Я не благоговію перед начальством. По-перше, тому що журналіст, а журналістика покликана бути опозиційно настроєна до влади. По-друге, належу до генетично демократичної нації з її волелюбними традиціями, завдяки яким українець упродовж віків залишається на історичній арені, не забуваючи тримати дулю в кишені. Тому він і вижив у цьому жорстокому світі серед сусідів, котрі завжди нерівно дихали на його землю. По-третє, здавна не люблю холуйства. Влітку 1962 року мені випало побувати на урочистому відкритті Кременчуцької ГЕС, на яке приїхав тодішній перший секретар ЦК КПРС Хрущов. Він виступив на багатолюдному мітингу перед гідростанцією, подякував будівельникам за їхню роботу, пообіцяв колгоспникам, що жили ще при гасових лампах, світло в оселях, а всім нам – комунізм, традиційно полаяв Сталіна. Виступали й «іменинники» – будівельники та енергетики. Відчувалося загальне піднесення. Та неприємно вразили слова тодішнього першого секретаря обкому партії Миколи Мартинова, який сказав приблизно таке: «У нас сьогодні – велика радість, ми відкриваємо потужну гідроелектростанцією. Але найбільше для нас свято, що на відкриття до нас приїхав наш дорогий Микита Сергійович Хрущов». Майже через два роки пленум ЦК звільнив Хрущова з посади, і Микола Гнатович без інфаркту пережив цю подію, більше того – перебрався на роботу до Києва. З того часу не вірю у щирість жодного лакузи, а ще підозрюю, що коли високе начальство починає перерізувати стрічки – це не до добра.
Однак зараз я не посоромлюся сказати добре слово на адресу влади, конкретно президента України Петра Порошенка, який чітко став на захист Закону про освіту і підписав його, не зважаючи на різкі заяви з-за кордону. А атака звідти своєю категоричністю і непоступливістю нагадує військові дії Росії на Донбасі. “Україна може забути про інтеграцію до Європи”, “Угорщина блокуватиме будь-які ініціативи, вигідні Україні, у міжнародних організаціях, особливо в ЄС”, “Угорщина, перебуваючи в Європейському Союзі, блокуватиме і ветуватиме будь-які кроки, які могли б означати подальший прогрес у процесі європейської інтеграції України”, – йдеться в офіційних матеріалах, поширених її міністерством закордонних справ. Президент Румунії, у свою чергу, скасував візит в Україну і відмовив голові Верховної Ради у приїзді до Бухаресту, підкресливши, що про дружні стосунки до вирішення “освітньої проблеми” годі й говорити. Свої претензії заявили політичні кола Чехії, Польщі, навіть Греції. Не кажучи вже про Росію, Держдума якої прийняла заяву, в котрій наголошується, що новий український закон «Про освіту» суперечить Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ, який гарантував територіальну цілісність України, а також є актом «етноциду російського народу». Росія, зрозуміло, нас ніскільки не здивувала, тільки в котрий раз переконала у своїй неадекватності. Схоже, у Білокам’яній остаточно втратили почуття реальності – про «дружбу, співробітництво і партнерство» нам нагадує країна, котра здійснила проти нас військову агресію.
Я не вдаватимуся до принципу «сам дурак», аналізуючи стан із навчанням українців рідною мовою у країнах, котрі не задоволені нашим законом. Не цитуватиму й положень Європейської хартії регіональних мов, зауважу лише, що всі вони зобов’язують не “надати», а «передбачити можливість» або «передбачити можливість надання суттєвої частини..», отже кожна країна сама вирішує, що має робити на її виконання. При аналізі українського закону «Про освіту», який має увійти в дію аж через три роки, стає очевидним, що жодного положення Європейської хартії він не порушує, як і не обмежує прав національних меншин. Більше того, спрямований на сприяння їх інтеграції в українське культурне, правове і політичне середовище. Про жодне закриття шкіл у ньому не йдеться, натомість представникам угорської, румунської та інших меншин завдяки йому відкриваються ширші обрії та можливості для кар’єри. Бо знатимуть не лише угорську чи румунську, а ще й українську мову, що дозволить їм займати відповідні посади на державній службі та в органах місцевого самоврядування. Згідно із цим законом, особам, котрі належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах для здобуття освіти поряд з державною й мовою відповідної національної меншини. Більше того, відводиться час для врегулювання всіх питань, пов’язаних з його імплементацією – особи, які вже почали здобуття загальної середньої освіти своїми мовами, до 2020 року продовжать отримувати її відповідно до правил, з поступовим збільшенням кількості навчальних предметів, що вивчаються українською.
Тоді питається, чому здійнявся такий галас? Відповідь – на поверхні. Не тільки у Росії, а й у певних політичних колах сусідніх європейських країн не вщухають апетити до українських земель. Одним сняться Східні креси, другим Буковина, третім Бесарабія… Ведеться планомірна робота для загострення сепаратистських настроїв серед національних меншин. Виношуються плани створення на цих територіях автономних утворень, запроваджується заборонене в Україні подвійне громадянство, видаються «зелені паспорти» тощо, на що наша влада дивиться, м’яко кажучи, крізь пальці. Все це робиться, зрозуміло, не «заради спортивного інтересу», а щоб у кінцевому підсумку відтяти ці території на свою користь. Отже, нав’язування з боку опонентів Україні свого бачення того, за якими законами нам жити, тим більше, коли вони не вступають у протиріччя з європейськими нормами, є нічим іншим, як підготовкою представників цих меншин до масового виїзду на їхні етнічні землі, або ж до анексії окремих, сусідніх з ними територій. І вони хочуть щоб ми на це погодилися? Нас що, тримають за дурнів, які мають за власні гроші навчати їхніх майбутніх громадян чи готувати сепаратистів на свою голову?
Країни, незадоволені українським освітнім законодавством, внесли питання про проведення у перший день осінньої сесії Парламентської асамблеї Європи дебатів з правомірності вступу українського закону «Про освіту» в силу. Вона пройде у Страсбурзі з 9 по 13 жовтня. 11 жовтня на ній виступить Петро Порошенко. Хотілося, щоб він залишився послідовним і сказав там те, що говорив і в Україні: «Ми не могли не посилити роль української мови в освіті. Про що тут дискутувати? Людина, яка закінчує українську школу, має вміти говорити українською мовою». І нагадав європейцям, що українську мову утискували впродовж століть, на що Європа не звертала ні найменшої уваги. Тепер вона має право повертатися на позиції, які втратила з вини в першу чергу тих, то сьогодні скаржиться на «недемократичність» українського законодавства. Крапка.
Броніслав Куманський
Між крапельками по грабельках – 26 років після Всеукраїнського референдуму
Тіні з минулого баламутять наївних
Чому для влади мирні акції страшніші погромів
Пенсії осучаснили. На часі осучаснення зарплат депутатів?
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: