У неділю, 23 лютого, в Кропивницькому відбулася традиційна акція на підтримку про безвісти зниклих та полонених воїнів. На площу Героїв Майдану з’їхалися рідні, близькі та друзі з усієї області, щоб нагадати про своїх героїв та їхні долі.
Про це повідомляє кореспондентка “Без купюр“. Загалом до акції доєдналися майже 60 людей. Читайте історії про наших героїв у постійній рубриці нашого видання на підтримку безвісти зниклих і полонених військових, а також їхніх рідних – “Не забуті”.
Маленька Анна тримає червону табличку, що кричить словами: “Де мій тато? 47 ОМБр”. 27-річна Олена розповідає, що на площу Героїв Майдану прийшла із 3-річною донькою та мамою, бо розшукує чоловіка, який зник безвісти.
“Ми із Херсона, а зараз проживаємо в Новомиргороді. Я – дружина воїна Олександра Бочарова, який зник 9 липня 2024 року на Донецькому напрямку. І ось майже 8 місяців ми виходимо на акції, б’ємося у всі двері, їжджу на зустрічі в Київ у Координаційний штаб, але поки результату ніякого немає. Спочатку чоловік служив в 11 окремій бригаді армійської авіації “Херсон”, потім його перевели до 47-ї окремої механізованої бригади “Ма́ґура”. Коли він зник, йому було 28, зараз уже 29 років. Нашій доні ось уже три роки”, – розповідає Олена.
На долю сім’ї Олени випали нелегкі випробування – спочатку довелося покинути рідне місто, тепер чекати та шукати чоловіка. Проте жінка не складає рук, у неї є надія та впевненість, що Олександр живий та невдовзі знайдеться.
Кропивничанка Валентина Сизенко тримає прапор 71-ї бригади та портрет свого сина.
“Мого сина Олександра Сизенка мобілізували весною 2022 року. Службу він проходив у повітряних силах 28-го батальйону, а потім його перевели у 71-шу окрему єгерську бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ на посаду водія.
Він евакуйовував поранених і військових із зони бойових дій. Перед останньою відпусткою він навіть заїхав на метрів 100-200 території, яку контролювали росіяни, і вивіз наших воїнів та цінне обладнання. Але після відпустки під час першого бойового завдання в авто сина, яким він віз п’ятьох бійців, влучив дрон.
Це сталося 20 жовтня 2024 року, якраз у його день народження. Йому виповнилося 35 років…
Дуже шкода, що тоді не було необхідної кількості РЕБів, жаль, що за ними не послали евакуаційну групу. Але двоє загинули, троє зникли безвісти”.
Жінка розповідає, що спочатку було заціпеніння, відчуття, що Олександр от-от з’явиться, а потім почалися пошуки в лікарнях, моргах.
“Його позивний – “Прораб”. У мирному життя син був інженером-будівельником, тривалий час працював на різних будівництвах виконробом. Закінчив тодішній Кіровоградський будівельний технікум, потім був – ЦНТУ. Був Наймирніша професія, але прийшла війна і довелося йти. Ми чекаємо, віримо, надіємося, хоча поки що немає ніяких звісток. Це дуже напружує, дуже важко”.
Христина Пасічник приїхала із села Клинці на акцію, бо розшукує свого чоловіка Анатолія. Він зник безвісти.
“До війни працював у різних сферах, але найбільше – в охоронній. Ця робота – це все його життя”, – з ніжністю розповідає Христина. Коли жінка говорить про свого коханого, то не може стримати усмішку. – “Ми сім років одружені, але разом уже дев’ять. Я з ним познайомилася, коли Толя приїхав на службу в Клинці. Це моя перша й остання любов. Такого чоловіка більше немає”.
У 2022 році Анатолій добровольцем доєднався до 21-ї бригади. Воїн на ніжне псевдо “Пася” спочатку служив два роки у Світловодську, потім його перевели у 18 Слов’янську бригаду НГУ на посаду кулеметника.
“Мій чоловік 11 травня минулого року пішов на перше бойове завдання і не повернувся. 23 травня він та його побратим зникли безвісти на Донеччині. Усі ці місяці я шукаю свого чоловіка. Відчуваю, що він живий. Якщо потрібно, то буду чекати цілу вічність”.
30-річного Анатолія чекає дружина, мама, тато та три сестри. Христина каже, що рідні Анатолія та вона намагаються підтримувати одне одного, триматися, щоб дочекатися їхнього Героя живим.
Ярослав кожної неділі виходить на акції, щоб підтримати рідних Володимира Митюна, азовця, який уже третій рік у російському полоні.
“Володимир Митюн на позивний “Ласточка” третій рік у полоні. Я тут стою за нього разом із сином, який дружить із братом Вови. Моя дитина кожні вихідні тут присутня, а з ним – і я”.
Під час акцій Ярослав сідає в авто, над яким майорить прапор Азову та їздить Великою Перспективною. Так він привертає увагу людей.
“Люди часто обертаються на авто. Окрім цього на лобовому склі є табличка “Free Azov”. І навіть в будні ці слова нагадують людям, що наші воїни в полоні. Такі акції – це все, що ми можемо зробити для них. Усе, що в наших силах”.
Часом до мітингарів доєднуються перехожі.
“Іноді люди, які у вихідний день прогулюються містом, підходять до нас, беруть таблички із словами підтримки безвісти зниклих і полонених, і стоять до кінця акції. Дехто бере участь у ході до Ковалівського парку”.
Ярослав звертає увагу на чоловіка, поряд із яким сидить спокійна собака, яка час від часу стрибає на свого господаря, шукаючи ніжності та заспокоєння.
“Минулого разу після автопробігу до нас підійшов чоловік. Він сказав, що ніколи не бачив афіш про акції-нагадування, але хотів би доєднатися. В нього син зник безвісти. І сьогодні він вперше прийшов. Разом із собакою свого зниклого сина”.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: