Україна гуде. Введення на тридцять днів воєнного стану в країні стало такою невичерпною темою для виступів і коментарів, що, схоже, нашим політикам, політологам, політтехнологам, телеведучим більше й говорити немає про що. І це вам не шок. Це одні, прости їх Господи, «не ведают, что творят», інші свідомо «разводят как котят» наших виборців.
Я не маю ні симпатій, ні великої довіри до голови парламентської фракції партії «Блок Петра Порошенка» у Верховній Раді Артура Герасимова. Але почну з його слів, що під час обговорення закону про введення воєнного стану з трибуни і місць сотню разів прозвучало ім’я Порошенка і жодного разу Путіна. Дійсно, недовіра до чинного президента велика, але не про те думали наші недоторкані, зриваючи відкриття сесії та бавлячись у давно придуману ними гру «проголосуємо – не проголосуємо». Вони, якщо й думали, то про що завгодно, тільки не про безпеку України.
Давайте говорити відверто. Припускаю, що перехід суден з Одеси до Бердянська чи Маріуполя був задуманий як демонстративний. Але не для того, щоб, за словами штатних провокаторів на NewsOne, «послать под пули наших необученных мальчиков», щоб у сутичці зіткнулися наші й російські кораблі, а щоб показати всьому світові: Росія, порушуючи морське право і двосторонній договір щодо користування Керченською протокою й Азовським морем, фактично захопила його. Продемонструвати наочно. І це розумію не тільки я, а й багато з тих, хто красується сьогодні на телеекранах. Але не говорять. Одні – щоб не розсердити високе керівництво, інші – аби не визнати публічно, що Росія здійснила ще один акт агресії.
Не схиляюсь до версії, ніби операція «Протока» (назву її так) була задумана, щоб зірвати президентські вибори шляхом оголошення воєнного стану. Передбачити, що росіяни під своїм прапором у міжнародних водах Чорного моря відкриють вогонь по наших кораблях було неможливо. До того ж у Петра Олексійовича є чимало непублічних важелів для впливу на хід виборчого процесу. Та й західні партнери не в тім’я биті, вони досить уважно слідкують за передвиборною кампанією в Україні, хоча офіційно вона ще й не почалася. Тож якщо операція дійсно планувалася в Києві, то лише для того, щоб показати всьому світові, що Росія захопила Азовське море, відкрито й нахабно хазяїнує на ньому. Тепер залишилося замкнути Керченську протоку перед українцями й заявити: «Азовнаш», і у такий спосіб остаточно вирішити «украинский вопрос в Азовськом море». Нам потрібні були заходи на упередження. Без пострілів і крові. Це тільки з великого похмілля можна стверджувати, ніби українська влада свідомо послала два катери і один буксир, щоб атакувати з десяток російських бойових кораблів, котрі, до того ж, прикриваються авіацією
Українські моряки діяли коректно і чітко. Продемонструвавши, що російська сторона поза всякими міжнародними нормами і без будь-якої причини не пропускає їх в азовські води, вони повернули свої судна назад і вийшли у відкрите море. І тут були атаковані, спочатку тараном, щоб викликати захисний вогонь і тим самим отримати підтвердження, ніби саме українська сторона розпочала конфлікт. Але не вийшло. Тоді браві чорноморці відкрили вогонь на враження.
А тепер – про те, що сьогодні обговорюють чи не на всіх каналах (про Facebook уже й мовчу), тобто про введення воєнного стану. Думаю, його треба було оголосити у перші ж дні появи в Криму «зелених чоловічків». Це, зрозуміло, покликало б за собою людські жертви, але не числом з трьома нулями, а на кілька порядків меншим. Тоді і вчасно було б звертатися до Будапештського меморандуму. Але що з воза впало, те пропало. Рано чи пізно воєнний стан був би оголошений – чим далі в ліс, тим більше дров, а їх наламано достатньо. Те, що сталося поблизу Керченської протоки, знову сколихнуло Європу і світ. Важко сказати, як вона відреагує цього разу, та що не на користь Путіна, то це точно. А от як повелися українські політики і телеканали (свідомо виокремлюю їх із загального медіапростору з огляду на їхню багатомільйонну аудиторію), то вони цього разу роздягнулися по саме нікуди. І, можливо, це було б позитивом, коли б не смертельна загроза, що нависла над Україною.
Політики – хай собі, у них голова набита передвиборним клоччям. А от як поводяться «пропагандисти і агітатори» наймасовіших ЗМІ, що вони пропонують глядачеві з ранку до вечора, варто поговорити зараз. Про загрозу Україні там – ніби між іншим, головним чином про «права людини». Чи не закриють якісь канали, чи не залишаться мешканці Зачепилівки без солі, чи не зникнуть чого доброго сірники, чи не заберуть завтра у когось автомобіль – он уже й фейк поширили, ніби конфіскуватимуть авто на закордонних номерах, чи не виселять з хати… Не заборонять не залишаться, не зникнуть, не заберуть, не виселять. І тележурналісти це прекрасно знають. Але виносять на люди, плодять страх, сіють паніку, дезорганізують людей. Одні заради гострого сюжету, другі – на догоду замовникам, а всі разом – на користь того ж агресора. Замість того, щоб об’єднувати українців навколо спільного лиха. Тому не треба дивуватися заголовку моєї статті, він звернений саме до таких медійників. Вони на це заслужили. Звичайно, заголовок фігуральний, алегоричний. Бо чума – хвороба заразна, вона може зачепити й невинних людей.
А стосовно передвиборних перспектив Петра Олексійовича, то на мою думку, йому б варто було оголосити, що не балотуватиметься на другий строк. Щоб припинити всеукраїнський шарварок навколо головного крісла країни – це, напевне, єдиний спосіб спрямувати виборчий процес у конструктивне русло. І завершити свою президентську каденцію достойно.
Броніслав Куманський
Між крапельками по грабельках – 26 років після Всеукраїнського референдуму
Тіні з минулого баламутять наївних
Чому для влади мирні акції страшніші погромів
Пенсії осучаснили. На часі осучаснення зарплат депутатів?
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: