У Кропивницькому сьогодні, 6 липня, відбувся мітинг на підтримку полонених та безвісти зниклих військових. Рідні, друзі та небайдужі зібралися на площі Героїв Майдану, щоб вкотре нагадати про воїнів 56-ї, 57-ї, 23-ї та 144-ї бригад, які залишаються в російському полоні або про долю яких наразі невідомо. Незважаючи на спеку та повітряну тривогу, яка заважала провести акцію, усі мітингарі стояли, скандуючи гасла “Не мовчіть – полон вбиває”, “Поверніть безвісти зниклих та полонених додому”, щоб привернути увагу громадськості та влади.
Розпочати вчасно акцію – об 11:00 – мітингарям завадила повітряна тривога, яка потім знову пролунала об 11:32. Проте невелий ланцюг – близько 40-ка рідних та знайомих із прапорами чи фотогорафіями зниклих та полонених воїнів – це не зупинило.
Як розповіла кореспондентці “Без купюр” організаторка мітингу, мама полоненого воїна Наталія Бец, мета акції – вкотре привернути увагу влади та нагадати всім, що в полоні перебуває безліч військових із різних бригад. Про долі багатьох нічого невідомо.
Пані Наталя тримає правпор із фотографією старшого сина – Максима Вечерковського, воїна 57-ї ОМБр імені кошового отамана Костя Гордієнка. Поряд ізжінкою – її молодший син. Хлопець у військовій куртці та з плакатом “Поверніть мого брата”.
Наталія Бец організовує мітинги ще з 2022 року – з того часу, як у полон до росіян потрапив її син. Зібрати рідних полонених на акції не важко, адже є спільна група, яка допомагає швидко всіх проінформувати. Кожного року організовують по декілька мітингів і не лише в Кропивницькому, а й у Києві. Родички та рідні полонених воїнів 57-ї бригади навіть їздили в Женеву, до того ж за власні кошти.
“Ми часто їздимо і в Координаціний штаб з питань поводження з військовополоненими, до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, адже таке відчуття наче вони не хочуть обмінювати хлопців із 57-ї бригади. За увесь час повномасштабного вторгнення обміняли лише шість-сім воїнів із цієї бригади”, – зауважує Наталія Бец.
За словами жінки, із батальйону, де служив її син, нікого ще досі не звільнили. Із 57-ої бригади дуже багато воїнів безвісти зниклих та полонених.
Максиму Вечерковському 4 липня виповнилося 26 років, це вже третій день народження в російському полоні.
“Він потрапив у полон 18 травня 2022 року. Мені навіть прийшла довідка про безвісти зниклого. Два його побратими з нашого села Рівне (Новоукраїнський район) казали, що бачили, як його міною розірвало. Проте вже 3 липня о 12:03 мені зателефонували росіяни з його номера телефону на месенджер. Дали погорити із сином, я з ними ще переписувалася і попрохала, щоб показали мені Максима по відеодзвінку, й вони показали. То був ві. А потім вони надіслали відео мого сина в полоні”.
Наталія Бец розповідає, що росіяни поставили умови, якщо жінка поширить відео полоненого сина, то вони дозволять поговорити з ним ще раз.
“Я поширювала це відео в усіх групах. А потім в обід Максим зателефонував ще раз. Після того ні син, ні росіяни на зв’язок не виходили”.
За словами Наталії, більшість полонених військових 57-ї бригади перебувають у Суходільській виправній колонії №36, що на Луганщині.
Прапори із фотографіями безвісти зниклих воїнів тримають три жінки. Про брата пані Оксани на псевдо “Мей”, воїна 144-ої бригади 412 батальйону, вже п’ятий місяць нічого не відомо. Військовому цього року виповниться 41 рік. Пані Оксана сподівається, що брат знайдеться.
Пані Валентина розповіла кореспондентці “Без купюр”, що її син Олег Мельничук, військовий 56 ОМПБр, зник безвісти 15 травня 2023 року поблизу населеного пункту Оріхово-Василівка (Бахмутський район). Воїну 40 років.
“14 місяців не знаю, що зним. Залишається триматися, молитися й плакати. І більше нічого. Надіятися, що живий, що повернеться. Часом йду і думаю, що він стоїть на майданчику й скаже мені: “Мам, де ти ходиш?”. Таке відчуття, що він обов’язково повернеться. З цієї надією тільки й живу”, – не стримує сліз пані Валентина.
Посередині стоїть подруга з жінок – пані Ярославна. Жінка прийшла просто підтримати.
“Шкода, що мало людей підтримує рідних полонених хлопців. Усім байдуже до цього, кожен живе у своїй шкаралупці, а людям, рідні яких у полоні, практично ніхто не протягує руку допомоги. Ні сусіди, ні друзі, ні знайомі. Всі відсіялися. Люди залишилися сам на сам зі своїм горем і бідою. Ви подивіться – тут стоять тільки рідні, тут немає випадкових людей, які прийшли просто підтримати. Всім начхати. Вражає ця байдужість”.
Жінки кажуть, що вже марно говорити про підтримку на акціях, коли люди не хочуть донанити.
“А що можна говорити про донати. Донатять одні й ті самі. Ті, чиї родичі на війні. Хлопцям доводиться усе купувати самим”, – каже пані Оксана.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: