам’яті Шевченка.
Закінчивши початкову школу, Олена, екстерном склавши іспити, вступила до київської Печерської гімназії Плетньової й закінчила там вісім класів з педагогічним нахилом. Попри те, що сама ледь фінансово виживала, забрала до себе молодшу сестру, тож мала подвійну відповідальність. Володіючи унікальним мецо-сопрано, Олена почала співати в церковних хорах. Також давала приватні уроки, щоб якось вижити.
Радість і журба
Юна красуня-гімназистка мала безліч шанувальників. Здавалося, все налагоджується, попереду – блискуче майбутнє. Ніщо не віщувало біди, але вона вже причаїлася, чекаючи слушної хвилини. Коли Олені минуло 16, вона приїхала на канікули до батьків у селі Тальному. Там сталося те, що вплинуло на появу її псевдоніму та й подальшу творчість загалом.
Батько любив чай і попросив Олену сходити за ним до сусіда Луки Будніченка – удома закінчився. Сестра потім згадувала про це так: “Цей антихрист був раніше артистом, співав в опереті; але щось там сталося з його голосом, і він почав вчителювати. Йому було 29 років. Прийшла сестра від того вчителя дуже бліда і подала батькові півпачки китайського чаю”.
Сусід зґвалтував Олену. І вона завагітніла. Він пропонував їй потім одружитися, але дівчина відмовила й поспіхом перебралась у Київ до двоюрідного брата.
Дружина брата допомогла знайти повитуху, яка у темній і брудній кімнаті зробила їй аборт. Після нього Олена втратила можливість мати дітей. Вона краялась цим до останніх днів… Писала збірки для маленьких дітей – “Малятам-голуб’ятам”. Ця рана ніколи не загоїлась.
Тоді її життя розділилося навпіл. Безжурної дівчинки Оленки більше не було – натомість з’явився псевдонім Журлива.
А ще Олена втратила матір – вона тяжко перенесла наругу над донькою, багато плакала й невдовзі померла. Таким був той період життя Олени – з журбою радість обнялась. Поразки і злет, ганьба і слава.
Гімназію вона закінчила з відзнакою, почала брати уроки вокалу у відомого співака Михайла Микиші. Як співачку її запросили до хору київського драмтеатру, водночас її вірші стали друкуватися в часописі “Українська хата”. Основним покликанням Олени все-таки була поезія.
Фатальна жінка
Попри все, Олена вирішила жити далі. І не в журбі. У 1916-му у клубі “Родина” вона познайомилася з уже відомим композитором Миколою Лисенко. Він захоплювався українськими народними піснями, а Олена знала таких багато. Лисенко акомпанував, вона співала. Тоді ж Олена заприязнилась і з Павлом Тичиною, між ними виникла щира симпатія (яка тривала усе їхнє життя).
Закінчивши Вищі жіночі курси у Києві, Олена отримала диплом кандидатки філологічних наук. Стала вчителювати у школі імені Івана Франка, де директором був педагог та письменник Степан Васильченко. Продовжувала писати вірші. Друкувала їх у різних антологіях і журналах: “Глобус”, “Червоні квіти”, “Більшовик” тощо.
На її тексти композитори (Пилип Козицький, Віктор Косенко) створювали пісні. Олена сама чудово співала й гастролювала з концертами як поетеса-співачка. Вона навіть виконала партію Кончаківни в опері Олександра Бородіна «Князь Ігор». Також у 1926-му вийшла її перша збірка поезій “Металом горно”.
У літературних колах столиці Олена мала великий успіх. Вродлива, енергійна, та ще й гостра на язик дівчина закохувала у себе всіх.
Головний редактор часопису “Рідна хата” Павло Богацький згадував: “Це було щось неймовірне – всі наші хлопці, включно зі мною, мусили пережити чуму від Олени Журливої”. Тоді ж сучасники назвали її «пантерою чоловічих сердець». В Олену були палко закохані Павло Тичина та Володимир Сосюра, її красою захоплювався Максим Рильський. Кажуть, була й така історія: друг Журливої покінчив життя самогубством після того, як вона йому відмовила.
Але самій Олені з коханням не дуже пощастило: у 1929-му вона познайомилася з інженером Петром Котовим. Невдовзі одружилися. Вона так сильно кохала, що згодом навіть переїхала з чоловіком до Москви. Він, можливо, теж мав почуття. Але недовго: вже на третьому році шлюбу почав зраджувати. Вона тяжко переживала, виливаючи тугу у віршах: “Та третій став між нами хтось…”.
Розстріляне відродження
У 1920-х роках російська влада впроваджувала політику українізації – щоб завоювати довіру українців. Тоді українською можна було викладати у школах та вишах, друкувати книжки, знімати кіно, ставити вистави тощо. Але дуже швидко більшовики злякались, що така політика може завести не туди, й почали переслідування та репресії української інтелігенції.
Пізніше ця епоха отримала назву “Розстріляного відродження”, і жертвами її стали чимало письменників: Микола Зеров, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний… Серед них була й Олена Журлива. Хоча ніщо начебто того не віщувало: вона пробувала сили в журналістиці, друкувалася в періодиці. У 1930 році вийшла друком друга її книжка віршів – “Багряний світ”. У ній поетеса вдивляється в сьогодення і радіє йому: “В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг…” Недовго.
Приголомшливі сфальшовані судові процеси над вигаданими “ворогами народу”, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти інтелігенції… Олена налякана, розчарована. І має тривожні передчуття. На жаль, вони виявилися небезпідставними.
Олену Журливу (Котову) було арештовано 1938 року в Москві за “агітацію проти радянської влади”.
Кілька місяців тривало слідство. 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила Олену до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на 3 роки. Потім накинули ще 7.
У справі Олени насправді багато незрозумілого. “Коли її допитували, вона помітила дві речі, – згадує сестра Катерина. – Перше: на столі у слідчих був мармелад, який вона дуже любила. Отже, вони знали про її вподобання. І друге: слідчі сказали фразу, яку Журлива промовила при братові та чоловікові: “Не скоро у селах відбудеться колективізація, тому що наші селяни не дуже розуміють цього прогресивного явища”. Але друга частина фрази – з “тому що” – десь загубилася, і вона набула геть іншого значення”.
Є версія, що на Олену доніс власний чоловік: хотів її позбутися, бо мав коханку… І правда, після її заслання він почав нове життя з тою іншою жінкою у Києві.
Заслання і хвороба
Олену заслали до Алтаю у табори. “Вона етапом прибула в Барнаул, – згадувала сестра Катерина. – Там почалися справжні муки. Таку молоду, тендітну, вродливу жінку призначили… конюхом диких киргизьких коней!”.
Одного разу Олена впала з коня й ледь не вбилася. Люди допомогли їй дістатися до бараку – землянки з двоповерховими нарами. Там Олена відлежалася, але все одно почувалася кепсько – часто хворіла, кілька разів була майже на межі смерті. Через погане харчування у неї почалася дистрофія. Вона була виснажена морально й фізично. Чула знущальне від наглядача-землячка: “Це тобі, Котова, не ялти й не курорти…”. Виконувала важку фізичну роботу, вирощувала буряки…
Чоловік іноді надсилав посилки, а якось і сам приїхав – одразу й не впізнав красуню-дружину. Від колишньої “пантери чоловічих сердець” лишилася сумна посмішка на змарнілому обличчі.
Олена змінилася настільки, що й сама б себе не впізнавала: була у ватяних штанях, “кухвайці”.
Вартовий дивувався: аж не віриться, що такий гарний чоловік приїхав до “зечки”. Та він більше й не приїжджав…
Пізніше Олену перевели на легшу роботу – на молочну ферму. Одного разу вона почала там співати. Це почув один з начальників й зацікавився нею. Йому було 25, в той час як Олені – вже за 40. Чоловік закохався. А вона… попросилася перевестися в інше місце, бо розуміла, які проблеми можуть бути від того – і йому, і їй.
В засланні Олену спіткала ще одна біда – її вкусив інфекційний кліщ. Це призвело до ураження центральної нервової системи. Віднялися руки й ноги, хвороба прогресувала. Невідомо, якою була б подальша доля Олени, якби не клопотання Павла Тичини – так несподівано відлунило далеке романтичне кохання. Знаний і впливовий поет посприяв тому, аби Олену Журливу достроково звільнили у 1944 році.
Тиха гавань
Із таборів Олена повернулася до Києва – з украй підірваним здоров’ям, самотня, забута чоловіком. Її янголом-охоронцем стала сестра Катерина: постійно опікувалася, підтримувала, чим могла. “Були лікарні Києва, – писала вона. – Потім Харків, Дніпропетровськ і знов Київ. Тичина надсилав гроші для лікування… Але вже нічого не допомагало”. Лікар вищої категорії, відомий невропатолог Микита Маньківський зі столичної Жовтневої лікарні, в якій лікувалася Журлива, сказав: “Котова – молода, красива, пише вірші, проте вона вже не підведеться, параліч настане скоро. Уся нервова система уражена”.
Окрім хвороби, ситуацію ускладнювало й те, що в Олени після заслання не було паспорту, і коли їй стало трохи легше, вона не могла влаштуватися на роботу. Сестра Катерина згадує, що тоді у них не було грошей ні на одяг, ні на харчі. Вона ходила на базар, купувала кукурудзяне борошно, ліпила з них оладки й продавала. Так і жили. Нарешті у 1946-му році заступник голови Ради народних комісарів Микола Бажан допоміг Журливій повернути паспорт, і вона змогла працювати.
Невдовзі сестри перебралися у Кропивницький (тоді – Кіровоград). Є легенда, що вони обрали місто рандомно – просто тицьнули навмання у карту.
Хоча, можливо, переїхали й продумано: тут жила їхня двоюрідна сестра, ще один родич був директором українського театру. Тож сестри мали можливість дивитися вистави. Останні 20 років свого життя Журлива провела в Кропивницькому.
У 1951-1956 роках вона викладала в школі, яка нині називається “Гімназія імені Олени Журливої”, сестра ж була там бібліотекаркою. Жили вони на вулиці Фонтанній, згодом перейменованій на честь Олени Журливої. Їхній будинок існує досі.
Меморіальна дошка пам’яті Олени Журливої у Кропивницькому
Спершу Олена не зізнавалася, що вона – та сама Журлива. Але місцеві випадково дізналися, що в Кіровограді живе відома поетеса, почали приходити до неї, допомагати: обклали будинок, привозили дрова. Потім вже й з Києва до неї приїжджали, зокрема Олесь Гончар.
Пізній цвіт
У 1957 році Журливу реабілітовали – поновили у лавах Спілки письменників України, сприяли виданню її поезій, здебільшого написаних раніше. Так, у 1962 році вийшла збірка “Земля в цвіту”, у 1964-му – “Ой літечко, літо”.
Друкувалися й книжки для малят: “Хто знає, як рік минає”, “Голуби”, “На зеленому городі”, “Хазяєчка”, “У нашої Наталі”. Її світлі вірші полюбилися не одному поколінню дітей.
Незважаючи на поневіряння, Олена знаходила у собі сили допомагати іншим: є історія про те, як своїми листами й порадами Журлива буквально повернула до життя Тетянку Постнікову, дівчинку, що важко хворіла і перебувала в глибокій депресії. Вона зуміла передати дитині свою жагу до життя, яка колись допомогла їй. А той заряд вона отримала, може, від великої Лесі Українки, з котрою зустрічалась у юності, ще не знаючи, які випробування доля готує їй самій…
Однак хвороба все-таки перемогла мужню жінку – 10 червня 1971 року Олена Журлива померла.
Усе життя Олена несла фатальний тягар власного вигаданого прізвища. Вона багато закохувалася, але не пізнала сімейного щастя, багато писала, але не досягла висот літературної слави. Та найбільшим її болем було втрачене материнство. “Мої думи, мої учні… Все життя я мріяла мати дитину, віддати їй і душу, і серце, але доля розпорядилася інакше”, – з гіркотою писала вона.
Понівечена гілка життя Олени Журливої, здавалося, вже ніколи не відродиться. Але ні – її поезія жива й зараз. Щемлива пісня «Мовчи» на слова української поетеси є в репертуарі рок-гурту “СКАЙ” та “Pianoбой”: “Мовчи, мовчи, не треба слів старих одноманітних; лякаєш перший срібний спів бажань моїх розквітлих; підстав лице своє вітрам на любощі розкущі; поглянь на небо – зорі там весною прехороші”.
Олена з чоловіком Петром Котовим
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: