Книга, яку цікаво читати і просто дивитися, з нею хочеться готувати, сміятися і плакати – так дуже коротко можна схарактеризувати виношену і видану командою «Баба Єлька» «Смачну Кропивниччину». Нарешті й ми змогли оцінити її не лише за відгуками колег, а на дотик, за змістом, фото і емоційною складовою, яку вклали в неї упорядники. Бо читаючи приправлені діалектизмами рецепти, дивлячись ілюстрації, не можна не згадати своїх бабусь, скромних сільських трудівниць, як вони поралися на кухні, їхні звички, побут, які для багатьох із нас вже стали теплими і щемними спогадами. Слова голови громадської організації «Баба Єлька» Інни Тільнової «В кожній експедиції нас намагалися нагодувати» – це і про те, як народилася ідея книги, і про щедрість і гостинність тих, хто поділився кулінарними традиціями нашого краю. Вчора, 19 січня, вони – «останні з могікан», «берегині», «бабусі», як їх із любов’ю називають учасники «Баби Єльки», були головними героїнями під час презентації книги «Смачна Кропивниччина» та дегустації страв за її рецептами в «Ресторації Кропивницьких». Вони посміхалися гостям зі слайдів та наповнювали вечір українським колоритом і домашнім затишком. Напередодні ж ми поспілкувалися з Інною Тільновою про книгу, про кулінарні традиції області, про цінності та про те, що зазвичай не говорять на загал на велелюдних заходах, але лише в невимушеній довірливій обстановці.
– Перше і, напевно, очікуване запитання, як народилася ідея видати книгу місцевої кухні?
– Ідея книги «Смачна Кропивниччина» зародилася, мабуть, тоді, коли нас намагалися нагодувати в експедиції. Тоді я почала записувати рецепти і вже зрозуміла, що крім пісень є дуже багато цікавого, чого ми не можемо оминути, не можемо це якось не зафіксувати. І коли я побачила, що на сторінці «Баби Єльки» інколи переважають рецепти, ніж якісь етнографічні матеріали, то створила окремий напрям «Смачна Кіровоградщина». І вже друзі, які їздили в експедицію, коли привозили рецепти казали: «Іна, це тобі». Я їх почала колекціонувати, виставляти в мережі. А потім ми зробили в «Новій газеті» рубрику «Смачна Кіровоградщина» і запросили наших читачів – шанувальників «Баби Єльки» надсилати нам рецепти, характерні для їхнього краю. У соцмережах так активно обговорювали рецепти, що інколи сварилися… От, наприклад, відео з приготування затірки в Мошориному набрало 500 тисяч переглядів. Жінки, коли готували затірку, використовували слово «крашанка». Як же ж це активізувало обговорення! Адже крашанки – це яйця, які фарбують на Великдень. А «крашанка» це ще й діалектизм – у нас на Кіровоградщині в окремих селах так називають яйця. Ці всі нюанси мене настільки захопили, настільки видалися цікавими, смачними, такими глибокими. Я як філолог також зацікавилася кулінарними діалектизмами. У нас було багато матеріалу, але грошей книгу не було. Бо постійного фінансування ми не маємо. Тим паче на таку книжку якісну, як ми уявляли. Тому ми почали над нею працювати без грошей. Разом із дизайнеркою «Нової газети» та літредакторкою-коректоркою Оленою Цюцюрою робили макет, опрацьовували матеріалами – усе, що ми привозили з експедицій, дописували, доліплювали, довершували. Коли побачила, що фонд «Відродження» оголошує конкурс підтримки подібних проєктів, подала заявку. За умовами цього конкурсу потрібно було за допомогою краудфандингової кампанії на сайті «Спільнокошт» зібрати певну суму коштів – від 50 тисяч гривень до 200 тисяч. Нам могли дофінансувати таку є суму. Я поставила цифру 50 тисяч – це мінімальна сума, тому що не була впевнена, що ми зберемо. Але нам це вдалося за лічені дні. І головне, що нашими партнерами у цьому стали Центр гастрономічних досліджень і проєкт «Їжакультура» та видавництво «Їжак». Це дуже хороша компанія, вони мають досвід у гастрономічних дослідженнях і у видавництві саме книг з гастрономічної тематики. І Артем Брайченко, директор цього Центру, родом з Кіровоградщини, погодився бути нашим партнером, нашим помічником, менеджером – теж на волонтерських засадах. І так ми почали роботу, яка наблизила нас до реального видання «Смачної Кропивниччини».
– І скільки на все це знадобилося часу?
– 15 грудня 2020 року я отримала лист про те, що нашу ідею підтримали. А 19 грудня 2021-го у Кропивницький приїхали книжки. Тобто рік.
Я ЗНАЮ, ЩО КНИЖКУ КУПИВ ЄВГЕН КЛОПОТЕНКО І ВИСТАВИВ У СЕБЕ В ІНСТАГРАМІ ФОТОГРАФІЮ
– Які перші відгуки про книжку і які для вас найцінніші з них?
– Якщо чесно, я весь час чекаю якоїсь бомби такої, негативної. Ну, це, мабуть, перфекціонізм так проявляється. Оскільки я і Олена вичитували тексти з точки зору грамотності, коректності, стилістики й орфографії… Але я трішечки хвилююся за фактаж, що не всіх донаторів вказали, що, можливо, десь була помилка в прізвищі. Та, слава Богу, на сьогодні не отримали жодного негативного відгуку. Телефонували відомі люди, які казали, що вони в захваті, що не очікували. Тому що про «Бабу Єльку» багато хто знає, але, наприклад, багато хто в нас не був, багато хто не вчитувався, не вслухався – мовляв, «Баба Єлька» – це такий собі проєкт, дехто каже, що там більше піару. Щоправда, дехто вчитується і потім надсилає нам на картку гроші, каже: «Дівчата, приїдьте в моє село». Це справа така, кожен має на це право. Але ми робимо проєкт так, як ми його бачимо і робимо, в першу чергу, для себе. Мені дуже пощастило, що ми заприятелювали і запартнерилися з «Їжакультура», тому що книжку вони зробили саме таку, про яку я мріяла. Це і на дотик, це і візуально, це і начинка. Як на мене, краще і не може бути. Це, звісно, звучить, можливо, гонорово чи самовпевнено. Але навіть те, що нам не вдалося розмістити фотографії страв через погану якість світлин і ми багато їх замінили на фото з експедицій – теж зіграло, мені здається, як плюс.
Я знаю, що книжку купив Євген Клопотенко і виставив у себе в інстаграмі фотографію, що збирається читати. Головне, що моя мама, коли прочитала книжку, сказала, що ми зробили теплу річ, яка буде важливою для цих бабусь, з якими ми спілкувалися. Тому що ми їм повернемо модифіковане, опрацьоване те знання, яке вони нам дали. Для мене це, мабуть, найважливіше.
– Я теж думала про те, як це важливо для тих жінок із периферії, які не звикли до уваги. Що вони відчули свою цінність, що вони є носіями важливих знань для нашої культури, і для нашої історії. І це не просто так, на словах, а матеріалізувалося у книжку, яку вони зможуть передати своїм нащадкам.
– Так.
– Ви вже не вперше організовуєте звану вечерю у «Ресторації Кропивницьких». А що кажуть про зібрані вами рецепти професійні кухарі, зокрема ті, які працюють над приготуванням страв для званих вечерь? Наскільки вони ресторанні?
– Дійсно, професійних кухарів не здивуєш тим набором продуктів, які є в переліку до страв, які представлені в книжці. Я працюю із Василем Дерев’янком – це дуже цікавий і сміливий хлопець, який погодився на нашу авантюру, але мені легко з ним порозумітися, тому що він сам родом із села, хоча й працював і в Києві, і за кордоном. Але, бачите, саме цей маркер сільської людини, принаймні дитинство він провів у селі, для мене спрощує комунікацію. Коли ти говориш про чай, який можна подати на званій вечері, це має бути чай, притаманний Кіровоградщині початку ХХ століття, то він відразу схоплює у мене з язика ідею щодо гілочок із вишні і смородини. Людина міська цього могла б і не знати. Але разом із тим він завжди пропонує щось таке, що мене ніби спочатку лякає. Наприклад, бандурівські вареники. Їх готують, запікаючи у печі, а перед тим поливають поливкою, змішуючи сметану, масло, ванільку, цукор і яйця. Виходить ніби така запіканка. Але перед тим треба ж зробити вареники з сиром! І Вася запропонував на одній із званих вечерь подати ці вареники у ніби перевернутому вигляді, поливши соусом знову ж таки із цього сиру, але зверху не присмаживши, а зробивши на них шкірочку. І набір продуктів був один і той самий, як у нашому рецепті і в тому, який використовував Василь. Але у ресторанній подачі це виглядало не тільки гарно, а й смачно.
Звісно, ми трохи дискутували, зокрема із керівником «Ресторації Кропивницьких» Володимиром Овчінніком – це головний бренд-кухар мережі ресторанів. Під час нашої першої зустрічі Володимир відверто сказав, що не бачить нічого цікавого в кухні Кіровоградщини, що він шукав і не міг знайти. Книжки ще не було, але була ідея. Я тоді прийшла до нього з ноутбуком зі своїми записами і з фотографіями з експедицій. Я йому показувала оті всі вареники, і «зливане» молоко, борщі, калачі і все інше, але це його жодним чином не захоплювало так, як це захоплювало нас. Бо він дивився на це оком професійного кухаря і тим паче людини, яка мала продати ці страви. А я сприймала як романтик, трішечки наївно. Мені чомусь так вважалося, що оскільки у нас немає ресторану локальної кухні, то він обов’язково має бути та ще й популярним, і ці страви мають продаватися краще, ніж піца, ніж суші. Але Володимир, мабуть, краще знає цільову аудиторію і мешканців Кропивницького. Проте, після появи книжки, навіть і до появи, коли вона ще друкувалася, ми вже почали практикувати звані вечері. І ось, наприклад, сьогодні вже немає місць на звану вечерю, яка буде в середу. І до мене звертаються, телефонують – як можна туди потрапити? І я не знаю, як туди можна потрапити, бо я так само забронювала столик.
“МИ ЗРОБИЛИ ОГОЛОШЕННЯ У ЧЕТВЕР, У ПОНЕДІЛОК, ФАКТИЧНО ЗА ЧОТИРИ ДНІ, ВСІ СТОЛИКИ ВЖЕ БУЛИ ЗАБРОНЬОВАНІ”
– А на яку кількість учасників розрахована звана вечеря і за який час набрали потрібну кількість людей?
– Ми зробили оголошення у четвер, у понеділок, фактично за чотири дні, всі столики вже були заброньовані. Взагалі звана вечеря розрахована на 35 осіб. Звана вечеря – це такий комплекс і їжі, й інформації. Оскільки ми завжди розповідаємо про ті страви, які презентуємо, обговорюємо різні теми. Наприклад, на першій званій вечері ми говорили про кулінарний бренд Кіровоградщини, і тоді в ній взяли участь голова обласної ради Сергій Шульга, голова облдержадміністрації Марія Чорна, тобто люди, які зацікавилися, забронювали столики, прийшли. І для мене це було дуже важливо, бо це показує, можливо, визнання важливості цієї теми. Ми не просто їмо, взагалі і книжка це теж не про їжу, не так про рецепти, як про якісь культурні елементи, про історію, про цінності. Там є і етнографія, і діалектологія, можна заплющити очі і згадувати своє дитинство, можна плакати. І відгуки, які в соцмережах дуже багато людей почало писати, я перепощую на сторінку «Смачна Кропивниччина». Абсолютно далекі люди з різних міст – з Чернівців, з Одеси, з Києва, з Харкова. Уявіть, найбільше книжок купили – а ми вже продали (віддали) близько 200 примірників – люди не з Кропивницького, це Київ і Олександрівка. Тому що саме в Олександрівському районі в нас було найбільше експедицій. І редакторка олександрівської районної газети написала два матеріали, рецензії на книгу. І почали люди телефонувати. Наприклад, я буду сьогодні відправляти книжку в село Ставидла. Із самої Олександрівки дуже багато – по 6, по 9 книжок купують. Це просто фантастика, диво…
“НЕ МОЖНА СКАЗАТИ, ЩО УКРАЇНСЬКА КУХНЯ, НАША КУХНЯ КІРОВОГРАДЩИНИ – ЦЕ СІЛЬСЬКА КУХНЯ”
– Ти дуже детально, напевно, вивчила ці рецепти, аналізувала їх… До якої категорії ти б віднесла традиційні страви Кіровоградщини чи Кропивниччини, як ви вже називаєте область в назві книжки, – до корисних чи до смачних?
– Мабуть, і до корисних, і до смачних. Мені дуже подобається, що в нас популярні продукти сквашені. І на початку ХХ століття існувала страва «кваша», яка готувалася за допомогою сквашування трьох видів борошна і висівок. І от саме борошно грубого помелу, висівки, насіння, відсутність м’яса – мені це імпонує, тому що це тенденції, які зараз характерні для сучасної кухні. Не можна сказати, що українська кухня, наша кухня Кіровоградщини – це сільська кухня. У нас так само в книзі є рецепти, наприклад, білого борщу, борщу з молоком, який прислала Інга Дуднік. Це борщ, який готувала її бабуся, і вона корінна кропивничанка. І це дуже цінно. Також ми зараз шукаємо рецепт «Кіровоградського» торта, який колись продавали в магазинах нашого міста, – згадують, що там був прошарок із повидла чи з варення. Дуже цікаво буде його відтворити і спробувати. І я прийду з цими рецептами і в «Ресторацію», і в інші заклади.
“І МЕНІ ДУЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИНАХІДЛИВІСТЬ ЖІНОК, ГОСПОДИНЬ. ПРОТЕ ВАРТО РОЗУМІТИ, ЩО ДУЖЕ ЧАСТО ПРИЧИНА ЦИХ ВИНАХОДІВ – БІДНІСТЬ”
Ще щодо страв. Дуже часто люди використовували замінники цукру. Це теж мені до вподоби. В основному це білий солодкий буряк, який запікали або виварювали юшечку для того, щоб пекти калачі. Наприклад, цукру не було, а щоб тісто зійшло, треба було щось солоденьке. І якщо два буряки виварити добре і цю юшку використати для опари, а ще й саморобні дріжджі… Я тільки уявляю цей смак, смак максимальної натуральності. Або конопляне насіння, яке перетирали і робили з нього молоко, і заливали цим молоком коржі з маком. Вегетаріанська страва? Дуже цікаво спробувати. На жаль, конопляне насіння зараз недоступне для нас, для широкого вжитку. Так само український суперфуд мак, який раніше можна було вирощувати вільно на городах і був він, кажуть, іншого смаку, ніж той, який ми купуємо в наших супермаркетах. І мені дуже подобається винахідливість жінок, господинь. Проте варто розуміти, що дуже часто причина цих винаходів – бідність. І якщо ще говорити про часи тридцятих років, про воєнні, то такого асортименту, про який ми зараз говоримо, абсолютно немає. От пшоно. Із пшона робили млинці, капусняк, кашу пшоняну – солодку із гніченими сливами, і голубці пшоняні, також пісні. Сьогодні пшоно для нас це хіба що пшоняна каша. А що ми ще зможемо з нього зробити? Ну, гарбузову кашу, так? Про ці страви я можу говорити дуже довго.
Цікаво, що багато рецептів у книжці супроводжуються QR-кодом. Просканувавши його, можете перейти на ютуб-канал «Баби Єльки» або на запис у соцмережах цих рецептів. Там бабусі самі розповідають або готують. Мені здається, ця книжка цінна ще й цим.
– Спілкуючись із старожилами, в тебе не склалося таке ж враження, як в одного із наших колишніх міністрів соціальної політики, що українці звикли багато їсти? Він колись вжив саме такий вираз.
– Ні, не склалося. У мене навіть склалося враження про те, що дійсно був період, коли треба було їсти дуже калорійну їжу, щоб вона давала багато енергії. Мені здається, це вже радянські часи, оця історія із котлетою і вермішеллю чи макаронами – щоб наїстися і довго не приходити в кухню. Але був період, коли не було інших варіантів. Борщ – це була страва, яку готували на велику сім’ю. І в цей борщ дуже часто клали грудку каші, розминали і їли разом із борщем, і це була та сама пшоняна каша. Так само і хліб пекли в печі, сім чи вісім буханок хліба, великих таких паляниць. Їх клали на поличку над дверима, була спеціальна така полиця для зберігання хліба. У дуже давні часи, коли хати не зачиняли, була така традиція, що людина могла зайти в хату, попити води – у кутку стояло відро з чашкою, і взяти хліба. Міністри наші зараз такі різноманітні, цікаві, «професійні», в лапках… Але ні, не їли багато, бо були бідними.
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО МОЖНА НАЗВАТИ КАПУСНЯК КУЛІНАРНИМ БРЕНДОМ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ
– А яка страва, на твою думку, могла б стати візиткою Кропивниччини? Як, наприклад, галушки для Полтавщини.
– Я теж дуже часто говорю про галушки. Вони справді є брендом Полтавщини. Ми також любимо борошняні вироби, вироби з тіста – і солодкі, і солоні. І затірка… Дуже часто, коли я запитую, що для вас було характерно, що готувала ваша мама, то нам розповідають про затірку: або молочну, або із якоюсь засмажкою. Насправді це теж із тих же галушок: тісто із кислим молоком, із водою чи з яєчком – у кого що було. Не хочеться казати, що це вареники, хоча вареники є дуже цікаві. Наприклад, в Онуфріївському районі в селі Куцеволівка готують вареники з піском. Насправді це не пісок, це перемелені шкварки, а посмажене на смальцеві борошно дуже страшно звучить як для підшлункової, так і для сучасного способу харчування і впровадження здорових практик харчування. Проте це історія, це артефакти, це реальність. Такі вареники ми готували в «Ресторації». До речі, повертаючись до вашого запитання про думку кухарів щодо старовинних страв і сучасної подачі, то Володимир Овчінніков запропонував подавати ці вареники не з присмаженим борошном, а з дієтичним білим м’ясом. Якраз він говорив про те, що замовники навіть подякують, що саме така начинка. Тобто це таки апгрейд, звісно, це м’ясний продукт всередині, але трішечки легший для сприйняття організмом. Поки що наші дослідження не є вичерпними. На Кіровоградщині близько 2 тисяч сіл, ми були в 75-ти. Проте зараз поки що зупинюся на капусняку. Мені здається, що можна назвати капусняк кулінарним брендом Кіровоградської області.
Я ПОЧАЛА ГОТУВАТИ БОРЩ НА БУРЯКОВОМУ КВАСІ
– А які з рецептів ти собі взяла на озброєння і практикуєш у себе на кухні?
– Чимало рецептів. По-перше, я почала готувати борщ на буряковому квасі. Рецепт бурякового квасу, наприклад, ми записали у селі Хайнівка Олександрівського району і в Мошориному Знам’янського району. І от учора ввечері я зварила борщ без м’яса на квасі, з квасолею. Дуже смачний, насичений смак. Моєму чоловікові дуже подобається. Також я була в експедиції у селі Коробчине, разом із друзями ми записали рецепт перепічки. Справа в тому, що Коробчине – це батьківщина моїх предків, і для мене було важливо там віднайти щось таке, що б я забрала собі в традиції своєї сім’ї. Звідти в нас є рецепт плачинди із кабаком. Саме з кабаком, а не з гарбузом, бо ми казали завжди кабаки. І перепічка від Раїси Кожухар. Також готувала бандурівські вареники, традиційні, запечені у духовці, правда, не в печі. Ще в мене є такий маленький сімейний проєкт – це садиба Вершина – стара хата, де є піч, і в печі я готувала за рецептом пиріжків з гарбузом, здається, з Кам’янки. Є рецепт Лізи Волкової, «пиріжки як пух» називається, тісто як пух. Дуже багато страв готують дівчата, мої подруги з проєкту «Баба Єлька». Це, наприклад, суп-затіруха з Мартоноші, Світлана Буланова розповідала, що це тепер улюблена страва її чоловіка. Я мрію відтворити квашу, також спробувати зробити дріжджі і вже на цих дріжджах із висівок та хмелю спекти хліб, саме так, як пекла моя бабуся. У мене вже є форми, «хвормИ» на них кажуть – їх подарувала Ольга Іванівна Крижанівська, моя викладачка історії мови з педуніверситету. Думаю, у 22-му році – ця мрія моя здійсниться.
– А в «Ресторації Кропивницьких» тільки на звану вечерю подають страви за вашими рецептами, чи вони з’явилися й у постійному меню?
– У постійному меню є тільки дві страви: це саме вареники, про які я розповідала, з піском, і вертута. Вертуту подають із маком та з морозивом, а вареники з піском – це вареники з м’ясом і соусом та посипкою з порошку з білих грибів.
– Чому назва «Смачна Кропивниччина», а не Кіровоградщина? Тобто ви уже налаштовані на те, що Кіровоградщину перейменують на Кропивниччину?
– Так. Мені Кіровоградщина різала і ріже слух, і мені інколи навіть соромно взагалі говорити цю назву вголос, тому що не бачу жодного зв’язку між Кіровим і Кропивницьким. Звісно, зв’язок є, але він негативний, і це те, чого варто було позбутися ще дуже давно. Мені подобається назва «Кропивниччина», і, можливо, якби я була ресторатором, я б відкрила якийсь паб із назвою «КропПивницький» і там подавали б наше крафтове пиво, або можна було б подавати якийсь суп чи борщ зелений із кропиви, і це була б страва, яка б піарила наше місто. І прив’язка саме до корифеїв – це краще, що може бути. Тому ми вирішили, що «Смачна Кіровоградщина» буде кроком назад, і кому як не нам, таким нібито сміливцям, призначено «скалу сесю розбить». Моєму синові, мабуть, буде краще, якщо ми будемо запроваджувати «Кропивниччину» у дійсність. У нас спочатку була назва «Смачна Кіровоградщина», проте десь на етапі збору коштів кілька людей написали: все класно, ми хочемо пожертвувати, але «Кіровоградщина», ви справді хочете так назвати книжку? І я подумала, що це дійсно знак, бо ми й самі вагалися, про це говорили й думали.
ДУЖЕ БАГАТО КНИЖОК МИ ПЕРЕСЛАЛИ В АМЕРИКУ, ФРАНЦІЮ, В ІЗРАЇЛЬ, В АРАБСЬКІ ЕМІРАТИ
– Чи є плани перевидати книжку, і де її шукати тим, хто хотів би придбати для себе або в подарунок? Чи є вона зокрема в бібліотеках області?
– Я не знаю щодо бібліотек. Справа в тому, що запитання про перевидання книжки, це ніби запитувати у «свіжої» мами, чи хочеш ти другу дитину? (усміхається). Зараз ми оговтуємося і займаємося поки що промоцією і просуванням наших ідей. Якщо буде попит і якщо ми будемо фінансово спроможні зробити друге видання, то я буду пропонувати обговорювати це із нашим видавництвом, яке взялося за створення цієї книжки, і буде друге видання. Рецепти уже є додаткові, можливо, це буде другий том, я не знаю. Що буде далі? «Баба Єлька» – це ж не лише кулінарія. У нас є багато інших проєктів, які ми хочемо втілювати в 22-му році.
Де можна придбати? Сьогодні книжку можна придбати на сайті видавництва «Їжак». Вона коштує 200 гривень. Крім цієї книжки там ще є чимало крутої гастрономічної літератури, вона є і в моїй особистій бібліотеці. У бібліотеці книжки немає, хіба що хтось купив приватно і подарував бібліотеці. Тираж її 1000 примірників, і частину можна отримати і в етнолабораторії «Баба Єлька». Можна телефонувати за вказаним на нашій сторінці номером або звернутися до «Нової газети» в редакцію. Ті люди, які нам робили внесок під час краудфандингової кампанії на «Спільнокошті», вони отримають книжку безкоштовно як донатори. Це, як я кажу, такий приємний бумеранг, який наздоганяє тих людей, які повірили в нашу ідею. Дуже багато книжок ми переслали в Америку, Францію, в Ізраїль, в Арабські Емірати. Саме звідти у нас були донатори. Багатьом батькам наших донаторів ми передали. Наприклад, в Малу Виску возили мамі нашої донаторки з Франції. Це були такі приємні несподіванки, тому що ці люди колись підтримали нас, а сьогодні ми їм віддаємо якийсь шматочок віри в добро і в спільнотворення.
– Інно, дякую тобі. Справді, було дуже цікаво слухати тебе,не зважаючи на те, що регулярно слідкую діяльністю «Баби Єльки». Багато чого все одно не знаєш, і коли прочиняються лаштунки і дізнаєшся більше, захоплюєшся і розумієш, що в нас ентузіасти дуже часто роблять більше, ніж іноді ті люди, які отримують за щось заробітну плату. І пишаюся, тому що знайома з вами.
Чекайте також на аудіоверсію інтерв’ю на сайті “Без купюр” згодом
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: