“Вірний завжди”, – такий девіз 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яка на початку повномасштабної війни захищала Маріуполь. У квітні 2022 року понад тисячу її бійців потрапили в російський полон, серед них – Максим Колбасін із Кропивницького. Тоді йому було 21, нині – 24. І в грудні минулого року стало відомо, що росіяни засудили морпіха та кількох його побратимів до 24 років виправної колонії суворого режиму. “Без купюр” продовжує розповідати історії полонених військових із Кіровоградщини в рубриці “Не забуті”.
Максим захищав Маріуполь у складі 36-ї бригади на посаді старшого матроса-командира бойової машини реактивного артилерійського дивізіону. У лютому 2022 року йому був 21 рік. Воїн із побратимами 46 діб провели в оточенні росіян на заводі імені Ілліча. Під постійними обстрілами, із пораненими та загиблими, цивільними, які шукали прихисток. Ділячи залишки їжі, медикаменти, підтримуючи один одного. Увесь цей час Максим запевняв рідних по той бік телефонної слухавки, що в них все добре, а звуки вибухів на фоні – це навчання на полігоні.
Від хлопчика, що обожнював рибалку, до морпіха 36-ї бригади
Олені Колбасіній із Кропивницького 46 років. Вона матір Максима та Олексія, якому майже 22, і який чекає старшого брата із полону.
Максим народився 28 жовтня 2000 року. Кілька класів навчався у школі №8 (нині Ліцей природничих наук) у Кропивницькому. Потім ходив у школу в селі Шевченкове.
“У дитинстві дуже любив рибалку. Любив воду, і дуже сподіваюся, що й зараз любить. Там у селі Шевченкове є поруч річка Сугоклея і високий міст над нею. І Максим з нього стрибав у воду. Не боявся. Я часто з нього жартувала, казала, що схожий на сина голови колгоспу, бо був високий і такий пухкенький-пухкенький”, – з ніжністю та посмішкою говорить Олена, – “І весь час хотілося ущипнути його за ті щічки, щоб на дотик перевірити, чи справжні”.
“Максима в дитинстві цікавило усе. Допитливість – це його друге ім’я. Він – майстер на всі руки, який може відремонтувати все. Зламася пралка – не проблема”, – розповідає Олена, жінка неймовірно рада тому, що молодший син, такий же як і старший.
Після школи Максим здобув освіту зварювальника в училищі №4 у Кропивницькому (нині ЦВПУ ім. М. Федоровського). Далі працював на будівництві.
А потім навесні 2019 року пішов служити, вже у квітні 2020 року підписав контракт у 36-й бригаді.
“Максим цілеспрямовано пішов у Миколаїв у 36-у бригаду морської піхоти. Навіть тоді він говорив, що морпіхи володарі трьох світів – на землі, у воді та повітрі. Вони завжди і будь-де готові вступити в бій”.
У 2021 році Олена поїхала до Польщі, тому повномасштабну війну застала там. З її початком відразу повернутися в Україну не змогла.
“Коли я йому телефонувала, то він не казав, що в Маріуполі. Бо ми ж тоді бачили по новинах, що там відбувається. Коли під час розмов по телефону чула вибухи, то син відповідав, що то луна доносить навчання на полігоні, це десь далеко. У нього завжди було все добре. Коли це був відеозв’язок, то він посміхався, запевняв, що з ним усе гаразд”.
Оборона Маріуполя
Про те, що син у Маріуполі, жінка дізналася згодом від колишнього чоловіка, батька Максима. Усі подробиці, які Олена розповідатиме далі, дізнавалася по краплинці від тих, кому хоч щось повідомляли воїни 36-ї бригади під час перебування на заводі імені Ілліча. Також багато інформації розповіли побратими, яких звільнили із полону.
“Вони на початку повномасштабки були в Мангуші. Це поблизу Маріуполя. Саме їхня бригада вийшла із Мангуша останньою, коли їх вже росіяни підпирали. І перебазували на західні околиці Маріуполя. Лише коли пішли по них танки й бомби, тоді вони вимушено відступили”.
Відступала 36-та бригада під тиском росіян, що наступали з усіх боків, захоплюючи місто в кільце.
“І так сталося, що місцем їхньої дислокації став завод Ілліча. Цей завод досить великий. І вони потрапили в те місце, де не було справжніх бункерів. Як я зрозуміла, то були підвали по два поверхи. Тому що під час прицільного попадання в те місце, де вони були, то валилися плити і багато хлопців загинуло під їхніми завалами. І десь нормально сховатися було неможливо”.
У березні зв’язок погіршувався, і поговорити із сином Олені вдавалося уже раз на два-три дні. І спілкування це здебільшого було в месенджерах. І в цей час Олена ще не знала, в якому пеклі її син.
“Коли уже практично не було зв’язку, то хлопці десь знайшли найвищу точку. І ось так раз на два-три дні вилазили туди, щоб надіслати повідомлення, якусь звісточку. Це міг бути просто “+” або “все добре””.
На заводі Ілліча бригада протрималася в нелюдських умовах 45 діб.
“Трималися до останнього. Коли я кажу, що умови нелюдські, то не перебільшую. У них швидко закінчилася їжа, боєприпаси. Якщо на Азовсталь вдавалося іноді доставити вертольотами боєприпаси, то на завод Ілліча – ні. Уже останні тижні 36-бригада не мала нічого. Хлопці виживали як могли. Ото в когось снікерс завалявся, то вони його у воді розводили, щоб щось ріденьке таке зробити.
Один хлопчина розказував своїм рідним, що вони відкручували труби на заводі, щоб дістати воду. Ви уявляєте? Оту воду, яка була в тих трубах, сточували. Ото вона трішки відстоялася, весь бруд, що в ній був осідав, і хлопці її пили.
Різні поранення, різної складності. Медики надавали допомогу виходячи з того, що там було. А то навіть медикаментами не назвеш. Оті залишки, щоб хоча б перемотати рану. Хлопці навіть переливання крові робили один одному. Ті, хто точно знав, яка група.
У мене слів немає описати те, як вони один одному допомагали. А там ще й цивільні були, місцеві, які теж шукали захисту. Ділитися залишками їжі, коли й самим майже немає, що поїсти”.
Завод Ілліча був у кільці. Близько двохсот воїнів на чолі з командиром 36-ї бригади Володимиром Баранюком пішли на Азовсталь. 13 квітня 2022 року морпіхи змогли з’єднатися з азовцями. Невелика групка пішла на Запоріжжя, але дійшли не всі. Олені розповідали, що дуже багато хлопців полягло по дорозі, не прорвалися.
Вихід із заводу – останній шанс на життя
“Мій син із побратимами дивізіону 36-ї бригади, їх там було півтори тисячі, дали гарний спротив росіянам. Тому що ніхто тоді навіть подумати не міг, що хлопці зможуть стільки протриматися без нічого. Але в них ще було приблизно триста поранених, важко поранених. І ось так їх кинуть вони не могли.
У них був один вихід – полон, але було не зрозуміло, чи взагалі їх візьмуть, а не розстріляють там на місці. А залишатися на заводі хлопці вже не могли. І вони це розуміли. Їх там на заводі росіяни обстрілювали з усіх сторін. Живими б вони не залишилися”.
І воїни 36-ї бригади вирішили залишити завод Ілліча, який руйнувався на очах.
“Вони йшли на прорив тричі. Вперше – 9 квітня. Потім – 10 квітня, під час цього прориву дуже багато хлопців полягло, дуже багато. В оточенні ворога, який значно переважав кількістю, прорватися було дійсно без шансів.
12 квітня хлопці вийшли із заводу з думками: буде, що буде. Погрузили поранених на техніку, яка ще їхала, і рушили. Є навіть відео із російського телеканалу, зняте згори, із повітря, як наші хлопці виходять колоною із заводу, а їх з повітря бомблять. І тоді хтось поліг, когось взяли в полон”.
Це відео Олена побачила згодом.
“Максим останній раз вийшов на зв’язок 10 квітня. Він зателефонував своєму батькові та сказав, що “варіантів не багато, якщо ми залишаємося тут, на заводі, то просто помираємо. Якщо ідемо на прорив і беремо трьохсотих, бо їх не кинемо, то це або полон, або нас просто вб’ють”. Мені про це чоловік не говорив, казав, що в Максима все добре”.
Про те, що син був у Маріуполі та про його долю нічого не відомо Олені розповіли тільки згодом.
2 травня жінка приїхала з Польщі в Кропивницький. Тоді молодший син і розповів усе. Почалися пошуки всієї інформації про Маріуполь, завод Ілліча. Усе, щоб знайти хоч десь на фото чи відео сина. Жінка натрапила на відео, як 36-та бригада виходить із заводу.
“І тоді почалося найстрашніше для мене. Три місяці було невідомо, чи Макс живий, чи ні. Де він, в полоні? Була тиша, ніякої інформації. Нам тоді ще й чітко сказали, що хлопці два-три тижні можуть переховуватися від росіян. Виходити різними шляхами з міста. Бо були успішні випадки виходу із оточення на підконтрольну Україні територію. Тому я мовчала, не викидала ніде в інтернет фото Максима, інформацію про нього, щоб не дай Боже не зашкодити сину цим”.
Російський полон
Три місяці без жодної інформації, а потім перший обмін, в який потрапили полонені воїни 36-ї бригади.
“Тоді хлопчина сказав, що бачив Колбасіна Максима, що він в полоні. Знаєте, як ми дізнавалися про своїх чи живі? Завдяки хлопцям, які поверталися додому під час обмінів. Для нас, сімей, було щастям чути, що наш живий. Так, в полоні, але живий.
Якось влітку я спілкувалася по телефону з Миколою, якого звільнили із полону, щоб дізнатися, чи бачив він Максима. Коли запитала, як там син, то у відповідь почула: “У нього взуття рветься, він тягне підошву”.
Першим місцем полону для Максима та його побратимів стала Оленівка, колонія №120.
“Майже всіх, кого полонили в Маріуполі привозили в Оленівку. Потім у кожного був свій шлях.
Одна із найперших звісток про сина була від хлопчини, який мені зателефонував та сказав, що вони із Максом були в одній камері. Це була Суходільська виправна колонія №36 на Луганщині.
1 лютого 2023 року росіяни оприлюднили в мережі відео, на якому Максим розповідає, хто він такий.
Потім була інформація, що в Суходільській виправній колонії №36 Максима засудили і вивезли на територію росії. А потім знову тиша. Бо тоді в липні 2023 з Туреччини привезли командирів, які обороняли Азовсталь. І настало затишшя, дуже довго не було обмінів.
На сьогодні Максим перебуває в Донецькому СІЗО №2. Сина та дев’ятьох його побратимів засудили за пошкодження інфраструктури Донецька та загрозу життю мирним жителям. Дали йому 24 роки суворого режиму. Зараз вони чекають етапування, тобто їх вивезуть кудись. У мене з ним є зв’язок, бо у засуджених є право на переписку. І от раз у тиждень я отримую від нього електронні листи. Так, він пише їх під наглядом, але я хоча б можу прочитати його думки.
Максим в листі розповів Олені, що росіяни перевозили його колоніями сім разів.
“Коли хлопців перевозять із колонії в колонію, то змушують проходити “прийомку”. Це коли росіяни отак з двох боків стоять і змушують наших проходити в середині цього “тунелю”. І оце поки хлопці йдуться між ними, то ті їх б’ють.
Син пів року сидів в одиночній камері. Розповідав, що, коли потрапив у Донецьке СІЗО, то не міг звикнути до людей у камері”.
До того часу, коли Максима незаконно засудили й дозволили листуватися із матір’ю, то воїн не знав, що відбувається в Україні.
“Зараз син знає, що є обміни військовополоненими. До цього він не знав не те що про обміни, а й про те, де ми, живі чи ні.”
Зараз Максима чекає мама, тато, брат і кохана Аліна, яка також пише йому. Олена каже, що дівчина стала величезною підтримкою не лише для її сина, а й для неї. І пишається тим, що в Максима є таке кохання.
Олена сподівається, що Максима повернуть, адже під час минулих обмінів були воїни, яких також незаконно судила російська влада.
“А що залишається матері? Чекати, вірити і сподіватися. Мене наче кинуло під потяг і розчавило спочатку від незнання, де син, потім – від усвідомлення, що він у полоні. Я ходжу на роботу, піклуюся про сім’ю, отримую листи від Максима. Є турботи, які ти робиш”.
А поки Олена їздить в Координційний штаб у Київ, виходить на мітинги на підтримку військовополонених та зниклих безвісти в Кропивницькому та столиці та вірить, що незабаром повернеться не лише Максим, а кожен полонений герой.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: