Нещодавно йому виповнилося лише 28 років. Чотири з них він – депутат Новгородківської селищної ради, понад три роки очолює Кіровоградський обласний осередок ВО “Свобода” та третій рік воює у 79-ій десантно-штурмовій бригаді. Має поранення, а також нагороду від колишнього головкома ЗСУ Валерія Залужного – медаль “За заслуги перед Збройними Силами України”. А ще він цікавий співрозмовник, з яким непомітно промайнули дві години спілкування телефоном про те, що дратує військових після фронту в тилу, про вади суспільства й “ліки” для його протверезіння, якою повинна бути інформаційна політика держави під час війни, як боротися з інформаційними вкидами росіян і чому частина українців їх з радістю підхоплюють, чи потрібні на фронті народні депутати і як місцева влада власним прикладом повинна підтримувати повагу до загиблих героїв. Це перше інтерв’ю із серії “Важливі люди про важливе”, покликаної донести суспільству, що думають військові про війну та важливі процеси, які відбуваються в країні.
ПРО ХИБНЕ ВІДЧУТТЯ БЕЗПЕКИ
– Від багатьох знайомих військових чую, що ми тут в тилу живемо, наче війни немає. Що в цьому контексті найбільше дратує тебе, коли приїжджаєш із фронту?
– Якщо говорити про вади суспільства, то найбільше турбує і викликає нерозуміння те, що багато хто не усвідомлює, наскільки війна близько. Людям треба влаштовувати екскурсії в Донецьку область.
Спочатку, після 24 лютого (2022 року, – ред.), всі об’єдналися і боролися, бо відчували загрозу для себе. А коли окупантів відігнали на Півночі і на Херсонському напрямку, в багатьох з’явилося хибне враження про безпеку. Та насправді війна жорстока й небезпечна і це диво сталося тому, що тисячі людей віддали заради нього життя. І воно може більше не повторитися.
Щоб зрозуміти, що війна близько, а окупація – це не просто зміна символіки й валюти, людям потрібно побувати у зруйнованих росіянами містах і селах, потрібно побачити, скільки там загинуло цивільних, скільки з них закатували, у скількох відібрали майно.
Люди часто думають, що окупація – це як у Криму. Змінилася влада, але населення якось живе. Якихось активістів собі влада пресує, та жити можна. Ні, це не так. Будуть чистки. В тебе троюрідний брат був військовим – все. Кулю в лоба. В тебе красива дружина – її згвалтують. Ось, так воно виглядає насправді.
Відсутність цього усвідомлення розслабила певну частину суспільства. А це погано впливає на моральний стан військових.
Другий подразник – це те, що цивільні дуже нас міфізували. Звикли писати “Слава героям!”, ставити лайк під постами в соцмережах про загиблих, але не розуміють всього жаху. Для них це звичайні оголошення про поховання, а насправді це відібрані життя, зруйновані долі, вбиті горем вдови й осиротілі діти, безутішні батьки, які ніколи вже не побачать своїх синів і доньок.
Картинки з Фейсбука і ТікТока показують їм одне, а на фронті зовсім інше – розірвані тіла, закатованих цивільних… Тут у багатьох дуже поверхове уялення про військових. Узяли за моду виявляти публічну повагу, водночас відмежовуються від війни, вже не так хочуть допомагати військовим, не так хочуть вступати в тероборону, навчатися тактичній медицині, щоб у критичний момент надати допомогу.
Третє – відсутність інформаційної гігієїни. Люди стали активними коритувачами соцмереж, Телеграма і ТікТока. Вони споживають, а потім ретранслюють такий інформаційний шлак, що ми так інформаційну війну ніколи не виграємо. З цим потрібно щось робити. Нагнітання, ІПСО про тотальну зраду – це теж впливає на військових.
І четвертий подразник – це дії влади. Вона робить багато дурниць, тоді коли багато військових кричать про відсутність засобів радіоелектронної боротьби. Вони не надто дорогі. Але в держави немає ресурсу забезпечити всіх. А місцеві громади відірвалися від реальності. Хоча якщо щось піде не так, то їх не буде. В кращому випадку вдасться втекти. Місцева влада має усвідомити відповідальність і допомагати фронту й бійцям, запроваджувати масове навчання з такмеду (тактична медицина, – ред.). Бо ніхто не застрахований, що уламок ракети не поранить людині ногу і вона у вас на очах не стече кров’ю, бо їй не встигли допомогти.
Звісно, є потреби критичної інфрастуруктури. Але кожну вільну гривню потрібно витрачати на оборону. Ми воюємо і боремося, але ми – на межі.
Фото з Фейсбук-сторінки Павла
КРАЩЕ БУТИ ГОТОВИМ І ТЕБЕ НЕ МОБІЛІЗУЮТЬ, НІЖ МОБІЛІЗУЮТЬ І ТИ БУДЕШ НЕ ГОТОВИЙ
– На продовження теми інформаційної війни хочу запитати твою думку про територіальні центри комплектування і соціальної підтримки. Тобто колишні військкомати.
– Ворогу вдалося сформувати потрібну картинку про роботу ТЦК. Але ж має бути якась звичка перевіряти інформацію. Подобається чи не подобається тобі вище керівництво держави, але нам треба разом із ним пройти цю війну. Користувачі соцмереж чомусь думають, що знають все про ситуацію в Авдіївці чи Вовчанську, про укріплення. Але насправді не знають про це нічого іноді навіть військові. Я нікого не ідеалізую. Але людям треба відділяти зерно від полови й усвідомити свою відповідальність за те, що вони поширюють. Можна скільки завгодно критикувати ТЦК, та слід розуміти, що якщо на позицію виходить три-чотири людини і хтось із них поранений, то утримати її фізично неможливо. Тоді ми не можемо досягти інших цілей. Цивільні повинні бути готові стати військовими, взяти відповідальність на себе перед країною і родиною. В протилежному випадку легше не буде. Краще бути готовим і тебе не мобілізують, ніж мобілізують і ти будеш не готовий.
Є середньостатистичний українець, який підлягає мобілізації. Він боїться – і це нормально. Не нормально, коли чоловік починає шукати виправдання і знаходить його в ТікТок, що контролює Китай. Не найбільш дружня держава до нас і водночас дружня до росії. Там формат коротких відео, який не передбачає розумних сентенцій. Там не треба думати. Щоб ти його сприйняв, він має бути максимально емоційним. На кшталт “Ти не маєш воювати, бо депутати не воюють”, “Ти не маєш воювати, бо прокурори не воюють” і так далі.
Але насправді все не так. Зі мною, наприклад, воює прокурор, але це нікого не цікавить. Як і те, що якщо мобілізувати всіх народних депутатів, із яких 30% жінок, 10% – виїхали, частина старшого віку, то набереться десь 150 людей. Це рота, вона нічого не змінить в країні.
Та дружинам чоловіків, які не хочуть воювати, також ці відмазки подобаються. Тому вони разом все це ретранслюють іншим.
А ще гірше – розказують дружинам військових, що ті воюють за депутатів, що їм країна нічого не дала. І ці жінки не знають, як на це реагувати, дзвонять чоловікам, які мають виходити на позиції, що стиратимуть градами. Ви уявляєте, який у них після цього морально-емоційний стан?
Тому, на мою думку, в нас має бути Міністерство пропаганди, яке налаштовуватиме суспільство на певний морально-психологічний рівень і на те, що війна може тривати довго.
– Що з власного досвіду і досвіду спілкування з новобранцями скажеш про історії, що на нуль відправляють хворих і “необстріляних”?
– Все залежить від підрозділу. Але такі випадки потім служать як елемент пропаганди й інформаційної боротьби. Коли людина морально підготовлена й розуміє, що таке війна, то вона нічого подібного не писатиме в соцмережах. Якщо ж ці окремі випадки крутити місяць у Фейсбуці, то в користувачів складеться враження, що це поширене явище. Скажу за свій підрозділ, я нічого такого не зустрічав і не думаю про системний характер.
Наведу як приклад історію свого побратима із Кропивниччини, який воював у розвідці, пройшов Мар’їнку. А це було пекло, тому ця людина, можна сказати, пройшла через усе. В нього були проблеми зі здоров’ям, він пролікувався і хотів у наш підрозділ. Не зважаючи на те, що бригада давала відношення, що для нього є посада, і він мобілізувався через рекрутинговий центр, його все одно відправляли на навчання. Я особисто не навчався, бо це було на початку війни, але в мене був військовий досвід. Зараз же жоден командир не захоче відповідати, що взяв у підрозділ хвору чи непідготовлену людину. Бо вона потім звернеться до адвоката, і якщо з’ясується, що її мобілізували незаконно, – будуть проблеми. Хоча трапляється й по-іншому: коли адвокат здер гроші і програв справу. Та все одно їх слухають більше, ніж військових.
Фото з Фейсбук-сторінки Павла
ЯКБИ ДЕРЖАВА СФОРМУВАЛА ДУМКУ, ЩО ЗАХИЩАТИ КРАЇНУ – ЦЕ ЧЕСТЬ, ТО МАЛА Б МЕНШЕ ПРОБЛЕМ
– А як ти ставишся, коли цивільні пишуть в соцмережах, кого і за що потрібно відправити на фронт?
– На превеликий жаль, у нас в суспільстві сформувалася думка, що потрапити на фронт – це покарання. Корупціонера – на фронт. Затримали одеського воєнкома – кричань “На фронт!”. Вбив когось – “На фронт!”. Слухайте, хай несе передбачену законом відповідальність. Хай відсидить хоча б пів року-рік у тюрмі. А тоді, якщо в нього буде бажання, і в системи виконання покарань будуть підстави, то – будь ласка… Зараз є така можливість як мобілізація засуджених. Я, до речі, це вітаю. Звісно, можуть виникнути і багато проблем із цими людьми, але насправді багато чого залежить від командира. Нам же треба формувати думку, що військова служба – це почесно, а не навпаки. Що має бути якийсь відбір.
От, чому в третьої штурмової немає проблеми з мобілізацією. Тому що вдалося сформувати думку, що туди всіх підряд не беруть і туди потрапити – за честь. Бо штурмовики мають бути здоровими. І той самий Білецький виглядає відповідно – накачаний, молодий, симпатичний. А є бригади, де також багато героїчних людей і класних командирів, але там було багато інформаційної тупості. Як наслідок, сформувалася думка, що туди потрапити – це катастрофа.
Якби держава направила політику на формування думки, що бути захисником – це честь, то в нас сьогодні було б набагато менше проблем.
ЧИ ВІДЧУВАЄ ВДЯЧНІСТЬ СУСПІЛЬСТВО, ЯКЕ НЕ БАЧИТЬ БОЛЮ?
– Що скажеш про вперту позицію кропивницької міської влади щодо прощання з загиблими героями на задвірках, а не в центрі міста? Яку суспільну думку вона формує?
– Я одним із перших підписав електронну петицію про організацію церемонії прощання з загиблими в центрі. І те, що цього так і не сталося, свідчить про те, про що я говорив вище. Люди і місцеві можновладці відірвані від реальності війни. Немає правильного єдиного інформаційного тону.
Був у Кропивницькому на прощанні з побратимом із третього полку. Відспівали його на цвинтарі. Скільки людей знали, що його ховали? Скільки з них відчули втрату? Як рідним було спостерігати, що його везли через околиці? Чи відчуває вдячність суспільство, яке не бачить їхнього болю?
Щодо безпеки учасників церемонії, то якщо ворог хоче поцілити, то він поцілить будь-де.
– В центрі хоча б є укриття, а на цвинатрі нема. Але якщо мова про безпеку влади і про те, щоб цілячись у церемонію не поцілили в офіційні будівлі, то це пояснює ігнорування петиції.
– Все ж у містах розвинутіше громадянське суспільство. А що говорити про вшанування загиблих у селах і селищах? Наприклад, Новгородці. Ми зверталися до селищного голови, коли почався процес перейменування вулиць, із пропозиціями, на честь яких людей їх назвати з урахуванням історичної перспективи. По Новгородці ми прописали перейменування на честь військових. Та селищна рада проводить дивне обговорення, на якому були присутні лише потрібні люди, і вони приймають рішення аналогічне до того, що було на початку АТО – до кінця війни не будемо перейменовувати на честь загиблих, бо може бути кілька на одній вулиці. Але ж, якщо хочете назвати нейтрально, можна придумати назву з національним забарвленням, а не Затишна, Привітна чи Трояндова. Як вони хочуть виховувати молоде покоління? Яку владу чекають?
Ми подали пропозицію назвати провулок на честь загиблого бійця Нацгвардії Павла Пророкова. Він жив у Кропивницькому, але родом з Новгородки. Його всі пам’ятають як хорошу комунікабельну людину. В цьому провулку він виріс, там живуть його родичі, друзі й знайомі. Це вони звернулися до нас, що хочуть увічнити його пам’ять у назві. Питання про те, що буде не один загиблий, не виникне, і більшість жителів провулку – за перейменування. Та мій проєкт рішення з цього приводу не підтримали. Так, назвали нормально – на честь оборонців Херсону, але ж люди хотіли по-іншому. Ви ж демократи, то дослухайтеся до них.
Але якщо ми говоримо про загальнодержавну політику, то треба такі питання якось контролювати. Я спілкувався про це із Інститутом національної пам’яті, розповів, як у нас називають вулиці, то там узялися за голову. На жаль, це проблема і вона характерна не тільки для Новгородки. Має бути традиція вшанування героїв у назвах вулиць для збереження пам’яті про них.
– Дякую за важливі думки й посили. Бережи себе.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: