Журналістика – це тема, про яку журналісти пишуть найрідше і переважно для самих журналістів. У День журналіста “Без купюр” вирішив порушити таку практику та попросив наших колег розповісти про цю професію читачам, чим вона важлива, що важливо для самих журналістів, а також реальні історії з журналістської практики.
Валерій М’ЯТОВИЧ, Заслужений журналіст України,
майже 20 років очолював обласне видання “Народне слово”
Мені випало очолювати обласну газету “Народне слово” в перші два десятиліття її існування. Не зважаючи на те, що її засновниками були обласна рада і обласна державна адміністрація, їй ніколи не велося добре. І все через позицію, яку займала. Траплялося, критикувала навіть заступників голови облдержадміністрації. Не випадково майже кожен новий голова ОДА починав свою діяльність з того, що хотів поставити на чолі газети свою людину.
Сьогодні важко збагнути, як газета, засновники якої – обласна рада й обласна державна адміністрація, може вимагати від голови тієї ж облдержадміністрації піти у відставку. А “Народне слово” вдалося до такого кроку, коли в жовтні 2004 року голова облдержадміністрації очолив фальсифікацію результатів виборів президента в області на користь пріснопам’ятного Віктора Януковича. Звернення було опубліковано на першій шпальті. Після виходу газети, до редакції потягнулися десятки людей, щоб поставити під зверненням свій підпис. Таких “спартанців” набралося аж 187, серед них – три доктори наук і кілька кандидатів наук педагогічного університету, чимало письменників, педагогів, просто небайдужих людей, що для нас було дуже важливо – це свідчило, що ми не помилилися зі своєю ініціативою.
Зрозуміла річ, нам не могли пробачити такої зухвалості. На засіданні редколегії, маючи більшість, представники засновників зобов’язали редакцію носити на перевірку заступнику голови облдержадміністрації кожен випуск газети перед відправленням його до друку. Навіть компартія в часи її тотального контролю суспільства не вдавалася до чогось подібного, тож рішення редколегії ми не виконували. І засновники нам відплатили в інший спосіб. Залишаючи владні кабінети, встигли майже повністю позбавити газету фінансової підтримки на наступний рік.
Наші сподівання, що помилку виправлять їхні наступники, виявилися марними. До влади в області прийшли ще цинічніші люди, яким ми, звичайно ж, тільки заважали б. Над нами знущалися півроку – не відновлювали фінансування, шукали в колективі (не без успіху) опозицію, організовували анонімні публікації в соцмережах. І тоді частина журналістів вдалася до голодування. Не припиняючи випуск газети, ми відмовилися від їжі, ночували в редакції. Безпрецедентний випадок. На нього відгукнулися колеги-журналісти з Києва і навіть зарубіжні. Мабуть, уперше за час свого існування (організована 1922 р.) Британська телерадіомовна корпорація (ВВС) направила свого кореспондента до Кіровограда. Про наш протест повідомляли по американському телебаченні.
Фінансовий тиск знову був взятий на озброєння, коли тотальну перемогу в 2010 році в країні здобули регіонали. “Губернатор” особисто двічі вимагав, аби я перейшов у їхню фракцію в обласній раді (я тоді представляв там “Батьківщину”). Якби я так вчинив, як він хотів, то я розчарував би і колектив, і читачів, котрі довіряли “Народному слову”. Розчарував би й себе, адже тим переходом я б перекреслив усю свою журналістську діяльністю.
Неля ЖЕЛАМСЬКА, шеф-редакторка журналу “Персона”
Ще з дитинства в мене сформувалася стійка думка про те, що є професії, які формують людину, її самосвідомість і самоідентифікацію. Професії, які і досі вважаю ключовими по масштабу впливу на суспільство і на державу в цілому. І попри популярну тезу «всі професії важливі, всі професії потрібні», я точно знала, що педагоги і журналісти – це армія, яка здатна або підняти державу на неймовірні висоти розвитку, або ж розіп’яти її глобальною непрофесійністю і неповагою до своєї цільової аудиторії. Щодо вибору… Як і в будь-якій іншій професії, в журналістиці працюють люди з різним рівнем знань, досвіду і професійності. Відповідно кожен робить вибір в силу сформованого світогляду.
Для мене журналістака – свідомий, а не випадковий вибір. Це можливість додати конструктиву і об’єктивності в інформаційний простір. За три роки існування журналу вибір – це те, що доводиться робити щодня. А як правило, це стосувалося комерційного розміщення, оскільки реклама – це єдине джерело для існування видання. І коли рекламодавець прагне розміщення за будь-яку ціну, а ти відмовляєш через невідповідність редакційній політиці (читай моральним принципам).
Інколи навіть доводилося жертвувати виходом номеру в визначений термін через брак рекламодавців, але при цьому відчувалося велике професійне задоволення, що ти не став причиною появи неякісного чи просто суб’єктивного матеріалу. Повага до професії починається з поваги до себе і до тих, хто тебе оточує – хто дає тобі інтерв’ю або читає твої тексти. За такої позиції вибір очевидний, і поява неякісного матеріалу просто виключається.
Інна ТІЛЬНОВА, редакторка обласного тижневика “Нова газета”
Я виросла в редакції газети «Маловисківські вісті», де працював і зараз працює редактором мій тато, тож він був і є моїм найголовнішим учителем. Любов до запаху свіжої газети у мене з раннього, навіть дуже раннього віку. Десь тоді я вже вирішила, що буду журналістом, бо це професія суперменів, які все знають і перед якими відкриваються всі двері. Надихнувшись прикладом батька, у 10 років я почала видавати свою власну газету під назвою «Всесвітня правда», її наклад був 8 штук, по одній на кожну квартиру нашого будинку. Вона була універсального змісту: оголошення про цуциків, вірш, реклама (вирізані з інших газет)… Цей раритет бережу в домашньому архіві, навіть показувала колись на уроці медіаграмотності в альтернативній школі КРОК, діти сміялися, а я з ними.
Пам’ятаю, як була в ріст письмовому столу, на якому лежали газети «Кіровоградська правда», «Народне слово», «Комсомольська правда», їх мені щастило роздивлятися, вирізати різні вирізульки, коли була малою, а районку ще й продавати попід хатами. Оце «купіть газетку» і досі зі мною, але тепер я пропоную купити «Нову газету».
З нею в мене теж романтична історія, адже мої батьки, коли я була школяркою, були розповсюджувачами «НГ» у Малій Висці. Тато забирав газету з автобуса о сьомій вечора, підписував кожну і розносив. Здається, я теж допомагала інколи.
Зараз, через 20 років, я вже по інший бік цього процесу, проте у Малій Висці у нас традиційно найбільше читачів.
Найкумедніші випадки в моїй роботі були пов’язані з «Кіровоградською правдою» – моїм першим серйозним і стабільним місцем роботи. Це було за редакторки Олени Данилишин, яка терпіла моїх «народних депутатів», коли я вперше писала про сесію обласної ради, та ще багато інших ляпів «зеленого» журналіста. Отам я вже вчилася пришвидшеними темпами, всотуючи школу Тетяни Корінь, Любові Попович, Леоніда Багацького. Працювати в найстарішій газеті області було престижно і надихаюче.
Коли сама стала редактором у 25 років, то мені дуже допоміг приклад Олени Данилишин, адже вона розбила мої стереотипи щодо редакторства як такого. Звісно, було страшно і важко, бо в університеті нас і близько такому не вчили (хоча в мене спеціалізація «редагування освітніх видань»), адже я паралельно навчалася в аспірантурі, до цього я не мала досвіду керування колективом і достеменно не знала «редакторської кухні», але… Точно знала, що треба бути справедливою, чесною, берегти професіоналів, прислухатися до читача. Допомогло те, що частина колективу колишньої редакції залишилася, це були досвідчені фахівці, для яких газета була не лише місцем роботи, а чимось більшим, тож деякий час «Нова» ніби виходила по інерції без моїх особливих змін. Відразу запросила на роботу своїх друзів з філфаку – Володимира Кондрашова і Настю Дзюбак (згодом вони стали редакторами інших сайтів, як і моя колега – заступниця редактора Наталя Кравченко (Кривошей). Кожен із них був зубатим, ініціативним, а разом ми були максималістами, які прагнули врятувати планету, але фактично воювали з вітряками.
Ось кумедний випадок, який вплинув на моє «редакторське» формування: якось в редакцію прийшов лист, у якому якийсь дідусь написав таке: «Шановний редактор «Нової газети» пишіть свої колонки понятним язиком, ато я нічого не розберу» (а я тоді дуже захоплювалася текстами Оксани Забужко, тож не стримувала себе, використовуючи стилістичні фігури та метафори, а виявилося, що писати треба не для себе). Тому ще один мій учитель – це читач. І звідси моє найголовніше редакторське правило: пиши просто і зрозуміло, лише потрібне і лише концентроване – те, що допоможе читачеві у житті.
Досить довго я носила в собі ідею якогось соціального проєкту, який би перетворив газету із джерела інформації на щось глибше. Мені пощастило познайомитися з унікальною людиною – збирачкою фольклору, співачкою Світланою Булановою, так у 2018-му році з’явився просвітницький проєкт «Баба Єлька», а в «Новій газеті» аналогійна рубрика. Це новий етап у розвитку видання, який привабив до нас нових читачів, нових друзів, ми почали співпрацювати з чудовим кропивницьким фотографом Олександром Майоровим, побували у 53 селах з експедиціями…
Зараз я пишаюся тим, що протягом семи років нам вдавалося тримати тираж, з яким прийняла газету. А редактори друкованих ЗМІ знають, що це означає в умовах не завжди успішної співпраці з Укрпоштою, мізерними пенсіями (а читають друковані ЗМІ в основному люди старшого віку) та постійним ростом ціни на папір. Це означає, що ми робили і робимо цікаву газету.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: