Днями у Кропивницькому відбулася презентація нового роману одного з найуспішніших українських письменників Макса Кідрука. «Без купюр» пощастило поспілкуватись особисто з автором і розпитати про нову книгу. А також ми довідались у Макса, відомого популяризатора науки й автора технотрилерів, про наше техно- і цифрове майбутнє, чи варто його боятися.
– Нову книгу ти вважаєш найкращою з допоки тобою написаних, і навіть в попередніх інтерв’ю запевняєш, що і після виходу наступного роману не зміниш думку…
– Найкраща на наступних кілька років, не означає, що взагалі всієї кар’єри.
– Ця книжка відрізняється від усіх попередніх. «Де немає Бога» – це глибока психологічна драма на фоні авіакатастрофи. Натомість широку популярність ти здобув завдяки іншим речам – технотрилерам, хорорам, де містика переплітається з науковим обґрунтуванням. Уже можна навіть сказати, ти привчив читачів до цього. І перехід до нової теми і жанру не всі твої фани схвалили. Якось плануєш на це реагувати? Виховувати читачів чи повернешся до того, завдяки чому тебе вже всі полюбили?
– Ніколи не міркую такими категоріями «привчив-не привчив». Кому «цікаво-не цікаво». «Виховав-не виховав». Я ніколи про це не думаю. Я пишу ту історію, яка в першу чергу цікава мені. І якщо я почну думати, що буде цікаво читачу, якщо почну уявляти потенційного читача – це буде кон’юктурщина, це шлях у нікуди. Тобто, якщо хтось цю історію не зрозумів, це прозвучить, напевно, грубо і неправильно, але це не мої проблеми. Ця історія більш важлива і глибока, ніж усі попередні мої. Ця історія значно цікавіша. Ця історія про дуууже багато важливих речей. Якщо хтось сприймає, що ця історія просто про щенят, американський футбол і про те, що сталося з Анною, ну то…
– До речі, стосовно історії з Анною. Мені вона видалась навіть неправдоподібною. Саме ця ідейна прірва між батьками і їхнім сином. І до чого це, зрештою, призводить.
– У Вас є діти?
– Двоє.
– Дивно, бо я коли писав, уявляв, як би реагувала моя мама. У цьому й ідея всієї цієї історії. Що вона жертвує десятками інших людей заради того, щоб врятувати свого сина. Мова не в правдоподібності. Власне, ця вся історія стосується того, на що готові батьки, аби врятувати свого кінченого сина.
– Всі історії ближче до кінця розкривають персонажів так, що як читач зрештою погоджуєшся з тим, як вони фінішують.
– Фінал – це лист Томаса Бартона. Якщо ми вирвемо епілог із роману, його цінність, як історії, не зміниться. Якщо я перетасую тих, хто вцілів і тих, хто не вцілів, що від цього зміниться? Це історія не про те, хто вижив, хто не вижив. Це історія про інші більш важливі речі. Це історія про те, чому Олівер Морґенштерн зробив те, що він зробив. Я зображую його людиною з надзвичайно вираженою здатністю до емпатії. Як він ставиться до Лейли, як він ставиться до своєї дружини і тут – бах! Він погодився робити таке з тими щенятами. Чому? Та й історія з Брендоном Бартоном – це не історія про чувака, який виграв Супербоул.
– Це єдиний головний герой, що не був на борту літака, як інші.
– Я навмисно використав цей прийом і сумно, коли люди цього не помічають. Лоурренс Грейс (персонаж, що був на борту літака, який зазнав катастрофи – прим. БК) – це навіть не третьорядний персонаж , він взагалі ніхто. Це лінза, через яку я показую Брендона Бартона.
– Це зрозуміло стає уже тоді, коли читаєш епізод з тренером…
– Але від самого початку, коли йде вся ця історія нібито про Грейса, то тут, то там починає з’являтися Брендон, його батько. Що далі, то більше це стає зрозуміло.
– Росіянин серед головних персонажів – одна з тих речей, які найбільше критикують читачі. І взагалі, численні згадки і відсилки до сучасної політичної ситуації в Україні в романі – це твій спосіб висловити позицію?
– Ні. Абсолютно. В цій книзі є головні герої – це Анна, Брендон, Апшоу. І є ретранслятори. Лоуренс – ретранслятор до історії Брендона, Парамонов – ретранслятор частково до Анни, частково до Апшоу, через історію свого батька. Чому Парамонов ретранслятор до Анни? Тому, що через нього я показую, яка нинішня Росія є. І про те, як вони сприймають новини своїх каналів. Вони ж не ідіоти і все розуміють. Показую, яка Росія в плані дотримання прав людини. Історія про чеченців справжня ж. Це було в новинах. Я просто взяв статтю про це і переробив у вигляді діалогів. Але це реально відбувалось. Коли понад 30 геїв-чеченців просто так убили. Без суду і слідства. І це не про Середньовіччя ми говоримо, а про події минулої зими. Він для цього там. «А»- щоб показати це в розмові з Анною і «Б» – Апшоу дуже важливий персонаж. Я продумую, що могло бути в його житті. У Апшоу є не те, що б прототип, але є реальна людина з подібною історією як у Апшоу. Це кардинал Бернард Лоу (скандально відомий приховуванням злочинів священників-педофілів – прим. БК). І очевидно, ні я, ніхто не знає, що робилось у нього в голові, чому він замовчував проблему. Й історія батька Парамонова – вона для того, щоб Апшоу замислився про те…
– Про те, про що він замислився.
– Так. Я розумію, чому народ так болісно зреагував. Всі втомлені від війни і навіть не так від війни, як від несвідомого осягнення того, що військовими методами в цій війні не переможемо. Ніхто не переможе у війні з ядерною державою. І втома від цього спричиняє те, що було в Німеччині в 30-х роках. Люди починають шукати ворогів всередині, тих, кого ти можеш покарати зараз просто тут, обґрунтувати власне почуття моральної вищості, патріотизму абощо. Я розумію цю втому. Але не варто шукати там більшого, аніж поза тим, що я сказав.
– В другій частині нашої розмови хочу поговорити з тобою, як з автором технотрилерів і науково-популяного шоу «Квантум», про ту ситуацію, що сьогодні як нависаюча загроза над людством – про можливість встановлення цифрової диктатури. Перші ознаки якої вбачають у використанні Big Data на виборах. Що, зокрема, позначилося на Брекзіті, на обранні Трампа. Існує навіть дискусія про те, кому має належати інформація, тому що наш цифровий слід в інтернеті дає простір для маніпуляцій свідомістю майже необмежений.
– Ох, мене ця історія зачіпає насправді. Просто скільки людей обурених і через правильні речі, але кидаються не в той бік.
От, як було з Трампом? Є, скажімо, ксенофоби, або гомофоби, є політсила, яка готова це використовувати собі на користь, і є фейсбук як платформа для максимального поширення інформації найбільшому числу зацікавлених осіб. То чи не здається вам, що в цьому ланцюжку «ксенофоб–фейсбук–політсила», фейсбук – найменша проблема. Ми не з тим боремось, проблема не в фейсбуці, проблема не в Цекурбергу. Не було б гомофобів, ця б реклама пішла в пусту. Не було б політиків, які б таке пропагували, ксенофоби б не мали кого обирати. Фейсбук – прекрасна річ і таргетована реклама – це прекрасно. Від самого початку, мета була не об’єднати вас, а заробляти на рекламі. Я, лайкнувши сторінку Айрон мейден, радий, що фейсбук мені підкине рекламу кедів Айронмейден.
– Але ж на основі цього лайку вони знатимуть про твій рівень освіти, вік, достаток…
– Звідки вони знатимуть?
– Кембридж аналітика, за допомогою Big Data сьогодні робить ідеальні портрети.
– З одного лайку? Як? Ніяким чином. Кембридж аналітика немає ніякого доступу до інформації, окрім тієї, яку ви вже зазначили. Проблема фейсбука в тому, що люди не розуміють, що це не щось у них вдома. Коли ти лежиш в трусах і перед тобою комп’ютер, створюється ілюзія якоїсь такої інтимності, ніби ти у себе вдома. Натомість, фейсбук треба сприймати як систему громадську. Все одно, якби ти вийшов в трусах на вулицю, почав длубатись в носі і говорити якісь там гасла. Якщо хтось не доганяє в тому, що ти сидиш у фейсбуці і виходиш через нього у реальний світ… Вибач, якщо я пройдусь у трусах по Кропивницькому зараз, то, певно, це лишить якийсь слід. Але в чому проблема? У Кропивницькому? Чи у людях, які пофоркають мене на вулиці? Ні, це проблема моя! Якщо ти виходиш у фейсбук і лайкаєш расистські пости, то це хіба проблема фейсбука?
– Але сучасна система демократії побудована на тому, що людина раціонально приймає рішення, за кого голосувати. А ті інструменти, через які зараз робиться політика, вони апелюють не до раціо, а до емоцій. І це схоже на цивілізаційну кризу, є навіть думка, що демократія зламалася.
– Так , так. Але до чого тут фейсбук? Проблема не у фейсбуці. Проблема в купі ксенофобів і расистів. Треба змінювати людей. А який є інший вибір? Вирубити інтеренет? Демократія захована в раціональному виборі, але це очевидна істина. Демократія працює лише тоді, коли в країні є достатня кількість тверезо мислячих людей. Якщо в країні 50+1 % ідіотів, то демократія не працює. Ідіоти обирають популіста. Популіст робить ще гірше. Це вже історія повторювалась не один раз. Починаючи з Афганістану, чудової країни, коли туди ввійшли радянські війська, практично вся еліта звалила до Америки, і що там зараз відбувається, і ти нічого не зробиш, бо це замкнуте коло.
– Сьогодні з’явились дослідження про те, що будемо ми голосувати за лібералів чи консерваторів, має біологічну основу.
– Я читав про це, остання книга на цю тему – це Лоран Коен. Дослідження неоднозначні, ЗМІ миттєво роздули це до того, чого там немає. І знову таки, «ліберали-консерватори». Прекрасно, я сам належу більше до консерваторів, більше право- ніж ліберальний. Але Трамп не праволіберальний, він просто ідіот. Він просто расист. Я сам значно більше прихильник республіканських поглядів. Але Трамп – не республіканець. Це просто людина з низькою моральною культурою. Я ретельно відслідковував всі ці шоу з його участю. І коли спливла ось ця книга остання – Боб Вудвард «Fear», її ще не переклали українською мовою. Коли він описує адміністрацію Трампа. Як Трамп подивився на витрати на утримання протиракетного комплексу в Південній Кореї, мета яких була збивати ракети, що летіли б з Північної Кореї в напрямку США, він викликав генералів і запитав, чому так дорого. Ті відповіли, що це питання національної безпеки. На що Трамп сказав: «Закриваємо! Поставимо їх біля Портленда.» Він навіть не розуміє, що таке балістичні ракети і чому, коли вони будуть уже біля Портленда, ти їм вже нічого не зробиш. Це не проблема лібералів і республіканців, це про популістів й ідіотів.
– Чи боїшся ти штучного інтелекту, повстання машин. Нещодавно в зв’язку з новими успіхами робототехніки і машинного навчання знову про це почали серйозно говорити.
– Ні, не боюсь, ми ще за світлові роки від винайдення штучного інтелекту. Проблема зі штучним інтелектом в тому, що люди не розуміють, що таке штучний інтелект. Ми маємо машини, які вміють робити багато робіт, може, й краще за людину. Але це все однозапрограмовані алгоритми і за межами алгоритму вони нічого зробити не зможуть. Навіть робот Софія – це той самий алгоритм, якому прикрутили людське обличчя. І навіть, якщо вона каже якийсь жарт, це не про почуття гумору йдеться у машини. Просто у неї є запрограмований фільтр, який підібрав вдалий жарт.
– А як щодо історії з чат-ботами, які відбились від рук, винайшли власну мову і їх мусили відключити?
– Міф. Наскільки я знаю, це міф. Наскільки я розумію, штучний інтелект можливий лише на основі системи подібної до системи мозку, яка надзвичайно адаптивна – сотні мільярдів нейронів, які переплітаються формують стійкі зв’язки. Тому проблема роздута. Ми говоримо про штучний інтелект – про свідомість, самоусвідомлення. Навіть мавпи не всі мають самоусвідомлення. Горили кидаються на своє відображення в дзеркалі. Ми говоримо про машину, яка підійде подивиться на себе в дзеркало і скаже: «Я розумію, що я машина, а ти людина». Камон, який штучний інтелект?!
– Обнадійливо. Тож, про що наступна книжка Макса Кідрука?
– Матиме назву «Доки світло не згасне назавжди». Про що – не розкриватиму, скажу лише, що ця книга буде з доповненою реальністю. У книзі буде багато ілюстрацій, на які, якщо навести смартфон з запущеним додатком, будуть відбуватись дивовижні речі. Книга буде як і «Де немає Бога» – гостропсихологічна, але як і «Не озирайся і мовчи» – міститиме елементи схожі на містику, яка має жорстке наукове підґрунтя.
Фото- Кирило Поліщук
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: