У рамках цьогорічного святкування Дня незалежності, крім традиційного параду вишиванок та урочистих заходів з участю влади, у нашому краї відбулася подія, яка увічнює один із символів українського побутування. Село Цвітне Олександрівського району відоме, як осередок гончарства. Ще на початку минулого століття керамічні вироби звідси вивозили вагонами. Нині ж цей промисел як індустрія зник, але тепер воскресає як символ – у селі відкрито пам’ятний знак Цвітненському осередку гончарства.
Уособлює його традиційний глечик із своєрідним цвітненським розписом, встановлений на кам’яній стелі з написом: «Зникали з овидів землі імперії і царства, але ніколи не зникав лавровий цвіт гончарства».
Відкрили знак сільський голова Віктор Ліхненко та останній головний технолог гончарного цеху Валентин Барбул.
У минулому столітті доля цвітненського промислу склалась трагічно. Краєзнавець Василь Білошапка розповідає:
«Перед Першою світовою війною у Цвітному мешкали майже п’ять тисяч жителів, діяли дві з половиною сотні гончарних дворів, два гончарні заводи, майже вісімдесят відсотків чоловічого населення займалися гончарством. На початку ХХ століття село стало одним з центрів Холодноярської республіки. Отаман Пилип Хмара у Цвітному навіть випускав свої гроші. Священик Федір Іванча освячував повстанську зброю. Найстаріший потомствений гончар Іван Кролик (1924 р.н.) згадував, що на вечорниці у сусідні села хлопці ходили у навмисно заляпаних глиною штанах. Коли їх питали, чому вони так прийшли, відповідали: «Ми ж – гончарі!» Це було символом і майстровитості, і працелюбності, і достатку. Гончарний промисел допоміг цвітнянцям більш-менш пережити голод і 20-их, і 30-их років. Але розкуркулення стало для них нищівним ударом, адже ці люди у матеріальному плані міцно стояли на ногах, а значить були потенційними ворогами радянської влади. Не дивно, що серед керамічних скульптур з народного життя – «Козак з дівчиною», «Бандурист і бандуристка», є й «Поневолена Україна» – двоє селян, запряжених у ярмо.
«Після розкуркулення, – пише історик Олександр Босий, – у селі залишилось лише два потомствені гончарі. Один горбатий, другий німий (імена не збереглись). Німий до 90-их років працював у сільському цеху, виконуючи щоденну норму – 100-110 глечиків».
У 30-их роках у Цвітному організували артіль «Боротьба» і послали майстрів навчатися в Опішню. Як стверджує Олександр Босий, тоді впроваджували тільки опішнянський розпис і якщо майстри не дотримувались його, їх навіть звільняли з роботи. Ясна річ, це наклало відбиток на традиційний цвітненський розпис, та однак він не втратив свою самобутність. Гончарі план виконували за зразками, а собі виготовляли вироби зі своїм традиційним декором.
Аж до середини ХХ століття у Цвітному неофіційно існувало кустарне виробництво. Кустарі обкладалися дуже великими податками, аби працювали лише організовано в артілі (під контролем), але по дворах було багато горнів, і вдома продовжували гончарювати ховаючись, скоріше для задоволення власних потреб та як приробіток. Таке виробництво вже не мало масового характеру. Але майстри залишались вірними давнім традиціям і самобутньому оздобленню посуду. Як зауважує дослідниця гончарства Лариса Кулинич, прозора безбарвна полива, через особливий хімічний склад місцевих глин, після випалювання набувала жовтуватого відтінку. Яскравішого кольору досягали, додаючи в поливу місцеву глину огирянку, різних відтінків коричневого та зеленого – окису міді чи заліза.
Під час нацистської окупації у Цвітному не припинялося гончарне виробництво. За радянського часу діяли і кустарні гончарі, і сільський цех, який підпорядковувався Світловодському заводу художнього скла. У цеху, ясна річ, виготовляли тиражні стандартні вироби, але хоч таким чином промисел жив. У кінці 80-их приміщення було приватизоване, обладнання продане, копальні закриті. Були спроби переобладнати цех на виробництво унітазів, умивальників, порцеляни, закупили німецьке обладнання. Але за борги цех від’єднали від електромережі і посуд останнього випалу так і залишився напризволяще.
Відкриття пам’ятного знака супроводжувалось виставкою «Ода глині та її повелителям», яка свідчить, що вироби цвітненської кераміки зі звичайних побутових предметів сьогодні стають своєрідними артефактами, об’єктами колекціонування та музейних експозицій.
Але родовища місцевої глини, яка залягає досить глибоко і має унікальні властивості, ще далеко не вичерпані…
Фото з сайту Олександрівської РДА
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: