Уже наступної п’ятниці, 1 лютого, в бібліотеці імені Д.І. Чижевського відбудеться церемонія нагородження лауреатів обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2018 рік. Дату вибрано не випадково, щорічно вшанування літераторів краю приурочують до дня народження Євгена Маланюка. Адже народився він 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в Новоархангельську.
Раніше стали відомими прізвища лауреатів премії. Відповідна інформація з’явилась на сайті облради ще минулого тижня.
За результатами таємного голосування членів журі ними стали:
- у номінації “Поезія (у тому числі драматичні твори і переклади)” – Олекса Різників за книгу “Словогрона з 30007 слів”;
- у номінації “Літературознавство і публіцистика” – Тетяна Березняк за книгу “Бригантина юности моей”;
- у номінації “Проза (у тому числі драматичні твори і переклади)” – Василь Мошуренко (посмертно) за твори “Корінь, або Я- Розумівка”, “Шедеври”.
Скандал спалахнув практично миттєво. Власне це не вперше, коли довкола оголошення лауреатів премії Маланюка клекочуть нездорові пристрасті. Але в більшості випадків усі ці дискусії і суперечки лишались цікавими і зрозумілими виключно для літературного середовища і наближених до нього. Адже дискутували більше про якість творів, що висувались на премію. Важливою передумовою того, що будь-яке рішення журі зустріне нещадну критику була неоднорідність творчих кіл нашого краю і навіть певні протистояння аж до умовного поділу на два ворогуючі табори. Саме тому журналісти й широка громадськість, не маючи відповідної експертності для оцінки художньої цінності творів лауреатів і кандидатів на лауреатство та не бажаючи ставати на ту чи іншу сторону в цій внуштрішньоцеховій боротьбі, до обговорення долучались неохоче.
Що змінилось цього року?
Навіть людина без філологічної освіти і наукового ступеню в галузі літературознавства, при досить поверховому знайомстві з біографіями і творами цьогорічних лауреатів, а також положенням про премію зауважить прецеденти в усіх трьох номінаціях, що стосуються уже не симпатій чи антипатій членів журі чи образ тих, хто не отримав жаданої відзнаки, а принципів і правил, на яких ґрунтується премія. Прецедентів, що можуть вплинути на її майбутнє.
Найгучніше обговорюють і найбільше критикують цьогорічну номінацію “Літературознавство і публіцистика”. В ній перемогу, як уже вище було зазначено, присудили Тетяні Березняк за книгу “Бригантіна юності моєй”.
Книга, хоч на її обкладинці й зазначено прізвище лауреатки, не є авторським текстом. Це антологія, до якої увійшли твори письменників, що свого часу були учасниками літературної студії «Бригантина», що діяла в нашому місті у 60-тих роках минулого століття. А Тетяна Березняк виступила упорядницею цієї антології, написала передмову, короткі біографічні довідки про авторів, а також власні спогади про них. Книга в своєму роді чудова, потрібна. Але не є ні літературознавством, ні публіцистикою на думку членів журі премії, які лишились у меншості – голови обласної спілки письменника Василя Бондара і лауреатки премії Маланюка 2016 року, поетеси Антоніни Царук.
«Мені важко порахувати, скільки антологій і альманахів я упорядкував, але мені в голову не приходило поставити на обкладинці своє ім’я, – зазначає Василь Бондар, – тому моя думка однозначна, це ніяке не літературознавство»
Але головна причина занепокоєння, що саме ця книга була відзначена літературною премією імені Євгена Маланюка, на думку критиків та інших невдоволених, полягає в тому, що це перший випадок, коли книга російських і принципово російськомовних авторів здобула премію імені непримиренного борця з малоросійством і нещадного критика російської літератури, її впливу на власне українську літературу.
Раніше, щоправда, переклади на російську мову творів Євгена Маланюка і Ліни Костенко були удостоєні цієї премії. Але отак, щоб принципово російськомовних і власне російських авторів, що багато років живуть в країні, яка сьогодні здійснює збройну агресію проти України, досі не нагороджували.
Для справедливості варто зазначити, що в цій антології знайшлось місце і для певної кількості україномовних сторінок, але на 70% книга таки російськомовна і закорінена в «рускій мір».
Ось лише кілька прикладів, що ілюструють, як мова визначила в багатьох випадках і цінності й ідеали письменників, зрештою, і вектор розвитку:
Звісно, всі ці речі обумовлені часом, у якому жили і творили вихованці студії «Бригантина». Але чи нам, у наш час, у 2019 році, на п’ятому році війни з «рускім міром» дійсно потрібно відзначати саме цю книгу премією імені того, кого радянська пропаганда всіляко таврувала і забороняла? Хто не був для покоління письменників, чиї твори наводить упорядниця у цій антології, ані кумиром, ані світоглядно зрозумілим і близьким, ані, напевно, що взагалі відомим. Адже Євген Маланюк повернувся зі своєю творчістю в Україну і нашу степову Елладу (поетичний образ, яким Маланюк позначав наш край) лише в новітню добу. І то, лише зусиллями іншого нашого відомого земляка – Леоніда Куценка.
Володимир Шовкошитний – відомий письменник, видавець, громадсько-політичний діяч і член журі багатьох літературних конкурсів, за чиєю експертною і незаангажованою у місцевих суперечках думкою ми звернулись, висловився максимально коротко і ємко:
«Нагороджувати премією Маланюка за рускую паезію – є чистої води блюзнірством і тим самим малоросійством, про яке Маланюк і писав»
І тут ми повертаємось до положення про премію, в яке хоч і вносились зміни 5 чи й більше разів, але запобіжники до подібних скандалів так і не були прописані.
Зокрема, не вказано нічого про мову творів, що допускаються до висунення, хоча зазвичай, літературні премії цьому питанню приділяють увагу. Адже теоретично, за таких обставин, є можливість, що на розгляд журі надійдуть твори англійською, польською чи китайською. Але чи мають члени журі відповідну експертність?
А ось слова про те, що твори, які висуваються на здобуття премії мають бути «спрямовані на утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення й демократизацію суспільства» можуть трактуватись надто широко і насправді є стандартними для багатьох літературних премій.
Наздогнати лауреатів на тому світі
У номінацію «Проза» скандал перекочував ще з минулого року. Лауреатом у цій номінації визнано Василя Мошуренка, на жаль, уже з приміткою – “посмертно”.
Тричі твори цього автора подавались на здобуття премії. І все ніяк журі не хотіли визнати їх вартими відзнаки. Аж до того, що в минулому році, дехто з членів журі звинуватив автора у страшному для письменника злочині – плагіаті і премія у цій номінації взагалі не вручалась.
За рік Василя Мошуренка не стало. А гучні звинувачення на його адресу так досі й не були ані спростовані, ані доведені. З боку членів журі, не було жодних нових заяв, вибачень чи представлених результатів текстологічних експертиз. Звинувачення, що могли поставити хрест на письменницькій кар’єрі, які, можливо, вплинули й на здоров’я автора, залишились висіти в повітрі. Обвинувачі не склали своїх повноважень у складі журі премії.
«Дуже шкода, що так вийшло. Василь Мошуренко був чудовим прозаїком. Його стилістика дуже сучасна, наближена до життя, до літератури факту”. – коментує ситуацію Григорій Клочек, лауреат премії Маланюка, відомий літературознавець і колишній член журі, який давно і добровільно склав повноваження, щоб «бути подалі від брудних інтриг».
І хоч те, що премія таки наздогнала Василя Мошуренка на тому світі, дехто сприймає як акт запізнілої, але справедливості, посмертність нагороди повертає нас до самих принципів нагородження і положення про премію.
Адже чітких рамок того, як давно у минулому могла настати смерть, щоб твори автора могли претендувати на премію, не вказано. А, отже, немає і запобіжників від наступних скандалів. А без них, за широким визначенням, що “премія може присуджуватися посмертно”, можна дійти мало не до того, щоб й самому Маланюку присудити премію його ж імені.
Як такий, що сам собою зрозумілий критерій, Василь Бондар називає раптову смерть автора, або часові рамки після того, як сама премія була заснована. Але поки ці критерії не виписані чітко й однозначно в положенні, лишатиметься простір для маніпуляцій, щоб одному відмовити, а іншого нагородити.
Перевинайти премію
І нарешті номінація «Поезія», в якій відзначено Олексу Різниківа, дисидента, борця з тоталітарним режимом, автора кількох десятків книг і… одесита.
При цьому у положені про премію йдеться про те, що нею «нагороджуються літератори області…, які народилися, проживають або тривалий час працювали на території області».
Тривалість проживання питання суб’єктивне. Власне, у біографії Олекси Різниківа періодом, коли він жив у нашому місті і працював електроосвітлювачем театру ім. М.Кропивницького, значиться всього кілька місяців у 1958 році.
Чи є це тривалим періодом?
«Це був безумовно значний період і в біографії Олекси Різниківа і для тодішнього Кіровограда”, – зауважує Григорій Клочек, якого ми знову попросили прокоментувати номінацію.
Саме в Кіровограді Олекса Різників почав той шлях, що визначив його долю і переконання.
Його дивувало і обурювало те, що українські актори поза сценою говорили російською, хоч і сам він на той час говорив скоріше «по-одеськи». Саме у Кіровограді він із друзями виготовив і поширив листівки антитоталітарного змісту, за які потім був репресований. Але табори не лише не зламали, а й пришвидшили становлення національної і громадянської свідомості і переконань Олекси Різниківа.
Погоджуємось з аргументацією. До того ж, такий лауреат також оздоровить імідж і авторитетність премії. Розвиваючи думку, замислимось над питанням: а чи не є саме строго обласний статус премії причиною того, що її лихоманить з року в рік? І чи не час розширювати її горизонти? Виводити премію Маланюка на всеукраїнський рівень, звертаючи увагу талановитих літераторів з усієї країни на нашу область, звільняючи премію від міжусобних війн ворогуючих місцевих кланів. Вимальовуючи більш виразний характер, ціннісний і естетичний критерій, за яким можна поставити її лауреатів в один ряд, а не лише за фактом причетності до Кіровоградщини сьогодні, чи колись у минулому.
«Час не лише вивести премію на всеукраїнський рівень, – наполягає літературознавець Григорій Клочек, – а й додати в неї більше власне Маланюка. Наприклад, Маланюк, вирізнявся тим, що був блискучим есеїстом, критиком. Тож було б чудово додати окрему номінацію для есеїв, відзнаку за патріотизм в поезії і прозі. Варто вносити відповідні корективи у положення, тоді у цієї премії буде майбутнє.»
Не сперечається проти ідеї доопрацювання положення про премію і голова спілки письменників Василь Бондар:
«Коли премію Маланюка було засновано, це була перша і єдина на той час літературна відзнака на теренах нашої області. І тому вона мала охопити все і всіх. Сьогодні ж, коли є і міська премія імені Арсенія Тарковського, і премія імені Юрія Яновського, і премія для молодих літераторів імені Валерія Гончаренка, і ще цілий ряд інших премій як в області так і на рівні країни, можливо, дійсно час вносити зміни».
Ще однією причиною, чому тоді, коли премію засновували, від Маланюка їй дісталось лише ім’я, Василь Бондар називає те, що для тодішніх чиновників Євген Маланюк був якщо й відомим, то лише з радянської пропаганди, яка малювала його практично фашистом. Тому присвоїти хоча б ім’я Євгена Маланюка обласній літературній премії було вже перемогою.
Але знову ж таки, за вікном давно не 2002-й. Маланюк повернувся у назви вулиць, бібліотек і вже давно нікого в Україні не лякає, а премії його імені таки потрібне оновлення.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Пошир її на своїй сторінці: