Сьогодні, 14 грудня, в Україні відзначають День ліквідатора аварії на ЧАЕС. Саме цього дня у 1986 році було введено в експлуатацію захисний саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком атомної станції в Чорнобилі. Хоч роботи з ліквідації наслідків аварії в зоні ураження тривали ще кілька років, але зрештою саме цей день закріпився в історії й на державному рівні як дата вшанування людей, котрі не шкодуючи життя і здоров’я, врятували людство від найбільшої техногенної катастрофи.
«Без Купюр» поспілкувався про теперішні проблеми й болі ліквідаторів з Андрієм Володимировичем Фоменком – пожежником, учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Він також відомий у нашому місті й по всій країні як автор-виконавець, лауреат Всеукраїнських пісенних конкурсів, співавтор моноопери «Біла палата».
Фото | УДСНС
У 1986 році, коли Андрію Володимировичу було 19 років, він проходив строкову службу в радянській армії. У зоні відчуження перебував разом з ротою за наказом вищого керівництва з серпня по листопад. Їх ніхто не питав, та й вони особливо не задумувались про, те чим жертвують. Всі вони отримали непомірні дози радіаційного ураження. Багатьох уже нема серед живих, решта – хворіють, але не здаються.
– Зараз для тих, хто живий, головне питання – як все ж зберігати рештки здоров’я, щоб ще хоч трохи пожити. А для цього найважливішим є регулярне комплексне обстеження. Адже будь-яку хворобу, легше здолати при ранньому діагностуванні. Нібито держава нам гарантує і лікування, і оздоровлення, і обстеження, але в реальності доводиться спостерігати якийсь нонсенс. Нібито поліклініки й медзаклади у нас державні чи комунальні, але всі діагностичні центри є приватними й за них треба платити, починаючи від 500 грн до 2200 грн. Найдорожчим, зокрема, є МРТ. Маємо проходити його хоча б раз на рік. Державне безкоштовне МРТ нібито є, але записатись на нього буває дуже проблематично і черги там просто нереальні. Теж саме і з санаторно-курортним лікуванням. Замість путівок нам пропонують компенсацію у розмірі 480 гривень. Цього в кращому випадку вистачить аби дві зубні пломби поставити. Путівка ж коштує 6-7 тисяч гривень. Таким чином, повноцінно потреба в лікуванні не забезпечена.
– Ви маєте пільги від держави. Чи користуєтесь ними і чи стикалися з нерозумінням, чи агресією у зв’язку з цим?
– Річ у тім, що ніколи не ношу своє посвідчення і в усіх маршрутках плачу гроші, та й усе. Не хочу просто нерви псувати. Років 15-16 років тому їхав автобусом. Дістаю посвідчення, а в мене була тоді ще друга категорія – 1986 рік.* А мені кажуть: «Де ти це посвідчення вкрав? Ліквідатори 1986 року всі вже на кладовищі лежать, а ти ще й надто молодий!». Тому я просто плачу гроші.
– Вас багато запрошують в школи розповідати про Чорнобильську катастрофу і Ваш особистий досвід. Як сучасні діти реагують на ці розповіді, чи достатньо знають про аварію?
– Так, справді запрошують. Не знаю, чи це програма у них, чи їхня особиста ініціатива. Діти зараз, щоб там не казали, насправді грамотні, багато знають і розуміють. Це чудово і дуже правильно, що не забувають ліквідаторів і цю аварію. Бо це ж був таки, без перебільшення, подвиг. Для мене Чорнобиль – це водночас уособлення людської недбалості, нехлюйства якогось, безвідповідальних експериментів, а з іншого – приклад жертовності й героїзму. І ці перші, хто пішов гасити вогонь в одній байовочці (брезентовий плащ – авт.), яка ні від чого не захищала, й інші. Ось, наприклад, 21 грудня вшановуватимемо пам’ять Сергія Вікторовича Колеснікова (член Нацспілки письменників України, учасник ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС, відомий громадський активіст – авт.). Після довготривалої боротьби з хворобою, рік тому він пішов з життя. Він теж ліквідатор, у 86-му році був на реакторі, стронцію нахапався. Про ті події написав документальну повість «Відрядження до пекла». А також, ще 12 років тому, ми разом написали монооперу «Біла палата».
– Ви час від часу виконуєте окремі пісні з цієї моноопери, але наскільки мені відомо, вона так і не поставлена на сцені.
– На жаль, поки – ні. Вона написана ще у 2006 році й за цей час трохи вдосконалювалась. Сергій Вікторович тоді й у театр з нею ходив, ми пропонували всім, носились. Втім, режисери не бралися, бо там не вистачало драматургії, потрібне було серйозне доопрацювання. Але Сергій Вікторович почав сильно хворіти, тому так її тоді й не взяли в обіг. Якби ж знайшовся режисер. Це дуже музична річ, можливо, навіть з хореографією. У творі лише дві дійові особи, а третій образ – це чорнобильське горе, яке іде, й іде. Адже ми Чорнобиль не перемогли, лише загасили вогонь. І завершується ця моноопера дуже влучними словами Сергія Колеснікова: «Чорнобиль не закінчиться для нас, поки живий останній ліквідатор».
Дуже погано, що у державі все тримається на особистостях, нема якоїсь системи. Якщо людина йде з життя – все, на цьому крапка. Коли проходить років 10-15, починають щось відновлювати, згадувати.
* Від категорії до якої належать чорнобильці (насамперед, це категорії 1, 2, 3) залежать перелік, підстави та обсяги надання пільг. Категорія 2 – учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у зоні відчуження протягом певного періоду часу з моменту аварії.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: