Останніми днями в нашій цілком світській, секуляризованій державі топ-темою, про яку пишуть і розповідають всі ЗМІ, стала церква. Звісно, це не випадково. Минулого тижня відбулася подія, якій уже надали значення другого здобуття незалежності. На об’єднавчому Соборі у Києві проголосили створення єдиної помісної Православної Церкви України та обрали її предстоятеля. Ним став митрополит Епіфаній. Саме він 6-го січня отримає від Вселенського патріарха для нової церкви томос про визнання.
Про значення цієї події, участь делегації з нашої області у роботі Собору та як проходитимуть об’єднавчі процеси на Кіровоградщині «Без Купюр» поспілкувався з Єпископом Кропивницьким і Голованівським Марком. Також напередодні свят говоримо з Владикою про узгодження церковного святкового календаря зі світським, дати святкування Різдва й що є найголовнішим у святкуваннях.
– Що для Вас означають ці події, свідками яких всі ми є, а ви стали ще й безпосереднім учасником? Маю на увазі створення помісної церкви, яку визнає світове православ’я.
Це події епохальні. Але й одразу скажу: ще багато українців і, можливо, ми самі, не усвідомили до кінця важливість того, що сталося. А відбулося те, що Україна й український народ вперше у своїй історії отримали, чи навіть здобули, помісну церкву, яка визнана помісними православними церквами світу. Річ у тому, що до 16 століття ми були частиною Константинопольського Патріархату, а від 17 століття й дотепер – частиною Російської Православної Московського Патріархату. Протягом останнього історичного відрізка українці робили декілька спроб щоб в Україні постала православна церква, незалежна як від Москви, так і від інших православних центрів, але рівна зі всіма. Власне, це минулої суботи відбулося. Україна має таку церкву.
Фото | FB “Вільшанський вісник”
– Чи був у вас момент, коли ви також приймали рішення, пов’язані з переходом з Московського патріархату до Київського?
Змалку я ходив до храму російської церкви, бо до 90-х років це був Київський Екзархат Московського патріархату. У 1997-му році громада у селі, звідки я родом, перейшла у Київський патріархат. Від цього часу я вже був вірянином Київського патріархату. Власне, у цій церкві я зростав, здобував освіту, розпочинав своє служіння священнослужителя і несу його до цього часу.
– Вам, як священнослужителю Київського патріархату, дотепер доводилось знаходитись під великим тиском звинувачень, наклепів. Вас і вашу церкву демонізували, не визнавали. Зараз, коли Вселенський патріарх і світове православ’я визнає Вас рівними серед рівних, чи відчули духовне полегшення, ніби довели свою правоту й очистили власне ім’я?
Знаючи церковну історію у мене ніколи не було відчуття, що я розкольник, чи роблю щось неправильно. Бо всі помісні церкви, створені протягом другого тисячоліття, виникали у такий самий спосіб. Це не було щось нове у церковній історії. Це закономірність. Є народ, він має свою державу і в цій державі він виборює право мати свою помісну церкву. Це така православна норма. Були складнощі, бо не виписано чіткої процедури. І тому кожен народ добивався цього через отакі розділення, сварку з материнською церквою, взаємні прокльони, а тоді – порозуміння, прощення і рух далі. Тому було дивно, що люди, які теж знають всю цю історію застосовували до нас обмовляння, звинувачування, навіть оббріхування.
– Зокрема, не визнавали хрещення, здійснене у ваших церквах…
Це взагалі було безумство. Тому що Московський патріархат, визнаючи хрещення римо-католиків, навіть деяких протестантських груп, водночас не визнавав хрещення православних, які є одновірцями! Зрозуміло, що це був політичний жест. Вони били по такому дуже сакральному, щоб людей відлякати. І змушували людей до великого гріха. Тому що люди, які хрестили дитину у Київському патріархаті, а потім мали певні сумніви, під впливом священників Московського патріархату робили перехрещування, чинили гріх. В символі віри ми кажемо: «Вірую в одне хрещення». Не в два, не в три. Навіть, якщо хрещення здійснене мирянином, воно не перероблюється, не перехрещується. Те ж саме і щодо інших церковних практик. Мене це зачіпало. Нащо Ви так обманюєте свій народ, своїх вірян?! Залякуєте, вводите в оману, спотворюєте світосприйняття. Хіба наслухавшись про поганих «раскольників» людина виходила з храму з любов’ю до ближнього?! Ні, навпаки. Вона мала якийсь негатив в собі, злобу. І цю злобу вона несла або до себе додому, або назад до свого храму, або, коли бачила наших вірян, зливала цю злобу на них.
Ми старалися своїх вірян налаштовувати на добрий лад, щоб вони сприймали мирно вірних інших конфесій, спокійно, з любов’ю. І ми розуміли: навіть, якщо ми в чомусь не погоджуємось, правда восторжествує. І прийде той час, коли тим, хто робив ці злочини, буде як мінімум соромно. Чому зараз в Московському патріархаті не хочуть прийняти того, що звершується в Україні? Вони відкидають, що це може бути Божа воля, Боже провидіння, Божа дія в історії з однією метою, щоб не визнати того, що були не праві. Інакше доведеться сказати: «Пробачте», але ж це було б по-християнськи.
Фото | FB “Вільшанський вісник”
– Ви були учасником об’єднавчого Собору. Розкажіть про ваші враження. Хто їздив з Вами? Наскільки важкою була робота собору?
Відмінивши дію грамоти 1686 року, Константинопольський Патріархат відновив Київську Митрополію у своєму складі. І тому всі єпископи, які були на території України, стали архієреями престолу Константинопольського. Відповідно від нього ми отримали запрошення прибути на Собор, де мали обрати главу свого, заявити, що є незалежна об’єднана автокефальна церква. Тоді Константинополь дає нам томос про те, що він це підтверджує, відпускає нас і ми є незалежні й рівні з усіма. Тому Константинополь визначав і процедуру проведення Собору, і запрошення сам розсилав кожному, хто має прибути на Собор.
Від Кропивницької Єпархії участь узяв єпископ, себто я, та священнослужитель, настоятель храму апостола Андрія Первозваного протоієрей Рафаіл. Від мирян був Олег Бабенко (прим. «Без купюр» – директор Державного архіву Кіровоградської області, краєзнавець), член нашої єпархіальної ради, активний діяч. Тому наш керівний орган обрав його представляти єпархію. У такому складі ми прибули на Собор. Відбувався він дуже складно. Адже роз’єднати людей – легко, а об’єднати – дуже непросто. До Собору і під час нього було багато таких моментів, коли все могло зірватися. Але з Божою допомогою запанував спокій і все закінчилось великою радістю, яка перекрила всю гіркоту незгод.
Фото | FB Синодальне управління військового духовенства Православної Церкви України
– У нашому місті також існувала Українська Автокефальна Церква. Раніше ви були двома окремими інституціями, тепер стали однією. Чи визначено вже як треба проводити об’єднання, чи маєте зараз між собою діалог щодо посад?
Де-факто ми уже в єдиній церкві. Де-юре – потрібен певний час, щоб наші статути привести до того, що є де-факто. Тобто, ми єдині, лишились питання юридичні. Зараз ми проводимо рішення юридичного оформлення, але оскільки йдуть Різдвяні свята і всі вже налаштовані на святковий лад, це трохи розтягнеться у часі. Можливо, якщо встигнемо, до нового року зареєструємося у юстиції. Відтак, залишиться питання самих парафій, які долучатимуться до Кропивницької Єпархії.
– Після собору існує очікування параду приєднання до помісної церкви парафій Московського патріархату. Поки що це відбувається не так масово, як очікувалось і комусь може хотілось. Чи в нашій області є інтерес приєднуватись до помісної церкви? Можливо, з вами зв’язувались уже громади, чи священики цікавились, вели переговори?
Спочатку скажу про загальне враження з цього питання. Не може бути зараз ще тих переходів тому, що томос вручатимуть 6-го січня. З цієї дати набуде чинності статут, прийнятий на об’єднанавчому соборі. Відтак, громадам, які навіть хочуть об’єднання, ще нема куди переходити юридично. Очікую активізації переходів вірян і приходів з часу, як буде сам томос і коли Російська Православна Церква в Україні матиме відповідну назву. Люди тоді зможуть більш адекватно сприймати реальність і визначатися. Щодо нашої області, ми ведемо зараз переговори.
– Нещодавно в бібліотеці ім. Д.Чижевського відбулась зустріч з істориками й археологами, присвячена фортеці святої Єлисавети. В газеті «Народне слово» вийшла стаття, що висвітлює основні тези. Зокрема, історику Миколі Тупчієнку журналіст приписує наступні слова щодо розташування на території фортеці кафедрального собору української церкви Київського патріархату: «Проект грандіозний – 33 метри висотою. Це дев’ятиповерховий будинок. Фортеця – на горі. Ідея тут суто політична: стати над грецькою церквою Московського патріархату. Тому що пропонувалися інші місця, а було потрібне саме це». Як би ви прокоментували такий закид? Чи справді вибір локації був політично мотивованим?
Скажу, що це фантазія самого пана історика. Ситуація значно простіша і прагматичніша. Річ у тім, що ми вже близько 10 років просимо земельної ділянки під будівництво кафедрального собору в нашому місті. Міська влада постійно шукала приводи, аби цього не робити. Ділянок, де можна будувати кафедральний собор, щораз менше і менше. Земля на валах була в певний час виділена містом під будівництво храму. Її орендар, Олександр Крившенко, запропонував нам її під будівництво, оскільки на той час і зараз у нас нема іншої ділянки, де можна будувати кафедральний собор. Ця ділянка не проста, вона знаходиться на території, яка потребує особливого ставлення з боку археології. Ми оплатили кошти щоб провели розкопки, подивилися, чи є там культурний шар. Чомусь одразу шановне панство почало робити гучні заяви, що все: там не можна вести будівництво, там знайшли культурний шар. Це не відповідає дійсності. Археологи мають з весни почати там повномасштабні розкопки, забрати звідти цінні речі. Це називається очистити культурний шар. Відтак, продовжуватимемо питання щодо будівництва. Лише у випадку, якщо там знайдуть речі, які потребують музеєфікації – якісь фундаменти будівель, тоді будівництво дійсно буде під загрозою. Але, як говорять самі історики, там не було приміщень з фундаментом. На тому місці всі приміщення були дерев’яні і привезені. Навіть піч, яку там знайшли, не музеїфікуватимуть. Її сфотографують і акуратно перенесуть в інше місце.
Наше бажання будувати там кафедральний собор не є ідеєю вивищитись над кимось. Це потреба наших вірян мати свій кафедральний собор. Мене дивує, що українець Микола Тупчієнко так переживає, щоб український храм не вивищився над російським. Дивна позиція. Він сам собі малює страхи і в цих страхах чи політичних уявленнях боїться, що щось українське буде над російським. Для мене це не зрозуміло. Там ще над тим храмом «Обленерго» вивищується. Де він був, чому це упустив? Це, якщо жартувати з цієї теми.
Храми часто будують на підвищених місцях щоб їх було видно з багатьох боків, був гарний доступ. Оскільки хочемо будувати кафедральний собор, у нас побажання щоб це було тихе місце, аби щоденним богослужінням не заважав шум великої магістралі.
Закладення наріжного каменю на місці майбутньої церкви. Фото | Олени Щербини
– Також розглядалась ділянка біля Критого ринку. Чи підходить вона?
Це місце гарне під невеличкий храм. Там площа ніби й велика, але її треба засадити парком, щоб заглушити гул вулиць з оживленим рухом. Але якщо й справді на валах знайдуть якісь нетранспортабельні визначні пам’ятки, що їх потрібно законсервувати, музеїфікувати і там всім показувати й ми не зможемо використати ту ділянку, будуватимемо біля ринку.
Нам чужі всі ці політичні маніпуляції, які приписують. Для нас вали – це просто гарне місце, знакове, тихе. А храм став би окрасою міста.
– Ми входимо в період зимових новорічно-різдвяних свят і знов активізуються дискусії про дату святкування Різдва, приведення церковних свят у відповідність до календаря за яким ми фактично живемо. Ваше ставлення до ідеї переходу на новоюліанський календар як це зробили інші православні церкви?
Я прихильник того, щоб українська церква в майбутньому перейшла на новоюліанський календар як й інші православні церкви. Щоб у нас не було цієї різниці між старим і новим календарем. В будь-якому разі це питання постане у 2100-му році, коли збільшиться різниця між старим і новим календарем і тоді доведеться вирішувати, що ж робити: святкувати Різдво 8 січня, чи таки повернутися до 25 грудня, дати собі спокій з тим старим календарем, жити в тій реальності, в якій живемо. Бо виходить ми зараз в двох реальностях – світське життя йде за уточненим календарем, а духовне – за старим. Уже зараз треба морально готуватися, що йде мова не про заміну одного Різдва, а всіх свят, які мають закріплені дати свого святкування. Але це реальні дати. Бо Покрову ми святкуємо 1-го жовтня, а не 14-го. День святого Миколая – це 6-те грудня, а не 19-те.
Фото | Сайт “Гречка”
– У багатьох людей, які не вивчали ці питання, є уявлення, що ми святкуємо Різдво 7-го січня.
Ми святкуємо 25-го грудня. Просто наше 25 грудня випадає на 7-ме січня. Але знову ж таки, щоб це не тягнути до сотого року, вважаю, ми вже маємо вести роз’яснювальну роботу не лише серед вірян, а й серед священиків, які сприймають ці дати як щось дуже сакральне, мало не як догмати. Я розумію, що ми вже звикли, але це звичка суто нашого життя, яка не має відношення ні до догматів церкви, ні до уставних позицій, ні до канонів. Це лише певний організаційний момент, коли і що ми святкуємо. Треба організувати роз’яснювальну роботу, провести опитування громад і прийняти виваженні рішення. Зрозуміло, що може бути кілька людей, які не приймуть цього, які підуть у внутрішню опозицію, як це було в інших церквах. Так з’явились у них старостильники. Бо завжди буде якась нечесна людина, яка на цьому зароблятиме якісь бонуси. Потрібно щоб люди розуміли, що то за календарі, чи то для нашого спасіння аж таке питання важливе. Маючи всю інформацію, людина може прийняти правильне рішення. Ті, що дуже тримаються за календар, переважно до кінця і не розуміють в чому ця різниця. Просто тримаються за це, як за якусь традицію. І ця традиція стає для них надзвичайно святою і спасительною. А їй всього небагато років. Так, для людини це може бути багато. Це може бути все її життя, а для церкви це невеличкий проміжок часу, для історії це взагалі ніщо.
– Як ставитесь до того, що до нас все більше проникають західні Різдвяні традиції – Санта Клаус та ін.?
Я б не переймався, що в часи глобалізації до нас приходять якісь традиції. Більше боявся б, що люди відходять від головного, а другорядне роблять першоплановим. Усі свята, які пропонує церква і, навіть, недільний день, для чого вони? Щоб людина на своєму бігу десь зупинилась, роззирнулась, поглянула на своїх рідних і в цьому всьому побачила Бога. І той час присвятила Богу і своїм рідним, щоб людина відчула, що вона належить до чогось величного, що є поза історією. Що вона є частинкою божественного задуму, що в майбутньому її місце у вічності. От це і є призначення свят.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: