Наші північні сусіди знову насмішили людей. Без дозволу родини організатори дитячого конкурсу краси в Росії незаконно розмістили на своїй рекламі фотографії Міні-міс світу 2015, вінничанки Даринки Журбенко. Як сказав би президент Російської Федерації, -«стибрили». Тільки, що там якась рекламна агенція? Сам Володимир Володимирович не проти того, аби щось потягнути у хохлів. Перебуваючи не так давно у Парижі, він заявив: «Просвещенная публика знает о русской Анне, королеве Франции, младшей дочери Ярослава Мудрого, которая была женой Генриха Первого и внесла существенный вклад в развитие Франции….». На що французький президент тільки посміхнувся. Бо вся освічена публіка знає, що Анна Ярославна, до речі, не молодша, а середня донька київського князя, аж ніяк не могла бути «русской» (через два «с»), оскільки не було тоді ніякої Росії, а перша згадка про Москву з’явилася лише через сімдесят років після її смерті.
Володимир Путін любить гратися з історією у наперстки. Недавно він зробив справжнє відкриття: «Украина вошла в состав Российской империи в 1645 году». Ну, нехай стосовно дати він обмовився по Фрейду. Але ж азбучну істину, що Україна згідно з Переяславськими домовленостями нікуди не входила, мав би знати. То була угода про військово-політичиний союз (західноєвропейська модель міжнародних стосунків) під верховенством царя московського, але аж ніяк не входження, воз’єднання чи ще що там понавидумували господа з Білокам’яної. Тобто протекторат, який не відбувся через загарбницьку політику тієї ж Білокам’яної. Та й Російська імперія народилася десь майже через сімдесят років після Переяславської ради. Отож – речення одне, а дурниць аж три. Як в анекдоті про Катерину Другу.
Росія багато чого, навіть дуже багато українського записала на свій рахунок. «Стибрить» – взагалі у природі наших північних сусідів. Ще Гоголь писав: «Когда черт да москаль украдут что-нибудь, то поминай как и звали». 23 лютого виповнилося 140 років від дня народження всесвітньо відомого художника, основоположника супрематизму (абстрактного геометризму в мистецтві) Казимира Малевича. В українській Вікіпедії про нього сказано: «Український радянський художник-авангардист українсько-польського походження». В російській – «российский и советский художник-авангардист польского происхождения». Згадав я Малевича не з нагоди річниці його народження, а, так би мовити, в тему. Десь із півтора року тому в київських умах народилася гарна думка – дати аеропорту «Бориспіль» ім’я когось із відомих українців. Провели анкетування, але настільки бездарно, що все це закінчилося нічим. Тоді генеральний директор «Мистецького арсеналу» Наталя Заболотна запропонувала назвати аеропорт іменем Малевича. Як, скажімо, аеропорт у Варшаві – Шопена, у Римі – Леонардо да Вінчі. Та у Києві стосовно художника засумнівалися. Суто по-хуторянському: він же і там жив, і там… До речі, Шопен теж другу половину життя прожив за межами Польщі і помер далеко від Варшави – в Парижі. Що ж до Малевича, то він (процитую Заболотну) «народився в Києві, навчався в Київській рисувальній школі Мурашка на Володимирській вулиці, був викладачем Київського художнього інституту (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури)… є автором, певно, найважливішого твору світового мистецтва ХХ століття – «Чорного квадрату».
Дослідники його творчості засвідчують, що в анкетах Малевич підписувався як українець, а згадуючи своє життя в Курську писав: «Він (художник – Лев Крачевський) та я були українцями». В художньому інституті викладав тільки українською. Однією з його найулюбленіших пісень була, тоді ще не претендуючи на державний гімн, «Ще не вмерла Україна…».
Європа знає Малевича, шанує його на рівні Пікассо і Сальвадора Далі. Присвоєння його імені Бориспольському аеропорту тільки наблизило б Україну до неї, підняло в очах гостей української столиці. Та ба… Тим часом – сусіди тут, як тут. Я вже писав про те, як у Москві заметушилися навколо імені Івана Похитонова, українського художника, уродженця нашого степового краю, після того, як на аукціоні «Сотбіс» його мініатюри різко зросли в ціні: і монографію швиденько видали, і ювілейну виставку влаштували, і перемовини про передачу Росії картин, звичайно ж «російського художника», розпочали. І все це на державному рівні. Україна ж – ні пари з уст, хіба що працівники Кіровоградського обласного художнього музею відзначили 160-річчя земляка з величезним трудом влаштованою виставкою кількох його робіт.
Тепер ось – Малевич. Сусіди не забарилися скористатися ідеєю скріншоту з презентації проекту міжнародного аеропорту імені художника. Невдовзі вони за таким же принципом оприлюднили логотип своїх туристичних послуг, доповнивши його словами: «Це карта Росії із впізнаванними рисами конструктивізму та супрематизму, сучасна візитівка країни у світі візуальної естетики». Отже, Росія знову «родина слонов», «Супрематизмнаш», «Малевичнаш», «Чорнийквадратнаш». А вас тут не стояло.
Між іншим, тепер у російській “Википедии” місце народження видатних людей, котрі народилися до 1917 року, позначають як «Российская империя». Похітонов – «Российская империя», Малевич – «Российская империя». «Советский ученый, основатель практической космонавтики» Сергій Корольов теж, – аж у Житомирі, чим не росіянин?
До чого я все це веду. Після отримання безвізу в засобах масової інформації активно заговорили, а тепер, із наближенням виборів, ще активніше про відтік українців за кордон. В тому, що наші люди їдуть туди заробляти гроші, не бачу нічого поганого, в часи СРСР на Крайню Північ їхали теж не за запахом тайги. Еміграційні процеси характерні для всього вільного світу. Інша справа, чи повернуться українські емігранти додому. Оптимісти стверджують, що, набравшись досвіду, вони відразу ж приїдуть додому, тільки-но в Україні розпочнеться економічне зростання. Песимісти навпаки – з мазохістським задоволенням страждають: ні, не повернуться. І ті, й інші говорять про низьку зарплату українців і неможливість себе реалізувати. Все це так. Але не слід забувати чи не головне: для того, щоб хотіти жити у своїй країні, нею треба пишатися. Знати її минувшину (а вона справді яскрава), усвідомлювати, що українці не тільки зазнавали поразок, а й мали блискучі перемоги та зробили величезний внесок у світову науку й культуру. Що першим розробив теорію польоту на інші планети українець Кибальчич, і практично втілив її українець Корольов. Що «Х»-промені відкрив і дослідив не Рентген, а Іван Пулюй. Що видатний фізик, лауреат Нобелівської премії Петро Капиця, єдиний, хто відмовився брати участь у розробці атомної бомби і особисто заявив про це Сталіну та Берії, за що переслідувався до самої смерті вождя, був українцем. Що Коперника на істину путь наставляв у Кракові його вчитель – професор Ягеллонського університету українець Юрій Дрогобич-Котермак. Що перший у світі кіноапарат продемонстрував одеський механік Йосип Тимченко, випередивши на два роки французьких братів Люм’єр. Що відомий на весь світ «російський» мандрівник, антрополог, етнограф Міклухо-Маклай був українцем з козацького роду і не мав жодної краплі російської крові. Що фундаторами російської класичної музики були українці Дмитро Бортнянський і Максим Березовський (його ім’я викарбувано золотими літерами на мармуровій плиті в Болонському університеті поряд з іменем Моцарта), що Гершвін для написання відомої арії з опери «Пеггі і Бес» взяв за основу українську колискову «Ходить сон біля вікон», яку він почув у виконанні хору Олександра Кошиця. Що…, що.., що…
Історія держави й історія народу співпадають далеко не завжди. Нас обкрадали, дискредитували, нас замовчували, нищили і денаціоналізували. Тому ж Пулюєві, коли він поскаржився Ейнштейну, що Рентген його практично обікрав, учений написав: «Не можу Вас нічим утішити: що сталося — не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами (так тоді називали західних українців), — яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа».
Ми довго не мали власної держави. Однак історія нашого народу засвідчує, що без нього ще невідомо, чи молилася б Європа Христу. Хотинська битва польсько-козацький військ 1621 року поставила крапку на планах Османської імперії завоювати Європу. Вирішальну роль у ній відіграли запорозькі козаки у кількості понад 40 тисяч на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Без українців ще невідомо, коли б Заліщина вибралася з підмосковних боліт і стала Росією в сучасному розумінні. З другої половини ХУП століття українці були господарями становища в Московії, зокрема, випускники Києво-Могилянської академії, які, хто добровільно, а хто примусово, опинилися там. За словами першого ректора відродженої Могилянки В’ячеслава Брюховецького, це була «маса тих подвижників, що творили школи у всій Росії, яка була безшкільна. До Тобольська вся Росія була поставлена випускниками академії». Цей факт дав підстави одному з російських істориків сказати, що «российская наука возникла из немецкой учености и малороссийской грамотности». Далі – президент Путін заявив, ніби Росія і без України виграла б війну з нацистською Німеччиною. Та невже? Наводжу довідку: «З п’ятнадцяти фронтів, що діяли під час Великої Вітчизняної війни, більше половини очолювали маршали та генерали, українці за походженням. Близько 2,5 мільйона воїнів-українців нагороджені орденами та медалями, понад 2 тисячі удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них тричі – Іван Кожедуб. Зі ста п’ятнадцяти двічі Героїв Радянського Союзу – тридцять два є українцями або уродженцями України. З чотирьох Героїв Радянського Союзу і одночасно повних кавалерів ордена Слави, два – українці».
«Є і нам про що згадати», – як співається в популярній пісні. Є чим пишатися. Вже маємо свою державу, отже отримали історичний шанс повернутися до самих себе. До цього нас зобов’язує і Майдан гідності, героїв якого ми поминали тиждень тому. Знати правду про Україну й українців – справа нашого виживання. Бо забуття – то смерть. Ось чому ми так «національно стурбовані». І не треба махати руками перед телекамерами, що у вас свої герої. Ваші герої сиділи в бліндажах «загрядотрядов», коли наші батьки ходили в атаку. Ми відкриваємо пожовтілі у «спецхранах» сторінки нашої історії, повертаємо собі те, що у нас забрали чи викрали. Що нам належить по праву. І нічого чужого не «тибримо».
Броніслав Куманський
Міркування Вані Нарізатія щодо Нового року та Різдва
Чума на ваші голови, або про воєнний стан та роль медіа
Чи такий він уже український – «український формат» на “NewsOne”?
Що мав би усвідомити президент після голосування за новий склад ЦВК
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: