Їй лише 21 рік. Красива, розумна, цілеспрямована. Має великі мрії, як і всі у цьому віці. Ще в неї є двоє дітей. А також за плечима стільки болю, принижень, що іншим не випадають, мабуть, і протягом цілого життя.
Її звуть Крістіна Каверіна. Вона вирішили не терпіти домашнє насильство. І це її історія.
Пізно ввечері, 13 вересня, Крістіна разом із доньками опинилась на порозі Дому «Милосердя» після того, як чоловік накинувся на неї з ножем.
– Він пішов з донечками у магазин. Я за цей час мала посмажити рибу. Вона була мерзла і тверда настільки, що не могла її навіть порізати. Тож залишила розмерзатись і пішла прибирати в квартирі. Коли він повернувся, почав дорікати, що їсти нема чого. Хоча було пюре, був салат. Діти просили солодощі, які батько їм купив. Він сказав, що діти голодні і почав сварити мене. Мовляв, я не зробила те, що він просив, що роблю все невчасно. Все це на підвищених тонах, з такою лайкою, яку при дітях згадувати не хочеться.
Якби лиш тато був живий, він би мене не дав ображати!
Була вже десята вечора. Я викликала поліцію, написала заяву. Він продовжував погрожувати і принижувати. Його забрали. Розуміючи, що коли повернеться, буде ще агресивнішим, вирішила – треба тікати. Телефоную кумі, вона не відповідає. А мені більше нема, до кого звернутись. До мами не поїду, до того ж вона далеко. А це ніч.
Як так сталось, що їй легше звернутись за допомогою до чужих людей, ніж до рідної мами, Крістіна розповідає буденно і просто, ніби про щось звичне, нормальне. А у нас, тих, хто слухає її історію, волосся на голові дибки стає.
– У нас з мамою були завжди складні стосунки. З 8-го класу я вже жила на квартирі. Мама мені лишила картку, за якою вона отримувала на мене гроші до 18 років. Я тоді отримувала в місяць 340 гривень, 240 – платила за квартиру. З того, що лишалось, жила: купувала собі одяг, взуття, зошити у школу.
Моя подружка-психолог каже, що мати, напевно, на мені так зганяла ненависть до мого батька
Батько помер 10 років тому. Коли ж мені було лише три місяці, його посадили в тюрму. Нібито за крадіжку. Коли він вийшов, мама вже жила з вітчимом.
Він завжди до мене приїжджав із великими пакунками подарунків, грошима. Я заходжу з усім цим додому, де ще 4 зведені сестри, вони все-все заберуть. А я щаслива, що з татом поспілкувалась.
Мені з дівчатами було всякого. Вони мене недолюблювали, бо їхній батько до мене добре ставився.
Тож із 14 років я почала жити окремо. Хоч із однією з сестер продовжувала спілкуватись. Вітчим хотів мені допомагати. Я ж не приймала від нього гроші просто так. Мені легше було самій заробити. Тому, коли він покликав мене на роботу до себе – погодилась. Він будував будинки з нуля. А моя робота полягала в тому, щоб лакувати камені для облицювання фасаду, за неї я отримувала 150 гривень. Для мене це були значні гроші.
– Як ти познайомилась із чоловіком?
– Мені було 15, а йому 29 років. Він працював торговим представником. А я тоді щойно переїхала на квартиру. Мене хазяйка відправила в магазин за яйцями на вареники. Він в магазині розклеював якусь рекламу, а я стукнула його дверима, коли заходила. Підійшов до мене зі словами: «Хочу знати в очі свого убивцю!». Типу пожартував. У мене в руках був телефон, він попросив його подивитись і скинув собі виклик. Так у нього з’явився мій номер. Одразу ж зателефонував, напросився на вареники. Я знала, що вдома є хазяйка, і не боялась, якщо він прийде. Так він зайшов на вареники. Потім ми в парку гуляли. Познайомив з батьками ще й місяця не минуло від нашого з ним знайомства.
Він уже був у шлюбі. У нього є дочка старша, я цього ще місяці два-три не знала, не розповідав. Спершу ми просто дружили, спілкувалась переважно телефоном, він працював у місті. Зрідка заїжджав після роботи до мене, щоб поїсти. Йому так було зручно.
Тим часом, я закінчила 9-й клас, останній в школі, де вчилась. І треба було кудись далі вступати. Хотіла у сільськогосподарський технікум. Але для вступу потрібне було направлення від фермера. Попросила маму допомогти. Вона сказала: «Ти будеш у мене тільки в бурсі вчитись. Бо в технікум треба великі гроші».
Мама не допомогла, я не знала, до кого ще звернутись. Дотягнула до вересня. А тоді дізналась, що у кіровоградському училищі був недобір на спеціалізацію “кухар”. Встигла туди вступити. Переїхала до нього, аби не поселятися до гуртожитку.
Спершу, коли ми почали жити, між нами не було нічого такого. Йому було вигідно, що я попрала, приготувала, прибрала. А мені, що є де жити. Більше часу проводила на навчанні. А він міг вдома не ночувати.
– Коли з’явились перші прояви агресії?
Коли я завагітніла. Мене тоді весь час тягнуло на сон, була на збереженні. А з його боку почались докори: то невчасно прибрала чи приготувала, не так попрала. До вагітності все було добре.
Коли він дізнався, що я вагітна, наполягав на аборті. Я відмовилась. Заявила, що сама виховуватиму. Він тоді вибачався. Взяв мене за руку, казав, що буде поряд, що все буде добре. Але не було.
Якось я захворіла на бронхіт. В мене була температура під 40, а він не давав мені викликати швидку. Бив мене, забирав телефон, закривав у квартирі. У мене зовсім пропав голос. Намагалась якось покликати сусідів, але ніхто нічого. Я перестала їсти, спати, навіть воду пити. Так тривало 5 діб. Я дуже схудла.
А тоді він насильно напоїв мене молоком з таблетками. Досі пам’ятаю, як він його заливав у мене.
Після таблеток у мене почались галюцинації і він відвіз мене на селище Нове у психлікарню. Там мене лікували місяць. Вітамін В12 кололи. Від бронхіту мене там вилікували.
Той випадок мене не навчив, я не пішла від нього. Все боялась, що нема куди з дитям подітись.
Після цього він так само розповідав, що я “безмозка”, що все роблю неправильно. Старалась не звертати увагу. Він там каже щось, а я пішла посуд помила, квіти полила, просто крутилась, чимось займалась. Вже потім тихенько поплакала.
Нормальній людині скажи 10 разів, що він дурний, і він таким стане. Дійсно почала у якийсь момент серйозно думати, що це я якась не така. Ще більше старалась і краще готувати, і прибирати. Але помітила, що, чим більше стараюсь, тим гірше ставлення. Намагалась реагувати спокійно, так, щоб не доходило до того, щоб він підіймав руку. В усьому погоджувалась, що вказував – все виконувала. Але йому все одно було не так. Останнім часом зрозуміла, що немає сенсу. Почала пропонувати розлучення, але ні – розлучатись він не хоче, змінювати щось у своєму ставленні теж. Тільки я повинна його слухатись, говорити лише за його командою. Не так відповіла – то води стакан в обличчя, то замахнеться кулаком, то криком.
Я вже почала казати йому у відповідь, не мовчати. Він ще більше почав агресію проявляти. Але я вже теж не могла цього терпіти. Останнього разу викликала поліцію, бо не знаю, якби це все закінчилось.
Про Дім «Милосердя» я знаю давно з інтернету. Спостерігала за тим, про які випадки пишуть, кому допомагають. І саме про них я спонтанно згадала тоді, коли думала, куди мені подітись. Навіть не уявляю, що зі мною було б, якби трапилась йому під руку після повернення додому з поліції. Ми дивом вціліли, бо він не знав, де нас шукати. Що він лишень виписував мені у вайбер тоді! Я все поскрінила і зберегла.
Зараз перестріває нас із дітьми біля дитячого садочка. Випитує, де ми живемо. Починає кричати на мене і дітей. Я одного разу пішла через інший вхід, а він переловив нас, каже: «Що ти, як криса тікаєш, ховаєшся!».
Те, що я не повернусь, я знаю точно.
Зараз взялась пороздавати борги, що я брала до зарплати у знайомих, щоб у нього не просити. Він дорікав мені кожною копійкою і в той же час кричав, що я забагато часу проводжу в телефоні. А в мене у телефоні робота.
Крістіна почала заробляти в декреті як представниця одного з косметичних брендів, що просувається в інтернеті шляхом мережевого маркетингу.
Мамі в декреті дуже зручно так працювати. Навіть, коли ми в лікарню потрапляли, все одно заробляла. Ліжечко дітям купила, яке дуже довго від нього чекала. Діти весь час спали зі мною на одному ліжку. Я не висипалась.
Уже їздила до Києва на зустрічі команди. Це неймовірно і надихаюче знаходитись в оточенні всіх цих успішних людей. З ними прагнеш до чогось кращого, хочеш жити краще. Дітям ні в чому не відмовляти. Йдемо з донечками з садочку – повз магазин пройти не можемо. Вони весь час щось просять. Сама виросла в такому, що мені раз на місяць цукерка була за щастя. Хотіла ролики, мріяла взимку кататись на ковзанах. В мене нічого цього не було, тож хочу все це дати своїм дітям і навіть більше.
Планувала поїхати у Львів на урочисте вручення диплому за досягнення моєю командою нового рівня. Але він забрав квитки з рюкзака, і я так нікуди й не поїхала.
Йому не подобається, що я почала заробляти, доглядати за собою.
Говорив: «Дивись за дітьми, тільки за дітьми». Якщо бачив нафарбованою, називав шльондрою. Казав, що я для нього і так гарна, а сам постійно дивився на інших жінок при мені.
В компанії, коли досягнеш 20%, це вже директор: іменний каталог, фотосесія у Києві. Я мрію про неї. А ще хочу піти вчитись заочно.
Далі на розлучення потрібно 740 гривень. В мене вже всі документи готові. Ось нарахують мені зарплату, коли закінчиться чинний каталог і піду до суду.
Мене кума питає, чи не соромно мені розповідати про все це на загал. А я відповідаю, що мені нічого соромитись. Я нічого поганого не зробила. Хай буде соромно йому і його батькам, які знали і бачили, як він поводиться і нічого не зробили, щоб на нього вплинути.
Замість післямови
У Кропивницькому єдиним місцем, де коштом громади надають допомогу жінкам у важких життєвих обставинах є Комунальний заклад «Кіровоградський обласний соціальний центр матері та дитини». Там є можливість тимчасового проживання жінкам на сьомому-дев’ятому місяці вагітності та матерям з дітьми, віком від народження до 18 місяців.
У неділю, 22 вересня, відбулось відкриття оновленого після ремонту Дому «Милосердя», що існує на кошти благодійників. Там приймають на тимчасове проживання жінок із дітьми, які потерпають від домашнього насильства, а також інших людей у складних життєвих обставинах. Кількість місць в обох закладах обмежена.
Днями громадські діячки Інга Дуднік ГО «Територія успіху» та Алла Волошина КОО ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення» та “Асоціація жінок України “ДІЯ” Кропивницький” оголосили про початок адвокаційної кампанії щодо необхідності створення у нашому місті спеціалізованого закладу – прихистку або ж шелтеру для жертв домашнього насильства.
Подібні існують в багатьох містах України. В Одесі зокрема, діють два громадські й один бюджетний заклад. Вони пропонують житло, захист і допомогу жертвам домашнього насильства.
Найпоширенішою громадською реакцією на факти домашнього насильства, що потрапляють в інформаційний простір, є заклик до жінок не терпіти, йти від кривдника. Але не всім є куди йти. Принаймні у нашому місті. Принаймні на цей момент.
#Кропивницькому_потрібен_шелтер
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: