До війни Степан Михайлецький ніколи не був на Сході країни. Від народження – західняк, за волею долі – кропивничанин, який майже все життя працював акушером-гінекологом у Кропивницькому. Тут став сімейним чоловіком, батьком і дідусем. Попри суспільні стереотипи, що західняки не люблять східняків, які нам часто за принципом “розділяй і володарюй” нав’язують політики та їхні прихильники, за півтори години розмови жодного критичного чи зневажливого слова у бік жителів східних регіонів не почула. Каже, що ані в Харкові, ані в Дружківці, Слов’янську чи Ізюмі не зустрічав прихильників росії. І переконаний, що узагальнення спотворюють реальність та не сприяють єдності українців, а почекунів “руського міра” можна зустріти й у Кропивницькому. Як акушер-гінеколог у 2022-му опинився у 67-й окремій механізованій бригаді, створеній на базі підрозділів Добровольчого українського корпусу “Правого сектора”, чи багато лікарів із його спеціальністю служать у війську, про стосунки з колегами читайте в нашій рубриці “Важливі люди”, в якій ми публікуємо інтерв’ю з військовими.
Не зустрічав людей, які після окупації сумували за росією
– Де ви зараз? – починаю з загального, щоб зрозуміти, чи готовий співрозмовник говорити. Адже, відверто кажучи, не з усіма вдавалося.
– Служу… У 67 окремій механізованій бригаді. Зараз на Курському напрямку. Військовим лікарем, – в голосі відчувається здивування, але говоримо.
Я не відразу розумію, що за бригада. Степан Пилипович уточнює…
– Створена на основі “Правого сектора” у 2022 році. Але минулого року майже всіх розкидали по різних підрозділах. Переважно тих, хто був у бригаді з перших днів повномасштабної війни.
– Ви самі її обрали чи вас направили?
– Ні, коли в грудні 2022-го мобілізували, потрапив в інший підрозділ, на Миколаївщину. Але мене як гінеколога туди не взяли.
– Я мала інше уявлення про спеціальності лікарів, які потрібні у війську, – озвучую думки вголос.
– Я теж, – відповідає Степан Пилипович. – Тепер от, зараз на Курському напрямку, неподалік від Сум. Але я всюди був, майже на всіх напрямках. Спочатку була Волинь, перший місяць, потім Слов’янськ, Лиманський напрямок, Серебрянський ліс, Часів Яр, Дружківка, Ізюм. Пів Сходу об’їздив. А раніше тут ніколи не був. Ось, більше як місяць тому перекинули нас сюди, на Курщину. Потрапили під інше підпорядкування.
– Український поет, прозаїк і музикант Сергій Жадан ще у 2019 році застерігав від того, що не потрібно видавати розмову або кілька з жителями Донбасу за соціологічне опитування і загалом відділяти їх від інших українців. Однак я щодня бачу протилежне навіть у своїй достатньо інтелігентній “бульбашці” в соцмережах, вже не кажучи про коментарі в різних спільнотах. Політики нас легко ділять за регіонами, за рівнем патріотизму, а ми й не проти. Бо часто зручно всю відповідальність перекласти на когось, ставити штампи “непатріотичних”, чекунів “руського міра”. Але коли я торік запитала в прокурора області про те, хто ті зрадники й колаборанти, яких виявили на Кіровоградщині, то з’ясувалося, що більшість із них місцеві. А яка у вас думка склалася про жителів східних регіонів, як у людини, яка раніше з ними практично не спілкувалася?
– Можливо, серед старшого покоління є такі, яких можна назвати “ждунами”. Але люди років 30 однозначно – ні. Я був майже рік у Слов’янську – найдовше, також у Святогорську, в Дружківці, в Краматорську. Спілкувався з місцевими жителями, але я не можу сказати, що в них проросійські погляди. Всюди є різні люди. Неблагополучні категорії можуть здавати наші позиції. Але я не зустрічав там людей, які підтримували росію. Та прильоти були й не раз там, де ми знаходилися. Хтось таки здавав інформацію. Більшість населення розмовляють російською, особливо в Харкові. В цьому місті ми були місяць. Але все одно населення підтримує Україну.
Я вважаю, що це узагальнення, що на Сході всі чекали путіна. Думаю, що в Кропивницькому теж таких можна знайти. Не варто робити висновки із кількох випадків про усе населення. Багато залежить від того, в яке оточення потрапляє людина, з ким спілкується.
Як приклад – Ізюм. Я там був після окупації, в травні 23-го, то до нас адекватно і доброзичливо ставилися. Особливо ті, які пережили окупацію. Можливо, ті, які хотіли в росію, десь виїхали. Але ті, які залишилися, підтримували Україну. За росіянами точно не жалкували. Я орендував житло в жінки. В її будинку під час окупації жили росіяни. Дочці якимось чином вдалося втекти, тому що їй років 30. А вони з чоловіком – пенсіонери, залишилися. Вона розповідала і про тих, які жили у її хаті, і які жили у сусідів. Як вони себе поводили, як “безчинствували”.
– А що саме розказували про “безчинства” росіян?
– В цілому не розпитував, але якось їхали з нею хвилин 5-7 і вона ділилася спогадами, що напивалися, всіх шикували, погрожували розстрілами.
– На Курщині ви спілкувалися із місцевим населенням?
– Я особисто ні. Тому що наша медична рота не знаходиться безпосередньо на позиціях. Є евакуаційне відділення. А є лікувальне. У лікувальному відділенні лікують легких хворих, поранених, контужених. Важких відправляють з однієї лікарні в іншу, далі до госпіталю. Там свої шляхи евакуації. До нас привезли пораненого, зняли турнікети, стабілізували стан і повезли далі. Бо ми знаходимося в польових умовах, в непристосованих приміщеннях, підвалах, хатах закинутих. У нас тут немає умов для операцій.
– Що побратими кажуть про те, що ми захопили території російської федерації на Курщині, хоча втрачаємо свої?
– Кажуть, що потрібно було відтягнути сили з інших напрямків. Тим більше, що виникли такі передумови, що у нас була можливість туди зайти без проблем. Та зараз утримувати дуже важко.
– За вашими відчуттями й за тим, що говорять побратими, чи можливе те припинення гарячої фази війни, про яке каже Трамп? Чи варто цивільним у це вірити, чи, як сказав один мій знайомий військовий, що нам далі потрібно кожному робити свою справу, щоб перемогти – не сподіватися на когось чи на перемир’я?
– На жаль, зараз у нас немає можливості щось захоплювати й відвойовувати свої території, як це було раніше. Так, було у 2022 році піднесення. Але з 2023-го все змінилося. А зараз військовим взагалі дуже важко, особливо тим, хто воює вже три роки. В першу чергу, важко морально, тому що люди не знають свого майбутнього. Одні вдома сидять, а тут три роки віддав, і ніяких перспектив немає.
Ще добре, якщо, коли повернешся додому, та залишиться робота. Є навіть випадки, коли люди звільнялися з якихось причин, як правило, через хворобу чи за сімейними обставинами, три місяці побули вдома, і назад хочуть. Бо не бачать перспектив у мирному житті. Але таких небагато звісно.
Дрони не виграють війну
Більшість хочуть додому. Та, на жаль, замінити їх немає ким. Хоча зараз є що йдуть на контракт. Повідкривалися рекрутингові центри. Зокрема, третьої штурмової бригади. У нас також є рекрутинговий центр у Львові. Люди пишуть заяву, що вони хочуть служити за контрактом в якійсь конкретній бригаді на певній посаді.
– Що для вас особисто найважче?
– Просто хочеться додому вже. Буває, сирену включили не знаю в скільки, з дев’ятої ранку, то й до вечора не виключали. До шахедів до прильотів уже всі звикають. Втомлюєшся також від частих переїздів. Бувало таке, що на одне місце приїхали, побули 10 днів, поїхали. Розвантажили все, знову поїхали на інше.
Якщо орендуємо десь цивільне житло, то потрібно за місяць віддати 15 000 за проживання і за комунальні послуги, щоб не жити в якихось покинутих непристосованих умовах. Тому що це дуже складно. Всюди на всіх напрямках ми платили за проживання людям. Щоб не жити в сирих підвалах. Кожен переїжджає і шукає собі більш-менш прийнятні умови. Ті, хто ближче до позицій, шукають собі хати. Медрота трішки далі від фронту. В межах 30-40 км від лінії зіткнення. В більшості випадків – це невеликі районні центри неподалік.
– Дуже відрізняється настрій, коли був контрнаступ з українського боку, і зараз?
– Перший рік-півтора всі були за те, що території в жодному випадку не можна здавати. Але зараз усі розуміють, що за 2024 рік ми втратили дуже багато людей і немає резервів. Дрони не виграють війну, потрібна піхота. Людей немає, а ті, кого ловлять військкомати, вони не готові воювати. Беруть тих, кому 45+… Ну, оце останній раз я був вдома, зупинили мене, запитують, скільки років. Кажу – 54… То сказали “Їдьте”.
– А як ви, як лікар, вважаєте: 45 плюс – це така категорія, яку вже за якимись фізичними можливостями не варто мобілізовувати?
– Я вважаю, що після 50 уже можна було б не брати. Тільки тих, хто сам хоче.
– Скільки разів із 2022 року ви були вдома у відпустці?
– Стільки скільки передбачено. У 2022 році – 10 днів. Потім зробили більше. У 24-му – 30 днів. Двічі по 15.
Особливої уваги немає. Всі раді, що вони на своїх місцях і не воюють
– Як сприймається тиловий Кропивницький?
– В мене мама лежала в обласній лікарні. Місяць тому я приїжджав, у неї стався геморагічний інсульт, її оперували.То навіть, коли приходив до колег-лікарів, нікому немає діла до того, що ти на війні. Особливої уваги немає. Всі раді, що вони на своїх місцях і не воюють. Зараз більшість забронювали. Ще на початку брали хірургів, стоматологів, анестезіологів. А зараз – ні. Загалом в армії мало гінекологів. Може, бути тільки так, що самі пішли. Є ще одна жінка, моя колега з онкодиспансеру, бо в неї мобілізували чоловіка. Вона працює у госпіталі імені Пирогова. Зараз не знаю нічого за неї, тому що за останні пів року не перетиналися. Інші також проходили медкомісію зі мною, але їх чомусь не взяли.
– Що б ви сказали своїм землякам?
– Складно підібрати слова. Напевне, побажав би більше поваги й уваги до військових. Це не вимагає від вас тих зусиль, які докладають вони, щоб ви тут майже не відчували війни.
– Бажаю і вам якнайшвидше повернутися до родини й до пацієнтів.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: