Мирна дійсність може також травмувати морально-психологічний стан військових. Особливо, коли після умов виживання та постійного стресу вони приїжджають додому. За словами самих військових, вони потрапляють в інший світ, який за час повномасштабної війни змінилися в гірший бік. Та найдивніше для них, коли цивільні замість підтримки та щирого «Дякую» починають боятися людей у військовій формі. «Без купюр» поспілкувався із воїнами Кіровоградщини, щоб дізнатися, що вони відчувають, коли повертаються із лінії фронту додому. А також взяв коментар у психологині та керівниці центру медико-психологічної реабілітації, про те, що ж повинні робити цивільні для підтримки морально-психологічного стану військових, щоб вони відчували повагу й вдячність.
«Значна частина суспільства не усвідомлює, наскільки війна близько»
Депутат Новгородківської селищної ради, голова обласної організації ВО «Свобода» Павло Дейнеко служить у 79-й окремій ДШБ ЗСУ. В інтерв’ю “Без купюр” він розповів, що його хвилює, що багато цивільних відмежувалися від війни.
Фото з власного архіву Павла Дейнека
“Найперше турбує і викликає нерозуміння те, що значна частина суспільства не усвідомлює, наскільки війна близько. Таким людям варто організовувати екскурсії в Донецьку область. Бо відсутність усвідомлення небезпеки викликає безвідповідальне ставлення до громадянської позиції й до тієї ролі, яку кожен з нас має виконувати для перемоги”.
Павло Дейнеко зауважує, що цивільні вже не так охоче допомагають військовим. А нагнітання та підігравання російській ІПСО погано впливають на дух воїнів.
“Друге – стосунки цивільних і військових. Цивільні дуже міфізували нас. Звикли писати в соціальних мережах «Вічна слава героям!», ставити сумний лайк, але до кінця не розуміють, що за них віддають своє житті не якісь міфічні воїни, а такі ж люди, як вони. Наскільки це реально жахливо. Це зруйновані долі, це невтішні батьки, які ніколи не побачать своїх синів. При цьому, співчуваючи, відмежовуються від війни. Не так охоче вже допомагають військовим, не поспішають іти в тероборону, навчатися тактичній медицині, щоб в критичний момент надати допомогу.
Третє – відсутність інформаційної гігієни. Люди стали активними користувачами соцмереж, Телеграму і ТікТоку. Вони споживають, а потім ретранслюють такий інформаційний шлак, що просто розумієш, що ми так інформаційну війну не виграємо, що потрібно щось робити. Нагнітання, російська ІПСО про тотальну зраду. Це впливає і на військових”.
За словами військового, місцева влада повинна робити все можливе, щоб фронт мав надійний тил.
“Місцева влада відірвалася від реальності. Вона має усвідомити відповідальність і допомагати фронту й бійцям, організувати навчання з тактики. Звісно, є критична інфраструктура. Але кожну вільну гривню потрібно витрачати на оборону. Я не розумію, чому не запроваджено масового навчання з «такмеду». Адже ніхто не застрахований, що прилетить ракета і уламок когось поранить, наприклад, у ногу і людина стече кров’ю, бо їй не зможуть надати своєчасно допомогу”.
Повне інтерв’ю із Павлом можна прочитати тут.
«Для багатьох людей війни немає»
Антон Шевченко до війни обіймав посаду першого заступника директора Департаменту надання адміністративних послуг Кропивницької міської ради. Тепер чоловік – військовий.
Фото з власного архіву Антона Шевченка
“Я місяць був на лікарняному в місті. Тут на вихідних видно, що для багатьох людей війни немає. Хлопці танцюють. Це треш. Ну, добре ще дівчата. Але коли здорові хлопці веселяться, танцюють… І коли зараз у формі йдеш, то таке враження, що люди навіть бояться. Думають: «Раптом ТЦК». Надивились відео в соцмережах і голову опускають. Як на мене, представники ТЦК повинні іншу форму одягати, а не як звичайні військові. Хоча це також військові, але треба якось, щоб можна було розрізняти”.
За словами Антона навіть проста вдячність кудись зникла.
“Я коли раніше у формі на вихідних приїжджав, то невідомі люди мимо проходили, віталися і говорили «Дякую». Зараз цього вже немає…”.
«Найбільше дратує подвійна мораль»
Андрій Лисенко нині сапер в Збройних силах України. До повномасштабної війни був шеф-редактором Центральноукраїнського бюро новини (CBN).
Фото з власного архіву Андрія Лисенка
“Дратує, що міська влада Кропивницького не стільки допомагає ЗСУ, як щось там асфальтує, косить траву за півтора мільйона гривень на рік, роздає землю. І взагалі займається якоюсь фігнею, ніби війни немає.
Дратують ухилянти. Знаю кропивничан, які до початку повномасштабки ледь не закутані в український прапор ходили, боролися з росією, аж слина летіла. Тепер їх навіть у фейсбуці не видно. Не розумію – і це стосується не лише Кропивницького, – коли зрадникам і колаборантам дають умовні строки”.
Та найбільше Андрія Лисенка дратує подвійна мораль.
“Коли прощатися з загиблими героями десь у центрі Кропа не можна, раптом туди прилетить. Збирати народ (у кращих совкових традиціях) з нагоди якоїсь дати біля якогось пам’ятника – можна. Коли допомагають на словах, а не на ділі. Коли ловлять крадіїв державних коштів, роздувають з цього пафосну історію, а потім… Всі знають, що потім”.
Проте, на думку військового, є надія – це люди.
“Втім, не все так погано. Є люди, які тримають тил, – я вдячний їм до небес. Є люди, завдяки яким є я”.
«Не бійтеся дякувати»
Якщо протистояння російській ІПСО, подвійній моралі та іншому – це щоденна праця над собою, своїм інфопростором та соціумом, то проста, але така важлива вдячність військовим – це необхідність.
Тому «Без купюр» запитав у психологині, керівниці центру медико-психологічної реабілітації «КОМ-ПАС» Анни Колєвої, як правильно подякувати, підтримати, показати свою вдячність військовим. І найголовніше – зробити це доречно. Як не образити словами та які запитання краще не ставити.
За словами Анни Колєвої, вдячність – дуже важлива для підтримки військових. Це визнання їхнього героїзму. Проте універсального жесту чи слів українське суспільство ще не напрацювало.
“Коли кажуть, що подякувати військовим, які йдуть нам на зустріч, можна поклавши руку на серце, то це хороший жест. Але чи знатимуть воїни, що ми їм подякували? Я можу передбачити, що в нас напрацюється певний стиль того, як ми дякуватимемо. Наприклад, дякують й обіймають, пропускають у чергах чи пригощають за рахунок закладу”.
Психологиня наголошує, що дякувати потрібно, навіть необхідно. Але важливо, щоб це було ненав’язливо та щиро.
“Проте подякувати військовим потрібно так, щоб не налякати. Не за спини людині, яка вас не бачить, можливо перебуває у своїх думках, казати дякую. Це її налякає. Потрібно максимально толерантно, дотримуючись соціальної дистанції, комфортної зони для людини підійти й сказати простими словами: «Я вас не знаю, але хочу подякувати за те, що ви мене захищаєте, або «за те, що ми можемо тут спокійно жити». Головне простота і щирість. Не боятися цих важливих слів”.
Підтримка рідних та друзів, які зараз воюють, теж важлива. Ми повинні дати зрозуміти, що поряд, підтримаємо, вислухаємо.
“Що стосується знайомих, друзів, рідних, які зараз на війні, то правило одне – запитати «Чим я можу тобі допомогти, як можу підтримати, чи хочеш ти, щоб я щось розповів/ла, зробив/ла для тебе, можливо вислухав/ла». Хтось так і скаже: «Хочу, щоб мене вислухали», або «хочу почути, що там вдома»”.
Анна Колєва зауважує, що почути й бути почутими – це важливо для військових.
“Дізнатися, що там вдома – це розвантаження нервів, зв’язок із рідними. Спосіб відчути себе частиною того життя, яке було до війни. Часто я стикаюся з тим, що після того, як цивільний стає військовим, з ним перестають спілкуватися друзі. І починається так званий розрив соціальних зв’язків. Людина й так іде в тяжкі умови, вона втрачає своє колишнє життя, обмежена купою речей, має завдання. Вона вже втратила якісь важливі речі та моменти для себе. І тут втрачає ще й опору, тобто друзів. Через що так стається? Через те, що друзі не знають, що сказати, не знають, що розповісти, бо начебто звичні речі для цивільного військовому стають непотрібними та навіть незрозумілими”.
Тому, наголошує пані Анна, потрібно шукати теми, які мають важливість для цивільних та військових, які дають спільність, об’єднують. Запитувати про що доречніше поговорити, чого краще уникати. Тримати зв’язок та контакт – це надважливо і для збереження психологічного стану, і для продовження стосунків.
Також важливо пояснювати дітям все, що стосується війни, військових та нашої реальності. Адже, як зазначає Анна Колєва, від цього нікуди не подінешся. Особливо важливо пояснити дитині, чому військові на протезах, у кріслах колісних.
“Коли діти тикають пальцями на військових з інвалідністю, то це проблема того, що їм не пояснили цього. А це потрібно робити. Не в жахливій формі пояснювати, без страшних деталей, але в загальних рисах, що так буває. Це наслідки війни. Та ціна, яку військові платять. Але це не робить їх не такими”.
Пояснення всіх явищ дає дитині толерантно та з розумінням ставитися до військових. А ще виховує людяність та не дає порушувати особисті кордони інших людей.
“Для дитини це може бути шоком, невідомістю, бо вона з цим не стикалася, але тут питання не до дитини, а до дорослих. Тому моя порада – говоріть із дітьми, пояснюйте, вчіть ставитися толерантно. Ми часто боїмося дітям говорити про війну та її наслідки, але вони давно все розуміють, адже так само як і ми, дорослі, живуть у цій реальності”.
«Без купюр» закликає донатити військовим, підтримувати збори, а ще висловлювати вдячність простим «Дякую» рідним, друзям, знайомим і просто перехожим у військовій формі. Від них залежить наше життя.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: