Цього тижня в Кропивницькому під гаслом “Музи не мовчать” відбувся найстаріший фестиваль області “Вересневі самоцвіти”. Через загрози воєнного часу захід широко не анонсували. Квитків у продажу не було. Потрапити до театру можна було лише за запрошеннями. Завдяки кропивницьким меценатам до нашого міста приїхали театри Маріуполя, Харкова, Чернігова і Києва. Відкривав фестиваль Донецький академічний обласний драматичний театр, який до відомих воєнних подій працював у Маріуполі. Маріупольці показали виставу «Крик нації» про життя та творчість Василя Стуса. Але перед цим поділилися з журналістами власними драмами, написаними війною. Зокрема, розповіли, як у них на очах умирали рідні, як вони вибиралися з окупації, про фільтраційні табори та як пережите лягло в основу п’єси “Маріупольська драма”. Її хочуть показати в Нюрнберзі як свідчення про воєнні злочини росії.
«Тексти актори начитали на диктофон і драматург Олександр Гавриш написав п’єсу. Реквізитами стали речі, які актори привезли з Маріуполя. Зокрема, піжама людини-павука, в якій наш актор Дмитро Муранцев вибирався з окупації», – розповіла режисерка і в.о. директорки театру Людмила Колосович.
Зараз трупа працює в Ужгороді та складається із 7 акторів, двоє з них студенти, які долучилися до театру після 24 лютого.
Вижили під час удару по театру
Дмитро Муранцев – один із тих, хто був у театрі під час бомбардування.
«Чому всі йшли в драмтеатр? Бо обіцяли евакуацію, ніби узгоджену з двох сторін. Людей мали вивезти у Запоріжжя”, – розповів він. – “Повномасштабне вторгнення відбувалося на кількох напрямках і ми до кінця не усвідомлювали, що перебуваємо в найпекельнішій точці. Бо бачили відео, що в Харкові такий же жах».
Згодом хлопець перебрався з гуртожитку до драмтеатру. Він із жахом згадує той день, коли надпотужна бомба поховала під руїнами театру сотні людей, які переховувалися в його сховищі.
“Після того, як драм упав, ми просто бігли містом. Нас підібрав мікроавтобус і вивіз на трасу, де ми спіймали зв’язок. Як добре, що я встиг повідомити мамі, що живий, і про те що сталося. Інакше б вона не пережила, бо вона знала, що я жив у театрі», – розповідає Дмитро про день бомбардування театру російськими військами.
Він ішов трасою в костюмі людини-павука й усвідомив це лише тоді, коли водій зупинився і запропонував підвезти.
Хлопець не був актором, але навчався в театральному коледжі. Людмила Колосович запропонувала приєднатися до трупи. Зараз Дмитро навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті на актора та бере участь у виставах Донецького академічного обласного драматичного театру.
Довга дорога до України — фільтраційний табір, Владикавказ, Грузія, Німеччина, Польща
Заслужений актор України Анатолій Шевченко здолав дуже довгий шлях, щоб повернутися в Україну та в театр.
«26 лютого з лівого берега Кальміуса доїхати до театру я не міг. Ми з мамою спускалися в підвал і ходили навшпиньки, бо стеля була дуже низька. Тому, коли з нього виліз, не міг рівно стояти. Через кілька днів почув по радянській радіомильниці, що театр розбомбили. Мене охопив жах. Хотілося плакати, а сліз не було», – пригадує пан Анатолій.
А згодом прийшли “ввічливі” зелені люди й погнали українців в Новоазовськ.
«Через кілька тижнів життя у підвалі мати померла. Вона залишилася на клумбі, бо поховати її не було можливості», – розповів Анатолій Шевченко.
Потім був фільтраційний табір та дорога в Ростов-на-Дону.
«Добрі люди допомогли доїхати до Владикавказу, згодом до Грузії, де нарешті я зміг вільно дихати. Адже в Ростові всі були впевненні, що ми тут в Україні вбиваємо один одного, і їм нічого не можна було довести. А грузини — щирі люди допомогли доїхати до Німеччини. Потім була Польща та нарешті Україна. Польський прикордонник запитав мене «Куди ти їдеш?», а я відповів «Додому». Мабуть, він вирішив, що в Маріуполь. Бо почав переконувати, що туди не можна», – згадує актор.
Але його нічого не могло зупинити дорогою до батьківщини. Актор зізнався, що перші сльози з’явилися, коли зателефонувала Людмила Колосович і покликала в театр.
Як Донецький театр живе зараз?
«Легко було втратити театр, бо після авіадару ми розсипалися як горох по всій Україні, навіть більше – по всьому світу. Я не мала більше роботи й навіть не розуміла, чи буду режисером, акторкою. Була впевнена, що всі працівники загинули», – каже режисерка, в.о директора Донецького академічного обласного драматичного театру Маріуполя в Ужгороді Людмила Колосович.
Однак, на щастя, були ті, хто вижив і навіть знайшов сили знову виступати на українській сцені.
«Раніше театр налічував 210 працівників, в трупі було 154 актори, 6 транспортних засобів. Зараз у нас 7 акторів та технічні працівники. Але ми ставимо вистави, навіть пишемо п’єси. Зокрема, написали «Крик нації», адже нас не задовольняли тексти про Василя Стуса ті, що були. Навіть гастролюємо. Були в Хусті, Львові, хоча й не маємо свого транспорту. А ось, нещодавно, 15 вересня, представили прем’єру «Маріупольська драма», – розповіла пані Людмила.
З колегами, які залишилися на окупованій території, не спілкуються, бо не мають ні часу, ні бажання.
«Понад 60 працівників театру, більшість з них актори, залишилися чи повернулися в Маріуполь. Вони створили Маріупольський республіканський російський драматичний театр. 10 вересня розпочали театральний сезон в Маріуполі, був концерт у вечірніх сукнях перед розбитим театром. Деякі колишні колеги поїхали в росію, в Крим. Хтось в Україні, але не долучився до нас. Ще частина колишнього колективу виїхала через росію в Європу», – розповіла режисерка театру.
За її словами, наразі стало багато виникати так званих Маріупольських театрів як в Україні, так і закордоном. Однак Людмила Колосович запевнила, що офіційно вони єдині — маріупольський театр. Наразі оголошено конкурс на творчі вакансії.
Актори Донецького академічного обласного драматичного театру не знають, коли зможуть повернутися в Маріуполь. Але переконані, що на місці драмтеатру треба зробити меморіал, а не відбудовувати приміщення. Адже там загинуло багато жителів Маріуполя.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: