Переселенка з Бахмута, що на Донеччині, 26-річна Анастасія поділася у рамках спільного проєкту “Без купюр” та Валерії Мучлер історією її першого дня війни. Вона розповіла про перші емоції від усвідомлення страшної дійсності та як із рідними змушені були покинути домівку. Коли нам випало поспілкуватися і записати її історію, дівчина була волонтеркою в одному з гуманітарних центрів Кропивницького, де допомагала таким же переселенцям, як і сама, і щойно закінчила медуніверситет.
Про 24 лютого Анастасія згадує так:
https://www.youtube.com/watch?v=JGpvJI2tu2Q
«Я пригадую, як 24 лютого вранці я прокинулась від того, що в мене розривається телефон. О 7 ранку, мені починають телефонувати, один за одним. Я не розуміла, що відбувається. Просто йду на кухню і дивлюсь, що по вулиці їдуть танки, жінка щось говорить у гучномовець. Мені дуже незрозуміла ситуація. Я відповідаю на дзвінки. Мені кажуть, що Краматорськ бомблять, Харків намагаються захопити. І тут я зрозуміла, що війна почалась. Війна в яку я не вірила, ніхто з моїх знайомих не вірив».
Анастасія каже, що українці звикли до того, що ця війна триває з 2014 року десь в Донецьку, Луганську. Але люди з інших областей та міст України не відчували цього так сильно, як жителі окупованих територій.
«У мене є знайомі в Донецьку, з якими ми спілкувались. Вони розповідали наскільки все там змінилося з того часу, як я там була востаннє. А я раніше їздила туди дуже часто. В мене також там жили родичі. Але вони всі виїхали звідти. Сказали, що на тій території жити неможливо», – розповіла дівчина.
Вперше на собі відчули початок війни Анастасія та її сім’я приблизно 17-18 березня, коли з сестрою та племінником, якому було лише чотири дні від народження, почули сильні вибухи.
«Ми побігли в коридор і розуміємо, що ці вибухи настільки сильні, що у нашому під’їзді вилітають вікна. Усе тремтить, сестра плаче», – поділилася Анастасія.
Дівчина згадує, що в цей момент, вони не знали, що робити. Адже укриття, де можна було б сховатися, у них не було. Тому Анастасія швидко зібрала все необхідніше, і ще кілька годин сиділи з сестрою в коридорі, чекаючи, коли все стихне.
«Наступного дня я для себе вирішила, що, напевно, краще буде виїжджати. Ніхто не хотів і не розглядав цей варіант. Але потім ми почули, що в один із заводів у місті прилетіла ракета і там загинуло 50 військових. Прильоти продовжувалися, але ми все ніяк не могли наважитись покинути свій дім, своє місто. Ми вірили, що це ось-ось це все закінчиться, але ставало тільки гірше».
Російські війська почали наступати на місто з різних напрямків. Деякі друзі дівчини, які залишилися в Маріуполі, досі не виходять на зв’язок і вона не знає, що з ними зараз. А інші знайомі, подружжя лікарів-хірургів з Маріуполя, на початку війни працювали в лікарні та оперували українських військових.
«Ми з ними спілкувалися, дружили поки вони не поїхали проходити інтернатуру в Маріуполі. З 3 березня з ними зник зв’язок. І 6 квітня о пів на третю ночі мені написала подруга, що змогли вибратися. Вони пройшли пекло. Жили у підвалах, у них не було їжі, води, було холодно і сиро. Проте вони продовжували працювати зранку і до вечора. Робили операції, зашивали рани, діставали кулі – рятували життя. Потім поранених стало так багато, що вони жили в операційній, спали на підлозі. Через деякий час до них почали вже привозити поранених російських солдатів. Мої друзі розуміли, що вони не хочуть рятувати, перепрошую за вислів, цих «тварин». Добре, що вони змогли все-таки вибратися з Маріуполя».
За словами Анастасії, вони пішки йшли майже до Бердянська, звідки їх вивезли евакуаційним автобусом.
До Кропивницького дівчина приїхала 7 квітня з мамою і бабусею. Спочатку вони їхали до Дніпра. Оскільки були великі затори й дорога з Бахмута зайняла в них десять годин. Там вони переночували й вже на наступного дня приїхали до Кропивницького.
«Буквально в дорозі я шукала помешкання. Це місто нас дуже тепло зустріло. Тут дуже гостинні, добрі люди. Але в мене ще є тато, ще одна бабуся і тітка, які залишилася під Бахмутом. З ними дуже важко тримати зв’язок. У кращому випадку ми зідзвонюємося раз на три дні. Там немає газу, інтернету, періодично світла, води й мобільного зв’язку. Тату доводиться їздити кудись, щоб піймати хоч якийсь сигнал, та заспокоїти, що вони живі».
Анастасія вірить, що скоро війна закінчиться, і з часом ми зможемо відбудувати нашу країну, міста. Що українці робитимуть для цього все необхідне.
«У мене раніше були думки про те, щоб в майбутньому поїхати десь за кордон працювати лікарем. Але тепер я розумію, що потрібна своїй країні. Я лікуватиму українців, допомагатиму їм відновлюватися. Сподіваюсь та вірю в краще майбутнє для кожного. Все буде Україна!» – з оптимізмом каже дівчина.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: