Днями у Кропивницькому відбувся творчий вечір відомої української письменниці Ірен Роздобудько. Пані Ірен презентувала свій новий роман «Прилетіла ластівочка» зі сцени театру ім. М. Л. Кропивницького і її слухав майже вщерть заповнений глядацький зал разом з балконами і ярусами. Їй, такій близькій і непафосній, був навіть десь некомфортним такий формат заходу. Але навряд чи інша локація в нашому місті могла б умістити всіх охочих побачити і послухати улюблену письменницю.
Роман «Прилетіла Ластівочка», з яким Ірен Роздобудько приїхала в наше місто цього разу, це такий собі байопік про композитора Миколу Леонтовича. Байопік – це жанр розповіді про визначних людей, що поєднує факти з елементами художнього твору.
“Без купюр” розпитав письменницю про новий роман, історичні паралелі та її роль у якості голосу Донбасу.
– Пані Ірен, розкажіть як Ви звернулись до цієї постаті?
– Все у моєму житті відбувається за невипадковою випадковістю. З ідеєю зробити фільм про Леонтовича для України і світу, зокрема – Голлівуду, до мене додому прийшов продюсер Андрій Чернюк. Він українець, багато років жив в Америці, працював там, а зараз повернувся в Україну. Він запитав, чи не змогла б я зробити сценарій про Леонтовича. І я, яка пише переважно якісь свої речі і дуже рідко звертається до таких фактажних речей, спершу цієї пропозиції злякалась. Тоді він почав переконувати, що в біографії Леонтовича є всі складові для фільму, який би зацікавив світ. Там є детективна лінія – вбивство за загадкових обставин, є любовна лінія – Леонтович хотів втекти з України зі своєю лібретисткою і навіть його дружина їх на це благословила. Остаточно він мене переконав тим, що нашого всесвітньовідомого «Щедрика» майже ніхто не ідентифікує як українського. Всі знають англомовний варіант «Carroll of the bells» в аранжуванні Пітера Вільговського, американця українського походження, який почув цю пісню у виконанні українського хору Кошиця. Я почала думати над тим, як би це могло бути в кіно і тому першим створено сценарій. Такого в мене ніколи не було. А вже на основі нього написана книжка.
– Щоб реконструювати події з життя композитора Вам, напевно, довелося робити ціле історичне дослідження?
– Не лише дослідження, а й белетризувати цю постать, а для кіно це ще важче зробити ніж для книжки. Але я дійсно багато досліджувала, вивчала, щоб бути точною. Скажімо, я всього Петлюру перечитала заради кількох рядків у романі.
– Дія роману значною мірою відбувається в Америці. Чи доводилося Вам їхати туди, щоб вивчити побут, деталі?
– Там половина на половину. На початку, до вбивства Леонтовича, дія відбувається в Україні. Потім один з головних героїв, такий собі апостол, який не зміг захистити свого месію, переїжджає в Америку і живе там до самої смерті. Так, дійсно, ми з чоловіком вже багато разів їздили в Америку. Зустрічалися з читачами, слухачами. Отже, вся американська частина побудована на тому, що я бачила і на тому, що мені ще довелося дослідити. Мені довелось багато чого вивчити і з американської історії, зрозуміти наскільки у світі все однакове. Як складні часи подібно переживають в різних країнах. І це мене якось налаштувало на оптимізм. Я взагалі оптимістка.
– Про історію. Сюжет твору починається у період української революції 1917-го – 20-х років. Багато з тих, хто вивчає цей період, проводять паралелі з нашими сьогоднішніми випробуваннями. Так, ніби СРСР був зигзагом історії і після його завершення ми знову опинилися на тому самому місці, перед тими ж викликами. Чи було у вас подібне відчуття, коли Ви занурювались у ті події? Чи поділяєте таку думку?
– Навіть більше, я для себе позиціонувала б його як роман про наші часи, от саме з цього погляду. Думаю, історія розвивається по спіралі. І ця спіраль звужується. От зараз вона звузилась до свого логічного і якогось переможного піку. Тому паралель дуже чітка, але для нас вона більш оптимістична. Скажімо, у часи становлення і падіння УНР в Києві влада змінювалась 18 разів. То я кажу часом читачам: «Дивіться, нам ще пощастило». Тоді люди не знали за ким бігти, які гроші на які міняти, що купувати: сіль чи сірники. Одні, власне більшовики, як популісти, пропонували землю, заводи і їжу. Інші пропонували смерть за ідею. Обивателі ж просто хотіли спокійно жити, аби їх не чіпали. Коли почала це осмислювати, зрозуміла, що ми зараз не можемо впустити шанс і зрадити людей, які тоді помирали за ідею абсолютно безнадійно. І якщо ми ще й зараз, в періоді звуженої спіралі, отак будемо сваритися і впустимо цей шанс, просто будемо негідні крові, пролитої 100 років тому за цю ідею і крові, пролитої 5 років тому. То ж звичайно, для мене це дуже сучасний роман про нас, тільки на іншому витку спіралі.
– Ви письменниця, яка відома також своїм прогностичним даром, на межі з містикою. Неодноразово ваші візії дивовижним чином знаходили підтвердження в матеріальному, реальному світі і такі моменти були навіть з цим новим романом.
– Скажімо так, вважаю, що багато людей можуть це бачити, якщо багато думатимуть, читатимуть, аналізуватимуть, зокрема і читатимуть художні книжки. В мене, наприклад, з перших днів Майдану була якась така певність, що вони не пройдуть і буде перемога. Якось так, цілими блоками слів це з’являлось.
– А передчуття кривавих подій, війни?
– Були звичайно. Розумієте, це теж здатність аналізувати. Свобода, воля не дається і не підноситься на таці з квітами і медом. На жаль, за неї треба платити і дуже дорого.
– Але чи мали певність, що буде кому платити цю найвищу ціну за Україну. Адже наше суспільство досить довго перебувало в такій ціннісній фрустрації і держава для багатьох і сьогодні не першочергова цінність.
– Думаю, ми якийсь час так спали солодко. І нам навіювали, що так воно якось і буде. Поволі здавали країну іншій державі. Але від такого сну людину може збудити лише сильний катарсис. І одну людину і цілу країну. Ми побачили в цьому катарсисі ціну життя і смерті. З подивом побачили, що ми можемо віддавати. Я кажу ми, тому що принаймні я не знаю людей, які б щось у цей період не віддали. Вже не кажучи про наших героїв, які віддали найдорожче. І про тих матерів, які віддали найважливіше. Ми збагнули, що віддавати – це набагато краще, ніж брати. Все це волонтерство про те, що віддаючи, відчуваєш себе щасливим.
– До 2013-14 років Ви, в першу чергу, були українською письменницею, аж тут всі згадали, що Ви з Донецька. І тепер жодне інтерв’ю не обходиться без того, щоб Вас не допитували про малу батьківщину. Чи обтяжує Вас місія бути голосом, адвокатом Донбасу? Ви ж досить давно там не живете і приїжджаєте туди так само як гість.
– Вже й не приїжджаю.
– Але Ви буваєте на підконтрольній території в багатьох містах і містечках
– Так. Насправді те, що я з Донецька, було завжди зі мною. Але раніше – на рівні жартів про «донецьких». І я відповідала на них як могла.
– Починаючи з ситуації, коли Донецьк захопили оці наймані казачки і коли на вулиці, якою я свого часу ходила, проводили “парад” наших полонених, який досі в мене в серці колом стоїть, тоді я стала досить жорстким прокурором. Для мене почалась така кардіограма інфаркту, коли ти на цій емоційній гойдалці не можеш зрозуміти свою позицію. Коли ненависть перекликається з якимись сентиментальними згадками з дитинства. Тепер же я не те, що адвокат, я хочу доносити людям, що на Донбасі говорять українською мовою. Це міф, що там немає української. Донбас – це безперечно Україна. І там дуже багато патріотів, які робили такі подвиги, про які просто не говорили і я мушу це озвучувати. Я знаю цих людей.
– Як, наприклад, розповідав мені один айдарівець зі Сватове, вони просто не пустили у своє місто банду Мозгового. Хлопці, молоді і старі, взяли автомати з учебок, з магазинів понабирали якихось макетів, вийшли і стали стіною перед тими бандитами. Їх було не так вже й багато, але вони розвернулися і пішли. Бо ті хлопці сказали: «Ви нам не потрібні!». І таких випадків було багато в містечках і селах, коли люди виходили мало не з вилами і просто не пускали ці банди. Намагаюся зараз говорити про це.
– Так само в Луганську у нас є друзі, які збирали гроші, жіночки переодягалися в черниць і йшли викупляти наших полонених хлопців у бандитів. Поранених, молоденьких. Просили там, хрестилися. Потім громада їх переодягала, усі зносили речі, які тільки могли знайти і виводили лісами на підконтрольні Україні території. Про це ми теж не дуже говорили. А зараз мені хочеться про них говорити і це потрібно. Необхідно зрозуміти одну штуку – зараз, не дай Бог, на територію Західної України, яка межує з Угорщиною, зайде 40 добре озброєних найманців, які пообіцяють людям манну небесну, невідомо як поведеться той край. І вже треба звертати на них теж дуже серйозну увагу. Тому, при всьому жасі, що відбувався, навіть мої найближчі друзі мене обізвали фашисткою-бендерівкою. І таке було. Але так само там живуть люди, які продовжують боротьбу за Україну. Не виїжджають, бо хтось же мусить залишитись там і зустріти наше військо, коли ми повертатимемо ці території. Це реальні люди мені особисто говорили. Хочу, щоб про цих людей пам’ятали всі, коли говорять про Донбас і про те, яким має бути його доля.
Фото Сергія Якуніна
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: