Харків’янин 73-річний Василь Лавриненко на початку повномасштабної війни змушені були покинути рідне місто і шукати прихистку за сотні кілометрів від дому — в Кропивницькому. Згадуючи перший день війни, каже, що було дуже страшно. Василь Олексійович, який жив із росіянами в одній країні під назвою СРСР та який звик до того, що вони називали українців братнім народом, не міг повірити, що сусіди так підло і підступно нападуть на Україну та зруйнують його улюблене місто. Він поділився у рамках спільного проєкту “Без купюр” та Валерії Мучлер історією свого першого дня війни.
Ось, що він розповів нам про 24 лютого 2022-го.
«Перший день війни – це було жахливо. 24 лютого близько 5 ранку я почув сильні вибухи. Дружина вскочила різко, а я навіть не міг зрозуміти, що відбувається. Ми живемо на тій стороні Харкова, яка ближче до Чугуєва. А там був аеродром військовий, і його розгромили в першу чергу. Перші ракети прилетіли туди», – розповідає Василь Олексійович.
https://www.youtube.com/watch?v=gNjX2z7pM_I
Згадуючи перші думки, він не міг повірити, що почалась війна.
«Ніхто не очікував, що зі сторони росіян такої підлості. Вони ж нас братами вважають. І мало того, Харків десь відсотків на 80% російськомовне місто. Від кого нас Росія збиралася звільняти, я не розумію».
Пан Василь розповідає, що 24 лютого йому довелося зранку їхати на роботу. Оскільки він працював виконуючим обов’язки завідувача господарства в одній із районних адміністрацій Харкова, мав підготувати все до воєнного стану. Половина транспорту в той день вже не ходила, і дістатися до роботи було нелегко.
Виїхав пан Василь зі своєю дружиною з міста на початку березня.
«Діти мої виїхали раніше, адже в їхніх районах була дуже погана ситуація. Школу, де вчителькою працювала моя донька, повністю рознесло. Перед цим мої діти просиділи в підвалах. Зрозуміли, що так не може продовжуватись, і вирішили виїжджати. А ми поїхали з міста 8 березня. Біля нашого дому була АТС (автоматична телефонна станція), куди прилетіла ракета. Тут моя дружина вже не витримала, сказала що нам треба їхати», – згадує чоловік.
Діставалося подружжя з Харкова до Кропивницького через місто Дніпро.
«Дякуємо людям, які нас прийняли у Дніпрі. Ми там переночували. Дуже приємно було з ними спілкуватись. Коли їхали до Кропивницького, вони нам навіть продукти дали. Бо ми вискочили тільки з одними сумками. Ще ж зима була, сніг лежав. Речей багато брати не можна було, один рюкзачок у мене, один у дружини. А вже у Кропивницькому нам у гуманітарному центрі одяг дали. У нас же нічого не було, і потихеньку нас тут вдягли».
Василь Олексійович каже, що в Радянському Союзі працював з багатьма росіянами, вивчав російську мову, бо більшість нею говорили. У той час він не відчував ніякої ненависті чи злоби до них, чи з їхнього боку. Тому ніяк не міг повірити в те, що ці люди напали на Україну та намагаються знищити його рідне місто.
Зараз він волонтерить в одному із гуманітарних центрів Кропивницького.
«Допомагаю таким же переселенцям, як і я. Працюючи тут, трохи відволікаюсь від того, що відбувається в моєму рідному Харкові. Там спочатку було дуже тяжко, потім стало трохи легше, потім знову дуже тяжко. А все почалось з того, що в центр міста прилетіли російські ракети й зруйнували прекрасні будівлі, які там були. Коли знаходжусь тут (у гуманітарному центрі), я приходжу фізично втомлений, але почуваюся потрібним. Люди приходять до мене дякують. Якби всього цього не було, не знаю, якби почувався. А це мене підтримує”.
На завершення пан Василь сказав, що вірить у перемогу України.
«Героям слава! Хай буде Україна! І буде Україна, щоб не сталося!»
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: