«Близько 90% заробітчан в Італії – це жінки. Вони тяжко працюють,щоб допомогти своїм родинам, та майже не мають відпусток, тому для дітей, які залишились тут, вони мами, що живуть у телефонах…»Перше, що прийшло на думку, прочитавши цей пост Любові Кардаш у Фейсбуці, це український фільм «Гніздо горлиці», і як рідко ми, говорячи про трудову міграцію і скаржачись на складне життя в Україні, задумуємося над тим, як живеться нашим жінкам-заробітчанкам на чужині, про роз’єднані родини і особисті трагедії. І що ставши опорою і підтримкою для своїх сімей, які мешкають в Україні, вони часто теж потребують підтримки. Тому в розмові з Любов’ю ми не обмежилися запитаннями лише про акцію.
Любо, я правильно зрозуміла з вашого допису у Фейсбуці, що ваша мама також одна із тих, хто для рідних живе в телефоні, перебуваючи далеко від дому?
Так, справді моя мама вже багато років мешкає в Італії, і я сама два роки жила там, навчаючись академічному співу в консерваторії італійського міста Феррара.
І чому саме книжки вирішили передати до Різдва, вас попросили чи тому, що це універсальний подарунок?
По-перше, мені так просто захотілося. По-друге, я ще музикант, викладаю гру на бандурі в музичній школі, а там є така організація «Надія», яка опікується українцями. І мене від цієї організації запрошували виступати з бандурою. Італійці були в захваті від цього інструменту і називали його звучання ангельською музикою. Для українців же бандура, звісно, не була чимось дивним, але вони дуже раділи, коли чули її, бо дуже сумують за всим, що їм нагадує про Батьківщину. До речі, кілька років там проходив фестиваль вуличної музики, і мене запросили взяти в ньому участь. Фактично я стала першою, хто представляв там Україну, й італійці вперше побачили та почули бандуру. А організація навіть проплатила дорогу та проживання моїй викладачці з Кропивницького та ще одній дівчинці, з якою ми швидко зробили програму виступу. Тобто їм там дуже не вистачає всього українського. Українські ж книжки – це для них крім згадки про Україну, ще й можливість відволіктися і відпочити від тяжкої роботи.
Бандуру також берете із собою?
Так, хоча останні кілька років хоч і викладаю в музичній школі, але сама вже давно не грала, бо більше переключилася на академічний вокал, навіть займалася в нашої відомої землячки, солістки Національної опери України та народної артистки Лідії Забілястої, закінчила Національний університет імені Грінченка, до недавнього часу працювала в обласному академічному театрі імені Кропивницького, і наразі після відпочинку і творчого перезавантаження збираюся розвиватися в тому ж напрямку. Але не можу не виконати прохання своїх земляків, тому їду з бандурою і обов’язково виступатиму для них.
Не можу не запитати, наскільки реалістично передає життя українських заробітчанок в Італії український фільм «Гніздо горлиці»?
Він дуже правдивий, все один в один. Але то тільки одна історія. Насправді драматичних жіночих історій дуже багато, всі вони абсолютно різні. Моя мама свого часу так само, як і головна героїня, сиділа на лавочці в чужій країні і не знала, що її чекає далі. На щастя, у неї було трішки грошей на перші кілька днів, і зустрілися добрі люди, які допомогли з роботою. Я, коли почала збирати книжки для наших жінок, мені спадало на думку, що не всі мене зрозуміють, що хтось подумає, що вони в Італії самі собі можуть дозволити собі купити книжки. Але це не так. Є жінки, яким уже за 60 і більше, і не зважаючи на вік, вони там дуже багато працюють, у кожної з них свої проблеми, які вони не можуть подолати. Хтось не мав змоги опанувати Інтернет, щоб звідкись черпати інформацію, читати ті самі електронні книги чи просто спілкуватися з рідними. Хтось тільки приїхав і ще не встиг, як слід, зачепитися, освоїтися. Тому я не просто роздам ці книги, а передам до бібліотеки міста Феррара, щоб усі, хто хоче, мали змогу їх читати.
Як взагалі італійці ставляться до українців й України в цілому?
У цілому нормально, але й українці є різні, відповідно і ставлення до всіх різне. Є люди, які не беруть нічого в культурному плані з того, що дає їм Італія, мають низький рівень культури. Або є такі, що намагаються урвати побільше, хоча не бідують, і навіть продають землякам роботу за 250 євро. Щодо ставлення до України, то я була в Італії влітку, спілкувалася в тому числі і з італійцями, і мушу сказати, що у них зараз своїх проблем вистачає, зокрема, з біженцями. Роботу знайти стало складніше, ціни на все також зростають. Тому вони в переважній більшості не слідкують, що тут у нас відбувається, і зайняті своїми проблемами. Є багато дезінформації. На тих каналах, до яких у мене був доступ, про війну в Україні чи інші події взагалі нічого не показували. У мене є один товариш там, він вокаліст дуже високого рівня, але оскільки і там зарплата в культурній сфері не дуже висока, то став адвокатом. Спілкується з дуже багатьма людьми, цікавиться подіями у світі, він мене запитував, чи правда, що в Україні йде війна.
Як активно відгукнулися жителі Кропивницького на вашу акцію?
Досить активно. Відгукнулися і журналісти, і громадські діячі, і навіть письменники, а також просто небайдужі.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: