Фото – www.radiosvoboda.org
Побутує прислів’я: українці довго запрягають, але швидко їдуть. Насправді, нікуди ми не їдемо. Сотні років чужого воза штовхаємо. Нам уже й поети підказували: «Любов к Отчизні де героїть, там вража сила не устоїть», запевняли – «В своїй хаті своя правда і сила, і воля». І національні герої піднімали гасло «Свобода або смерть!». І гімн наш нагадує про козацькі гени. А ми все – то соб, то цабе. Незалежність здобули, та, схоже, не знаємо, що з нею робити. Тому весь час і тупцюємо на місці та всюди спізнюємося. Від самого початку. Пригадуєте, як Чорноморський флот став російським? Та ми його просто проспали – спізнилися привести чорноморців до присяги.
А далі – пішло. Довго думали, чи заявляти світові, що Росія порушує територіальну цілісність нашої держави поблизу Тузли, розглянули у Верховній Раді питання російсько-українських відносин, вибачте, у свинячий голос – аж через три тижні. І втратили Керченську протоку. Спросоння підписали Будапештський меморандум, не збагнувши, що це – не гарантії, а лише обіцянка гарантій, потрібен договір із конкретними зобов’заннями сторін. Здали ядерну зброю і стали беззахисними. Понад двадцять років не наважувалися злізти з російської «газової голки» і ледь не остаточно завалили економіку. Запізнилися перекинути спецпризначенців у Сімферополь, поки сепаратисти не захопили парламент автономії. Втратили Крим. Спізнилися зупинити антиукраїнський шабаш на Донбасі, і ось уже п’ятий рік воюємо.
Тепер ось скандал із консулом-антисемітом. Він уже вийшов на міжнародний рівень, а ми тільки починаємо розбиратися з добродієм Марущинцем: міністр закордонних справ Павло Клімкін доручив держсекретарю МЗС розпочати дисциплінарне провадження щодо консула в Гамбурзі. Та ним мала б негайно зайнятися Генеральна прокуратура, щоб він опинився за гратами і поніс покарання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як це передбачено українським законодавством. А сам міністр так само негайно мав би піти у відставку, оскільки не знає, хто працює у його відомстві. Тим часом, поки ми чухаємо потилицю, Україну вже зарахували до країн-юдофобів. Україну, котра згідно з дослідженнями американського аналітичного цетру Pew Research Center найменше заражена антисемітизмом серед країн Східної і Центральної Європи. Тепер американські сенатори пишуть нам гнівні листи, а добродій Долинський запевняє, що аналітики центру PRC мали не те на увазі. Та повернемося до Донбасу.
Ще в середині квітня 2014 року я оприлюднив свою статтю «Та дайте їм їхній референдум», в якій зокрема писав: «Мені здається, що було б глибокою помилкою відмовлятися від розгаласованого на сході і такого, що вимагає Росія, референдуму. Зрештою, настав час поставити крапку над «і». Якщо цього не зробимо зараз, то спокій нам тільки снитиметься. Росія ніколи від нас не відчепиться, доки в Україні житиме контингент із головою, повернутою на схід, котрий в будь-який час може стати аргументом для російської агресії… Тут можливі два варіанти. Перший – Донбас більшістю голосів заявить про своє бажання приєднатися до Росії. Варіант другий – Донбас більшістю голосів не проголосує за входження до Російської Федерації. Тоді закрити рота сепаратистам міцно і назавжди, а за будь-які прояви неповаги до Української держави, сепаратизму у діях чи словоблудді суворо карати. Сила держави не у кількості її жителів, а у кількості громадян». Цитую свою колишню статтю, щоб поставити запитання: якщо до цього можна було додуматися у тодішньому Кіровограді, то чому не додумалися в столиці? Може, не про те думали?
Був можливий інший варіант – у разі донеччани та луганці проголосують за вихід Донбасу зі складу України призначити згідно з Конституцією референдум загальнодержавний. Зрозуміло, що його результати не дозволили б порушувати територіальну цілісність нашої держави. Що сепаратистам не сподобалося б. Але за час від місцевого до республіканського референдуму пристрасті могли б помітно улягтися.
Знову спізнилися. Тепер Україна, схоже, загнала себе в глухий кут. Зачепившись за Мінський формат, вона не наважується запропонувати щось кардинальне. Тим часом нашим союзникам на Заході вже набридло опікуватися українськими проблемами і нести матеріальні втрати через санкції проти Росії. Відмовитися від захисту територіальної цілісності України вони не можуть, оскільки цим самим порушать один із головних європейських принципів. І нинішня ситуація їх не влаштовує. Європа, як говорили в старовину, хотіла б «и капитал приобрести, и невинность соблюсти». Тому вона намагатиметься якомога швидше припинити конфлікт на сході України, не виключено, за рахунок здачі наших позицій. В медіа-просторі вже з’явилися повідомлення про нібито домовленість із Петром Порошенком щодо припинення війни на Донбасі на російських умовах: поголовна амністія, негайні вибори, власні міліція, суд і все таке інше. Дуже сподіваюся, що це черговий фейк. Але чим чорт не жартує. Думати так примушує майже повна закритість дій президента не лише для населення, а й парламенту. Мінські угоди не розглянуто у Верховній Раді (а це – міжнародний документ), з ними у повному обсязі депутати навіть не ознайомлені. Насторожують активізація заяв про повернення зайнятих сепаратистами територій уже найближчим часом і ледь не погрози тим, хто сумнівається у доцільності деокупації. А міністр внутрішніх справ уже й свій план запропонував – повертати зайняті території окремими ділянками, щось на зразок купірування собачого хвоста частинами. Але цей план так само передбачає, що перед тим треба прийняти закон про амністію, провести місцеві вибори та здійснити ряд інших заходів. Яких? Одне слово, «туман яром котиться…».
Я поділяю думку тих, хто вважає, що наслідки такої деокупації будуть для України невтішними, якщо не сказати – трагічними. В цьому, зокрема, переконаний відомий письменник Василь Шкляр, котрий знає ситуацію на Донбасі не з телевізійних репортажів: «Україна ніколи не поверне кордони 2014 року. Ті люди щасливі, що живуть у Росії. Не треба забирати в людей щастя. Донбас для нас – чужа чужина. На тему українсько-російської війни я висловлюю дуже непопулярні речі. Переконаний, що та територія не варта життів найкращих українців. Мені часто заявляють, що я ледве не сепаратист, бо готовий віддати ці землі. Але у мене є кращий план повернення: відрізати усю ту територію, ту нечисть від нас, збудувати свою сильну державу, а тоді вже приєднувати кого завгодно, але на своїх умовах. Бо виходить так, що хочемо не Донбас приєднати до України, а навпаки». Не довіряєте Шкляру, повірте Олесю Гончару. «Відріжте Донбас і киньте в горлянку імперії. Нехай подавиться», – написав він у щоденнику 1993 року. Між іншим – спецпредставник Держдепартаменту США у справах України Курт Волкер також вважає, що «українці не зможуть повернути територію, вже захоплену Росією, Росія надто сильна». Про що заявив на днях.
«Так там же наши люди!», – волають єнакіївські патріоти. А чи наші вони? Звичайно, про громадян, котрі не поміняли українські паспорти на «республіканські», подбати слід. Але це не означає, що турбота про них має полягати в тому, щоб повернути їх в Україну разом з усім тим непотрібом, що сьогодні хвацько погрожує піти танками на Київ, а то й на Британію. Можемо запропонувати інший сценарій. Скажімо, Україна заявляє, що готова відмовитися від території так званих Донецької і Луганської республік за умови їх повної демілітаризації. Більше того, зможе підтримувати з ними економічні зв’язки, купувати там антрацит, що ще там знайдеться. І хай собі хазяїнують як хочуть. Нехай їх бере під свою опіку Росія, тільки не лізе туди з танками. А щодо нас, то баба з воза, кобилі легше. Ми вже відбудували Крим після Другої світової …
Зрозуміло, здача території – це прикро, це боляче. Та коли нога вражена гангреною, доречніше її відрізати, ніж гордо чекати власної смерті. І «на одній нозі» можна успішно розбудовувати цивілізовану заможну державу, якщо здоровими залишаються руки, а особливо голова. Он Австрія після Другої світової війни втратила Угорщину, інші землі, а живе – дай, Боже, нам із вами. Провінція Ельзас-Лотарінгія дуже довго залишалися предметом спору між Францією та Німеччиною. Нарешті відійшла до Франції, і тепер ніхто нікому не морочить голову.
«А за що ж тоді поклали голови наші хлопці?» – запитаєте. Наші хлопці виконали свій священний обов‘язок перед Батьківщиною: ціною власного життя зірвали загарбницькі плани Путіна й імперської Росії щодо всієї України. Ми перед ними в неоплатному боргу і повертати його маємо теплом та увагою до їхніх матерів, удів і дітей, до тих, хто живим повернувся з війни, насамперед інвалідів. Не спізнімося хоча б до них.
P. S. Я навмисне не говорив про причини усіх цих запізнень. Вони – на поверхні: відсутність політичної волі і шкурництво.
РЕДАКЦІЯ НЕ ЗАВЖДИ ПОДІЛЯЄ ДУМКИ АВТОРІВ ПУБЛІКАЦІЙ
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: